XVI Олімпіада відкрилася 22 листопада 1956 р. у Мельбурні. Вона зібрала 3184 спортсмени з 67 країн і ознаменувалася гострою боротьбою. У неофіційному командному заліку команда СРСР посіла перше місце, набравши 622,5 очка і набагато випередивши США (498 очок). Радянські спортсмени завоювали 37 золотих, 29 срібних і 32 бронзові медалі.
Гідним представником Харкова на мельбурнській Олімпіаді був студент медичного інституту І. Рибак. У суперечку за звання найсильнішого атлета у легкій ваговій категорії вступили 20 спортсменів із 10 країн світу, у т. ч. двоє з Радянського Союзу — Ігор Рибак і Равіль Хабутдінов. Після першого виду класичного триборства лідером став Хабутдінов. Рибак програв йому 15 кг і посів четверте місце. Але невдача не зламала, а навпаки, мобілізувала Ігоря. У наступному виді — ривку — він установив світовий і олімпійський рекорди (120 кг). А золоту медаль олімпійського чемпіона він здобув блискучим виступом у штовханні, подолавши 150 кг. Цей результат, а також сума триборства набагато перевищили олімпійські рекорди. За високі спортивні досягнення І. Рибак у 1957 р. був нагороджений орденом «Знак Пошани». У подальшому Харківські спортсмени брали участь у всіх Олімпіадах і зробили певний внесок у перемоги радянської команди.
Спорт та фізична культура у середині 50 – початку 90-х років
Розвиток фізичної культури і спорту на початку 50-х років набув великого розмаху. На всесоюзних чемпіонатах успішно виступали багаторазові чемпіонки УРСР Харківські волейболістки «Медика», «Спартака», «Науки».
На баскетбольних чемпіонатах України аж до 1950 р. не знала собі рівних досвідчена команда вищого військового училища Харкова. На початок 50-х років паралельно з нею на авансцену все сміливіше почали виходити баскетболісти «Будівельника».
На гімнастичних турнірах вищого рівня спортивну честь Харкова та України в ті роки успішно відстоювали подружжя Микола і Марія Білоконь, чарівна динамівка Л. Красненко, яка була чемпіонкою СРСР у вільних вправах. В унісон з нею виступала і яскрава учениця ветерана В. Бірюкова К. Попова. Чемпіонами СРСР серед акробатичних пар були В. Журавльов та Ю. Шталь. Їх постійними суперниками на республіканській арені були брати М. та Г. Затолокіни.
Після нелегких воєнних випробувань знову сів у сідло велосипеда один з найсильніших шосейників Радянського Союзу В. Букреєв, який постійно перемагав на чемпіонатах УРСР. У 50-і роки його гідним партнером у збірній України став водій ХТЗ М. Плотицин. А на борцівських килимах наполегливо прагнув перемагати Харківський динамівець Г. Малинко. Йому вдавалось завойовувати призи не лише в класичній та вільній боротьбі, але й у самбо. Серед важковаговиків таким же універсалом був могутній ветеран Ф. Бездоля.
До 23 квітня 1951 року, коли Національний олімпійський комітет Радянського Союзу направив до Міжнародного Олімпійського комітету телеграму з проханням прийняти нашу країну в олімпійську співдружність, уже стали до ладу стадіони, відбудовувалися будинки фізкультури, інші спортивні бази. Нарівні з масовими, загальнодоступними змаганнями на них розвернулася робота з підготовки спортсменів найвищого класу. І вже на XV Олімпійських іграх 1952 р. в Гельсінкі, де радянські спортсмени були дебютантами, лідери Харківського спорту заявили про себе на повний голос. Першою в історії вітчизняного спорту абсолютною чемпіонкою Ігор з гімнастики стала М. Гороховська, яка завоювала 2 золоті і 5 срібних медалей. А студент-медик М. Редькін посів престижне п'яте місце в метанні молота.
Через чотири роки в Мельбурні, де проходили баталії XVI Олімпійських ігор, студент медінституту богатир І. Рибак першим з українських важкоатлетів завоював золоту медаль чемпіона, поновивши три з чотирьох олімпійських рекордів у легкій вазі. У тому ж році він став чемпіоном Європи. Разом з І. Рибаком на Олімпіаді 1956 р. стартував і боксер-самородок, багаторазовий чемпіон УРСР у напівсередній вазі Р. Карпов, ім'я якого було добре відоме на всесоюзній арені і за кордоном. Роком пізніше золоті нагороди на європейському чемпіонаті завоювали колеги-земляки Рибака X. Ягли-Огли у напівсередній вазі та М. Рудман — у середній. Обидва неодноразово покращували українські рекорди, але особливо багато національних досягнень у ті роки було на рахунку талановитого динамівця, неодноразового чемпіона республіки та призера чемпіонатів країни Ф. Осипи, який двічі покращував і світові рекорди, успішно виступав під прапором збірної СРСР на міжнародній арені. А в 1958 р. на чемпіонаті світу зі стендової стрільби чемпіонські регалії на круглому стенді першим з радянських спортсменів зі світовим рекордом завоював А. Каплун.
Уже в 50-і роки на льодові доріжки вийшов талановитий скороход-харків'янин О. Гончаренко, який став згодом першим в історії радянського ковзанярського спорту абсолютним чемпіоном світу 1953 р. , а потім ще двічі отримував лаврові вінки чемпіона планети. Республіканські рекорди раз у раз руйнувала Н. Парій, яка декілька років залишалася непереможною на українських чемпіонатах. Гучну славу Харкову у ті і пізніші роки принесли видатні результати в автомобільному спорті конструкторів-самоуків, заслужених майстрів спорту В. Нікітіна та Е. Лорента. На оригінальних машинах власної конструкції вони щорічно покращували всесоюзні рекорди, багато з яких перевищували світові. Студентське конструкторське бюро і лабораторія швидкісних автомобілів у Харківському автомобільно-шляховому інституті отримали в країні широку популярність.
На Олімпіаді 1960 р. в Римі Харків було представлено плавцем-стаєром С. Толстоплетом. Успішніше, ніж він, честь міста і країни на міжнародній арені в ті роки відстоював кремезний М. Ягли-Огли, який багато разів перемагав на важкоатлетичних турнірах найвищого рангу.
У 1964 р., коли на XVII Олімпійських іграх у Токіо дебютував волейбол, у радянській збірній, яка завоювала перший комплект золотих медалей, на головних ролях були харків'яни Ю. Поярков і Ю. Венгеровський. Обидва на багато років зайняли міцні позиції в головній команді країни. Зберігаючи та розвиваючи кращі традиції найстарішої у республіці Харківської школи волейболу, ігровий колектив «Буревісник» протягом багатьох років гідно представляв місто й Україну на всесоюзних чемпіонатах. Честь Харкова на великій арені відстоювали і волейболістки, з якими не один рік працював. «Зірковим» для Харківського футболу став 1961 рік, коли Харківський «Авангард» під керівництвом О. Пономарьова та В. Зуба посів 6 місце в чемпіонаті СРСР.
До того часу у відкритих басейнах стадіону «Динамо» в Харкові, які стали до ладу в 1961 році, зміцніла самобутня школа плавання, що отримала в країні популярність як «школа Кожухів». Її найкраща учениця, багаторазова чемпіонка і рекордсменка СРСР Т. Дев'ятова в Токіо внесла в актив радянської команди бронзову медаль у комбінованій естафеті 4 х 100 метрів. Там же, в японській столиці, відбувся олімпійський дебют чудового Харківського атлета Г. Близнецова, який посів у стрибках з жердиною залікове п'яте місце і встановив черговий всесоюзний рекорд. На токійському помості вперше був названий найсильнішим на планеті могутній вихованець важкоатлетичної школи ХТЗ Л. Жаботинський. Він упевнено переміг серед штангістів важкої ваги, а через чотири роки в Мехіко повторив свій олімпійський успіх.
Реально претендував на місце в олімпійській команді гімнастів талановитий вихованець Миколи Білоконя — Ю. Макурін, який неодноразово виступав під прапором збірної СРСР на великих міжнародних змаганнях. Боролась за місце у збірній і переможниця молодіжної першості Союзу Р. Гаплієвська.
В. Близнецов і Ю. Поярков були серед фаворитів і на наступній Олімпіаді 1968 р. у спекотному Мехіко. Разом із земляком В. Матушевасом Поярков знову отримав золоту медаль, а Близнецов, оновивши і на цей раз всесоюзний рекорд, зайняв пристойне шосте місце. Свою першу срібну олімпійську медаль під мексиканським небом заслужив нападник збірної СРСР з ватерполо динамівець О. Баркалов, який забив у ворота суперників 14 м'ячів. Стати великим майстром йому допомогли Харківські наставники М. Шумаров та Д. Смагоринський. Ім'я Баркалова, двократного олімпійського чемпіона, згодом було занесено до Книги рекордів Гіннеса і до Всесвітньої галереї спортивної слави з водних видів спорту в США.
Рекордною для харків'ян стала Олімпіада 1972 р. в Мюнхені, де золоті медалі чемпіонів разом з О. Баркаловим отримали: вихованка тренера М. Козлова з «Динамо», байдарниця К. Куришко і неодноразовий чемпіон СРСР з велоспорту на треку І. Целовальников. Бронзовими призерами Ігор стали дзюдоїст-динамівець А. Новиков і Ю. Поярков, який підбивав підсумок своїм виступам у великому спорті.
Разом з ними в Мюнхені виступали рекордсмен України у марафонському бігу І. Щербак, талановитий бігун з «Металіста» В. Пантелей, який розпочинав свій спортивний шлях у Золочеві, та його одноклубниця — метальниця списа Н. Маракіна. А у футбольній збірній країни вдало провів свій олімпійський дебют вихованець Харківської школи Ю. Істомін.
На іграх XXI Олімпіади в канадському Монреалі залікові очки в актив радянської команди приніс нев'янучий віце-чемпіон світу С. Кравцов. Разом з ним виступали й одноклубники-динамівці з уславленої плавальної «школи Кожухів»: легендарна чемпіонка та рекордсменка СРСР, відмінниця СШ № 47 Н. Попова та дельфініст О. Маначинський, які брали участь у фінальних запливах.
У 1972 р. ввійшов у дію перший у Харкові закритий 50-метровий плавальний басейн європейського класу «Локомотив», а в Помірках почала діяти перша школа-інтернат спортивного профілю, перед якою було поставлено завдання готувати резерв для великого (професійного) спорту. У 1977 році було введено в дію перший у Харкові легкоатлетичний манеж на стадіоні ХТЗ. Наближалося до завершення будівництво водного Палацу спорту «Спартак», Палацу зимових видів спорту зі стандартною хокейною ареною, басейну «Піонер» і багатозального комплексу «Вища школа». На початок XXII Олімпійських ігор у Москві 1980 р. всі ці об'єкти щонайменше вдвічі розширили базу Харківського спорту, почали давати «продукцію».