після смерті Сталіна ім’я Олеші повторно входить у радянську літературу. Публікація у 1956 р[29]. збірника його творів сигналізувала про повну реабілітацію. Після цього з’явилося ще кілька видань його праць, які також включали твори, що раніше не друкувалися.
Олеша помер 10 травня 1960 р. у Москві.[30] Своїм життям він показав приклад сміливості та мужності. Олеша намагався відстояти свою думку, незважаючи при цьому на небезпеку, яка загрожувала в радянські часи кожному, хто мав сміливість виступити проти системи. В його творах за іскристим сміхом та сатиричною усмішкою відчувається сила та незламність духу. Своїм життям та творчістю Олеша заслужив на повагу та любов багатьох поколінь читачів.
5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСЬ ВАЛЕНТИНА КАТАЄВА
Катаєв Валентин Петрович народився в Одесі у 1897 р. Перша публікація – у дитинстві (вірш в газеті 1910 р.). У 1914 р. познайомився з І. Буніним, це багато чого визначило у житті та творчості Катаєва[31].
Катаєву довелося воваюти на фронтах Першої світової війни. У 1919 р. його мобілізували до Червоної Армії. А з 1922 р. письменник перебуває у Москві, де працює у газеті “Гудок”. Його фейлетони також друкуються у “Правді”, “Труді” та в інших газетах і журналах. Початок 1920-х рр. – час фактичного вступу Катаєва у велику літературу, у періодичній пресі та видавництвах з’являються його оповідання та романи. 1920-ті рр. – дуже плідний період для В. Катаєва. Один за одним видаються декілька збірників його оповідань, повість, кілька романів та п’єс. До письменника приходить популярність, його твори відмічає преса.[32]
Основний мотив творчості Катаєва, який повторюється у різних варіаціях: життя прекрасне та “виправдано” “само по собі” тим, що воно – життя. Найбільшого вираження цей мотив дістав у повісті “Батько”, за власним визнанням автора – найулюбленішої та пережитої ним речі (1922-1925)[33]. Хворий, виснажений та кволий старий батько беззавітно та віддано любить свого сина, зворушливо доглядае за ним. Коли той у біді, продає свої останні пожитки, щоб охайно приносити передачу арештованому. Та син молодий, здоровий та егоїстичний, хоче втіхи, і коли його зрештою звільняють з в’язниці, він зовсім забуває про батька. Хто ж, за Катаєвим, має рацію: батько чи син? На думку письменника – обидва. Батько вмирає самотнім та у бідності, але сина він цілком виправдовує.[34]
Катаєв не залишається осторонь тих подій, які відбуваються навколо нього. Не обминуло його перо й таке явище, як індустріалізація. У своєму романі “Час, уперед!” він пише про возведення металургійного гіганта. Герої його книги прокидаються раніше, ніж потрібно. Вони не можуть, як говорить письменник, “довірити такому, по суті, простому механізму, як годинник, таку дорогоцінну річ, як час”[35]. Праця для них – битва, новобудівництво – фронт, бетонники втупають у зміну, як у бій. А з роботи повертаються у барак, як з фронту в тил. Герої роману Катаєва зображені у стрімкому розбігу думок та почуттів. У книзі природа, машини, будівлі включені у суспільний бурхливий потоп, підкорені розмахом небачених в історії темпів. Особливо яскраво динаміку часу підкреслює образ стрімкого вітру.
Крім романів та повістей Катаєв також писав сатиричні фейлетони. А сатирик він талановитий. У 1920-ті рр. сатиричний напрям його творчості є домінуючим. Приблизно за п’ять років Катаєв створює цілу галерею образів пристосованців: від наївних (“Витримав”), до агресивних (“Емильян Чорноземний”). За цей час написано цілий ряд гумористичних мініатюр (“Козел на городі”, “Бородате малятко” та інші), але провідне місце займають оповідання, спрямовані проти обивательщини, войовничого, метушливого міщанства (“Наші за кордоном”, “Ігнатій Пуделякін”, “Два гусари”).[36]
Немало створено Катаєвим фейлетонів, які прийнято вважати злободенними, недовговічними. Та письменник зумів обрати теми актуальні і нині. Такими, наприклад, є зарапортовані бюрократи у “Тяжкій цифроманії”, які дуже схожі на сьогоднішніх любителів дутої статистики, чи очумілий від нескінченного потоку хворих горе-лікар (“Вагітний чоловік”). Цілком сучасний тяжкий образ “довгого ящика” (фейлетон “Довгий ящик").
Катаєв помер 12 квітня 1986 р. у Москві.[37] За своє довге та цікаве життя письменник встиг створити немало чудових творів. Та всеж найбільш плідними для нього були 1920-30-ті рр. Саме в цей період він пише як і великі серйозні твори так і яскраві сатиричні фейлетони. Невтомна уява Катаєва, цого чуттєвість та новизна зробили його одним з найбільш видатних радянських авторів, чия популярність незгасла й донині.
5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ КОСТЯНТИНА ПАУСТОВСЬКОГО
Костянтин Георгійович Паустовський народився в Москві 1893 р. Навчався в Київському, а потім у Московському університетах. Працював на металургійних заводах у Юзівці (тепер Донецьк), Єкатеринославі (Дніпропетровськ), Таганрозі, кондуктором трамваю у Москві; під час Першої світової війни був санітаром, матросом, репортером та редактором газет. Брав участь у громадянській війні[38].
У радянську літературу Паустовський перш за все увійшов як талановитий майстер ліричної прози, але він також відомий як самобутній публіцист, критик та драматург.
Одеський період життя Паустовського в основному пов’язаний з журналістикою. В одеській газеті “Сучасне слово” в 1919 р. публікується його дорожній нарис “Київ – Одеса”, окремі частини якого увійшли до глави “Весільний подарунок” повісті “Початок невідомого століття”.[39]
У середині 1921 р. Паустовський приходить працювати в газету “Моряк”. За його словами, “это была необыкновенная газета. В ней было шестьдесят сотрудников, не получавших за свою работу ни копейки. Расплата велась черным кубанским табаком, ячневой кашей и соленой камсой”.[40]
Вперше до читачів “Моряка” Паустовський прийшов як поет:
Вы помните, – у серого “Камилла”
Ныряли чайки, словно хлопья снега,
Как чешуя, вода в порту рябила,
И по ночам слепительная Вега
Сверкала вся, как древняя корона,
Как божий знак покинутых морей…[41]
В Одесі він став романтиком та назавжди закохався у неповторні морські заходи сонця, плавання під вітрилом та невгамовний шум хвиль.
Крім “Моряка” у 1920-30-х рр. Паустовський друкувався газеті “Маяк” (Батумі), “Гудок Закавказзя” (Тифліс), “30 днів” (Москва), “Красная новь” (Москва) та в багатьох інших.[42] Багатолітня журналістська практика стала для починаючого письменника гарною школою життя. Він друкував замітки, нариси та кореспонденції на різноманітні теми.
Творча думка письменника постійно шукала той особливий сплав оповідання, в якому б органічно поєдналось романтично припідняте, але строге, вивірене філософськими категоріями наукове пізнання дійсності. Висока емоційність, любов до знання, романтичне сприйняття оточуючого світу допомогали Паустовському в художій формі показати сенс наукових пошуків героїв своїх творів. Образний та, умовно кажучи, “понятійний” характер його таланту дозволяв йому в захоплюючій формі розкрити перед читачем наукову теорію про причини змін підсоння та зледеніння (повість “Теорія капітана Гернета”), розповідати про видобуток глауберової солі (“Кара-Бугаз”), про освоювання радянських субтропіків (“Колхида”), про морську метеорологію, біологію, геологію Чорного моря (“Чорне море”).[43]
Життя та творчість Паустовського невідривно пов’язані з рідноюземлею. Його книги вчать любити, відстоювати та примножувати красу батьківського краю. Баченню цієї краси він навчався у поетів, письмеників, художників, композиторів, у майстрів та бувалих людей – у всіх, з ким зводило його цікаве та нелегке життя.
Паустовський помер 14 липня у Москві.[44] Та незважаючи на це, його творчісь продовжує жити у серцях числених читачів. У кожного з них є “свій Паустовський”. Для одних він – майстер ліричної прози. Для других – мандрівник, закоханий у природу, історію та географію рідного краю. Для третіх – палкий поборник краси життя.
У ліричній прозі, проникливій публіцистиці, справедливій критиці та самобутній драматургії письменник своїм талантом продовжує зміцнювати в душах та свідомості людей чесність, милосердя, любов до природи. А це саме ті риси, яких нині так не вистачає багатьом людям. Паустовський вмер, але навіть після смерті він продовжує свої намагання зробити світ кращим.
7. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІЛЬФА ТА ПЕТРОВА
Ілля Ільф (справжнє прізвище – Файнзільберг Ілля Арнольдович) народився 1897 р. в Одесі у сім’ї банківсьного службовця. У 1913 р. він закінчив технічну школу. З того часу послідовно працював у креслярскому бюро, на телефонній станції, на авіаційному заводі та на фабриці ручних гранат. Після цього був статистиком, редактором гумористичного журналу “Синдетикон”, у якому писав вірші під жіночим псевдонімом, бухгалтером та членом Президії Одеського спілки поетів. Після підведення балансу з’ясувалося, що перевага опинилася на стороні літературної, а не бухгалтерскої, діяльності, й у 1923 р. Ільф переїхав до Москви, де і знайшов свою остаточну професію – став літератором, працював у газетах та гумористичних журналах.[45]
Євген Петров (справжнє прізвище – Катаєв Євген Петрович), брат Валентина Катаєва, народився 1903 р. в Одесі у сім’ї викладача. У 1920 р. він закінчив класичну гімназію. У тому ж році став кореспондентом українського телеграфного агентства. Після цього протягом двох років служив інспектором карного розшуку. Першим його літературним твором був протокол огляду трупу невідомого чоловіка. У 1923 р. Євген Петров переїхав до Москви, де продовжував освіту та зайнявся журналістикою. Працював у газетах та гумористичних журналах. Випустив кілька книжок гумористичних оповідань.[46]