Через це процеси, які відбувались на теренах Центральної, Східної та Південної України, мали багато спільного. Серед іншого і те, що були вони дещо відірвані від європейського життя. Що ж стосується Західної України, то там становлення художньо-промислової освіти проходило у межах загальноєвропейських художніх процесів.
Із входженням Галичини до складу Австро-Угорської монархії деякі урядові реформи були спрямовані на сприяння культурно-освітньому розвитку галицьких українців. З 70-х років ХІХ століття Львову (а не Кракову) було надано право адміністративної столиці Королівства Галичини та Лодомерії, що стала окремою провінцією Австро-Угорщини. Дипломатія Габсбургів у сфері культури та мистецтва прагнула встановити зв’язок поміж мистецькими концепціями Відня та Львова. У вищих навчальних закладах та художньо-промислових школах Відня щороку навчалися десятки стипендіатів з Галичини. Водночас у містечках Галичини й Буковини розвивалися численні ремісничі школи [1]. Трохи згодом стараннями львівської інтелігенції у Львові було відкрито художньо-промислову школу, з 1905 до 1914 року там діяла так звана “Вільна Академія Мистецтв”, у 20-ті та 30-ті роки – низка приватних шкіл і студій. Що ж до становлення художньо-промислової освіти на теренах Великої України, то тут склалися три головні художні центри: Київ, Харків та Одеса. За часів Російської імперії, у другій половині ХІХ століття, у цих містах виникли й набули розвитку художні навчальні заклади, що перебували під опікою Петербурзької академії мистецтв. Лише в одному з них – школі М.Раєвської-Іванової у Харкові, що ставав тоді індустріальним лідером Півдня імперії, домінував художньо-промисловий нахил. Себто, саме у Харкові проростали перші паростки дизайнерської освіти. Пізніше, у 20-ті роки, художньо-промисловий напрямок почав домінувати скрізь – і у Києві, і у Харкові, і в Одесі. Це було зумовлено адмініструванням органів державної влади: орієнтиром остання визначала тоді московський ВХУТЕМАС, програми якого мали наслідувати українські навчальні заклади. Тому станкові форми опинилися в цих навчальних закладах на більш скромних місцях, ніж це було раніше. Згодом, коли художня школа вступила в наступний етап, пов’язаний з відкиданням теорії “виробничого мистецтва”, реформа 1934 року позбавила інститути художньо-промислового профілю [2].
Отже, 20-ті роки дали перші паростки дизайнерської освіти ХХ століття. Ця подія не обминула й Україну. Що ж до масової підготовки дипломованих дизайнерів, то вона розпочалася тільки після Другої світової війни. Причому так було у всьому світі. В розвинених країнах це розпочалось у 50-і роки. Окрім Німеччини, де наступницею Баухаузу стала по війні Ульмська школа, викладанню дизайну почали надавати все більшої уваги у Великій Британії, США, Франції, країнах Північної Європи. У 80-і роки дизайнерська освіта бурхливо розвивається в країнах Південно-Східної Азії, в Австралії та Новій Зеландії. В Україні ж більш-менш масова підготовка дизайнерів розпочалась у 1963 році в Харківському художньо-промисловому інституті. Зараз цей інститут, розташований у великому промисловому регіоні, є загальновизнаним центром дизайнерської освіти в Україні. В ньому розвиваються дизайнерські спеціальності, що відповідають трьом основним гілкам розвитку сучасного дизайну – промисловий дизайн, графічний дизайн, дизайн середовища. Усі ці спеціальності містяться на кафедрах, котрі мають досвід роботи понад третину століття. Кафедри складаються здебільшого з випускників інституту, кожен з яких набув певної педагогічної спеціалізації. Разом із основною дисципліною “Проектування” педагогами кафедр викладаються композиція, формоутворення, методика дизайну, історія дизайну, макетування, комп’ютерна графіка та інші, а ще ціла низка загально художніх, гуманітарних та технічних дисциплін, що викладаються силами відповідних кафедр. Подібна структура навчальних дисциплін є нині типовою для багатьох європейських дизайнерських шкіл. Гармонійне функціонування підготовки фахівців за всіма основними гілками сучасного дизайну та успішна професійна діяльність багатьох харківських випускників у різних країнах свідчать про повноту розвитку дизайнерської школи у Харкові та її високий сучасний рівень. Крім харківського центру, деякі дизайнерські спеціалізації поступово виникли у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва (нині Львівська академія мистецтв), Українському державному лісотехнічному університеті у Львові та гілка графічного дизайну виникла у 90-і роки в Українській академії мистецтва, Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв у Києві. Українською державною академією легкої промисловості (Київ) здійснюється підготовка кадрів у галузі дизайну одягу. З 1962 року навчанням дизайнерів середньої ланки займається Київський художньо-промисловий технікум. Протягом другої половини 90-х років освітянські дизайнерські осередки на рівні вищої школи з’явилися ще у Луцьку, Івано-Франківську, Черкасах, Херсоні, Кіровограді, Севастополі. Вони роблять перші кроки.
Які ж орієнтири дизайнерської освіти вибирати в Україні для подальшого розвитку? Який світовий досвід найбільш корисний і зрозумілий нам? Для відповіді на ці запитання погляньмо на найзагальніші принципи організації освіти та структуру дизайн-спеціалізацій, за якими відбувається підготовка дизайнерів у різних країнах.
У старій промисловій Великій Британії, як у жодній іншій країні, дизайнерська освіта нині перебуває під безпосереднім контролем держави, спрямовується та регулюється централізовано. Система підготовки дизайнерських кадрів там структурується (за ознакою напрямків дизайн-діяльності) так: найбільшу кількість людей навчають у напрямку індустріал-дизайну, друге місце посідає дизайн середовища, третє – графічний дизайн.
У сучасній Німеччині існує структура дизайн-спеціалізацій, схожа з британською; є подібність й щодо державного регулювання процесів організації дизайн-освіти. У країнах Скандинавії найбільша кількість студентів-дизайнерів навчається на факультетах, що співпрацюють з будівельно-архітектурним сектором економіки, далі йде напрямок, де готують фахівців широкого профілю в галузі візуалістики, а з ним – промисловий дизайн. У південній Європі дуже яскравим явищем є дизайн Італії. Однак, що стосується освіти, то ситуація там дуже специфічна, для решти країн Європи не зовсім типова. Система дизайнерської освіти в англійському розумінні в Італії взагалі відсутня. Поясненням цього парадоксу є те, що сама культурна атмосфера Італії з її багатовіковими традиціями в поєднанні з прискореним економічним розвитком є однією великою школою – своєрідним поживним середовищем, в якому виростають першокласні дизайнери.
У США, в цій країні емігрантів, дизайн-освіта, як і сфера освіти в цілому, являє собою строкату картину. Там немає єдиних стандартних вимог до змісту навчальних планів, до надання дипломів про освіту, наукових ступенів тощо. Навчальні заклади мають майже повну автономію, їхня діяльність контролюється лише радами опікунів та інвесторів, а також професійними організаціями. Наслідком цього є великі відмінності в якості підготовки фахівців, що, врешті-решт, оцінюється на ринку праці. У зв’язку з цим структура дизайн-спеціалізацій в американській сфері освіти така, що тут важко провести чіткі межі між різновидами дизайнерської діяльності. В Японії дизайн-освіта виявляє певну подібність до такої далекої від неї географічно Італії, тобто система дизайн-освіти в англо-німецькому розумінні там взагалі відсутня. Широкого розголосу набули останнім часом відомості про дизайнерську освіту в Австралії. Ця відносно молода країна переселенців є провінцією, але сьогодні то вже не “глибинка” з нерозбурханим життям, а багата й суперсучасна околиця світу. В Австралії дизайн став статтею національного експорту. І не дивно: країна з 17-мільйонним населенням має близько чотирьох десятків дизайнерських навчальних закладів. Структура основних дизайн-спеціалізацій являє собою таке: провідну роль відіграє графічний дизайн, потім іде дизайн середовища, а за ним – промисловий дизайн.
Досі ми розглядали дизайн-освіту в країнах із розвиненою індустріальною економікою. В більшості з них домінує сьогодні культура, яка своїм корінням сягає у культуру Середземномор’я. Це країни Європи та Північної Америки. Та у світі існує багато інших країн, які дуже відрізняються від країн північного регіону стрижневими характеристиками національних культур. Це країни Африки, Південної Америки та Південно-Східної Азії, у більшості своїй – колишні колонії європейських держав. Нині відбувається процес потужної експансії у ці країни з розвиненими національними культурами чужої для них промислової продукції, елементів євроамериканської культури разом із дизайном та методами дизайн-освіти. Така експансія набуває драматичного характеру, бо ставить під загрозу саме існування національних культур.
Здавалося б, безвихідь… Та не зовсім, бо наприкінці ХХ століття з’являються конструктивні концепції щодо розбудови національно орієнтованих дизайн-шкіл південної півкулі. Частково вони реалізовуються. Це відбувається, здебільшого, в деяких країнах Південно-Східної Азії. Отже, у галузі дизайнерської освіти перші успіхи, помітні світу, роблять нині деякі з “молодих” країн. Що ж до традиційно розвинених країн, то, як бачимо, між їхніми дизайн-освітніми системами існують як спільні риси, так і суттєві відмінності. Чий досвід виявиться ціннішим, хто досягне кращих результатів у найближчому майбутньому, покаже час. Ми ж в Україні маємо підстави зробити для себе такі висновки. Дизайнерська освіта у нас розвивається у межах загальноєвропейських процесів. Через це найбільше спільного вона має з дизайн-освітніми системами європейських країн. Якщо вести мову про вибір орієнтирів для творчого переосмислення закордонного досвіду, то, на наш погляд, ними варто визначити, насамперед, досвід Німеччини та Великої Британії як такий, що досяг високого рівня і водночас має найбільший “ступінь сумісності” з традиціями освітньої дизайнерської галузі, що й в Україні.