Після перетворення ВЧК на ГПУ, охорона кордонів покладалася на Відділ (з 1926 р. — Головне управління) прикордонної охорони і головної інспекції військ ОГПУ, а також на особливі відділи ГПУ (після їх реорганізації у травні 1922 р. — на КРВ та аналогічні відділи в губвідділах ГПУ). При цьому в межах 7,5-кілометрової прикордонної смуги мали право діяти лише прикордонна охорона та КРВ ГПУ. Саме вони здійснювали до 50–52% затримань контрабанди. З метою покращання їх роботи та у зв’язку із зменшенням фінансування (з переходом підприємств на госпрозрахунок дедалі важче ставало добитися від них коштів на утримання бюджетних організацій, у т.ч. і на правоохоронні та прикордонні органи) на з’їзді начальників органів ГПУ УСРР у червні 1925 р. було прийнято резолюцію про відрахування на рахунок прикордонників 17% вартості затриманого товару.
Для боротьби з контрабандою використовувалися різні методи: затримання на кордонах, масові операції-рейди по вилученню контрабанди з квартир та магазинів, створення спеціальних загороджувальних загонів у місцях провозу товару, нагляд за особами, які підозрювалися у протиправній діяльності, перлюстрація кореспонденції, агентурне проникнення тощо. Створювалася і мережа інформаторів у прикордонних селах. Співпрацювати з органами ГПУ їх заохочували шляхом виплати певних відсотків від вартості затриманого товару або в примусовому порядку. До боротьби з контрабандою залучалися й економічні відділи губвідділів ГПУ. Вони виявляли контрабандний товар у магазинах та на складах, слідкували за чорними біржами та ін.
3 квітня 1926 р. РПО прийняла Постанову про зосередження боротьби з контрабандою в органах ОГПУ (митні органи вели цю боротьбу лише в місцях їх постійної діяльності). Передбачалися заходи щодо посилення прикордонної охорони, покращання побуту прикордонних військ, їх технічного забезпечення. Питання боротьби з контрабандою розглядалося і на засіданні Президії ЦВК СРСР 3 травня 1926 р. Було прийнято рішення надати Особливій нараді при ОГПУ терміном 6 місяців повноваження щодо вислання, заслання та утримання у концтаборах до 3-х років затриманих та підозрюваних у контрабандній діяльності осіб. До осіб, які при затриманні вчинили збройний опір, органам ГПУ надавалося виключне право позасудової розправи, аж до розстрілу. Зазначалося, що розширення прав ГПУ у боротьбі з контрабандою було пов’язане з надзвичайним її зростанням. Нагляд за діяльністю органів ГПУ здійснювала прокуратура. Після встановленого терміну Особлива нарада повинна була звітувати перед ЦВК СРСР щодо результативності впроваджених заходів і доцільності їх подальшого проведення.
Поряд з посиленням охорони державних кордонів і удосконаленням роботи митних установ подальшого розвитку набула розробка нормативно-правової бази боротьби з контрабандою. Визначення поняття контрабанди як злочину було дано у декреті РНК РСФРР «Про митну охорону» (1 вересня 1922 р.). У Кримінальному кодексі (КК) РСФРР 1922 р. склад контрабанди було сформульовано лише у загальних рисах. Ст.97 регламентувала відповідальність за просту та кваліфіковану контрабанду. Розширенню контингенту осіб, причетних до контрабанди, сприяла Постанова Президії ЦВК СРСР 1926 р. про зміну Ст. 260 Митного статуту щодо визначення поняття видів збуту контрабандного товару.
Важливе значення для кваліфікації контрабанди як злочину мав КК УСРР в редакції 1927 р. Ст. 114 визначала контрабанду як переміщення через державний кордон цінностей, майна та інших предметів повз митні установи або через митниці, але приховавши їх від митного контролю, тобто без сплати мита, а також встановлювала більш чітку регламентацію між простою контрабандою (міра покарання розглядалася в адміністративному порядку) та кваліфікованою (покарання — в кримінальному порядку). При затриманні простої контрабанди з контрабандистів стягувався штраф, а при повторному скоєнні злочину передбачалося вислання в адміністративному порядку за межі 5-кілометрової прикордонної зони. Практикувалося також вислання найбільш злісних контрабандистів з великих міст. У «Положенні про злочини державні», прийнятому ЦВК і РНК СРСР 25 лютого 1927 р., кваліфікована контрабанда була віднесена до державних злочинів.
Посилення кримінально-правової відповідальності за контрабанду, здійснення заходів, спрямованих на покращання охорони кордонів, обмеження приватного капіталу в промисловості та торгівлі, збільшення випуску товарів народного споживання призвело до деякого спаду контрабанди наприкінці 20-х рр. Однак вона продовжувала завдавати значних збитків монополії зовнішньої торгівлі та економіці УСРР. Її збільшенню сприяли особливості соціально-економічного розвитку республіки, зокрема дефіцит та дорожнеча товарів широкого вжитку на внутрішньому ринку.
Боротьбою з контрабандою займалися різні державні органи та установи: спецслужби, прикордонна охорона, митниці, місцеві органи радянської влади. Проте, ця боротьба здійснювалася не шляхом удосконалення та виправлення помилок у керівництві економікою, а посиленням силових та адміністративних методів. Можливо тому у 20-ті рр. контрабанда залишалася одним із провідних видів економічної злочинності.
2. Організаційно-правові засади боротьби з контрабандою на сучасному етапі
Аналіз стану боротьби з контрабандою свідчить про те, що хоча заходи, передбачені Державною програмою протидії контрабанді “Контрабанда-СТОП” здебільшого й були виконані, проте не були вирішені основні завдання програми, а саме усунення економічних передумов, які сприяють контрабандній діяльності; підвищення ефективності митного і прикордонного контролю. Сучасна контрабанда в Україні давно вже “переросла” свої ранні, класичні форми і сьогодні має такі ознаки: вона є однією зі складових економічної злочинності і тісно пов’язана з іншими видами злочинності (так для певної частини населення, яка проживає у прикордонних, районах, контрабанда набула характеру “промислу”); контрабанда набуває дедалі більш витончених та організованих форм (контрабанду дедалі частіше вчинюють не окремі особи, а організовані злочинні угруповання; координація контрабанди, наприклад, у галузі наркобізнесу, відбувається на транснаціональному рівні); контрабанда нерозривно пов’язана з корупцією в органах влади і управління, правоохоронних і судових органах, банківських структурах тощо і, насамперед, в органах митної служби; схеми контрабанди є доволі гнучкими, правопорушники постійно коригують механізми і тактику протиправної діяльності відповідно до зміни правил оформлення ввезення на територію України і вивезення з неї товарів; контрабандисти розробляють нові заходи протидії правоохоронним органам у виявленні та документуванні контрабанди [14, 18].
Однією з головних причин, що найбільш суттєво впливає назагальний рівень контрабанди, є корупція. Так аналіз статистичних даних Державної митної служби України свідчить про те, що основними підставами для складення щодо працівників митної служби адміністративних протоколів про корупційнідіяння або порушення спеціальних обмежень, передбачених Законом України“Про боротьбу з корупцією”, у 2007 р. були: незастосування заходів тарифногота нетарифного регулювання при переміщенні окремих груп товарів через митнийкордон України; незаконне одержання особою, уповноваженою на виконанняфункцій держави, матеріальних благ, сприяння, використовуючи своє службовестановище, юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності,надання незаконних переваг юридичним особам під час прийняття рішень; порушення технологічних схем порядку проведення митного контролю й митногооформлення при переміщенні товарів і транспортних засобів через митний кордонУкраїни; недотримання вимог чинного законодавства під час надання дозволу наздійснення митного оформлення із застосуванням тимчасової митної декларації;порушення порядку процесуальних дій у справах про порушення митних правил;надання неповної інформації на запити правоохоронних органів; недотриманнявимог ст. 90 Митного кодексу України щодо заборони заповнення посадовимиособами митних органів граф вантажної митної декларації, заповнення якихналежить до компетенції декларанта; надання недостовірної або неповної інформації при декларуванні доходів членів сім’ї тощо [14, 18].
Основні чинники, які обумовлюють існування контрабандної діяльності:низький рівень забезпеченості населення, високий рівень безробіття в країніта прикордонних регіонах, де контрабанда для значної частини мешканців перетворилася на основне джерело доходів;недосконалість митного та податкового законодавства;висока прибутковість цього виду злочинного бізнесу; „прозорість” державного кордону з країнами СНД;недостатньо ефективний рівень митного та прикордонного контролю;недосконалість державної системи контролю за походженням і реалізацієюпродукції та сплатою податків [13, 119].
Діяльність держави у сфері забезпечення раціонального харчування має бутисконцентрована на виконанні таких завдань: вивчення стану фактичного харчування населення; проведення моніторингу стану інфекційної та неінфекційноїзахворюваності, пов’язаної з харчуванням; забезпечення систематичного перегляду норм фізіологічних потреб населення в основних харчових речовинах таенергії; розширення пропаганди серед населення принципів раціонального харчування; підвищення рівня культури харчування з урахуванням національнихтрадицій і світового досвіду.