РЕФЕРАТ
на тему: «Лікувальна фізкультура при травмах і захворюваннях нервової системи»
1. Анатомно-фізіологічні структури рухової сфери
Різноманітні складні та тонкі довільні рухи людина здійснює за допомогою регуляційних механізмів кори головного мозку, імпульси від якої надходять до різних функціональних утворень підкірки, стовбура мозку, мозочка і спинного мозку, досягаючи рухових ефекторних клітин передніх рогів спинного мозку, де переключаються на другий мотонейрон. Найважливішим субстратом передачі таких імпульсів є пірамідний (кортико-спінальний) шлях, який починається від пірамідних клітин головного мозку, розташованих у передній центральній звивині (невелика кількість цих клітин міститься також у скроневій і тім’яній ділянках), і є вставною системою між аналізаторами кори головного мозку і клітинами передніх рогів спинного мозку.
Від передніх рогів спинного мозку починається периферичний руховий нейрон (мотонейрон), відростки якого, у складі корінців спинного мозку, формують нервові сплетення, потім периферичні нерви, останні підходять до відповідних м’язів, передаючи сигнал на скорочення. Другий мотонейрон розташований у шийних, грудних, поперекових і крижових сегментах спинного мозку, де бере участь у формування рефлекторної дуги, забезпечуючи найпростіші мимовільні рухи у відповідь на зовнішні подразники під контролем (впливом) відділів спинного і головного мозку, що лежать вище.
Таким чином, у формуванні рухового, або пірамідного, шляху беруть участь лише дві групи нервових клітин, одна з яких знаходиться в корі головного мозку, друга – у спинному мозку.
Важлива зазначити, що на межі зі спинним мозком значна частина волокон пірамідного шляху перехрещується, тобто прямує на протилежну сторону, щоб утворити бічний пірамідний шлях, внаслідок чого нервові волокна з правої півкулі переходять на ліву половину спинного мозку і навпаки.
Ураження центрального і периферичного рухового нейрона характеризується клініко-неврологічними симптомами, на підставі яких можна визначити рівень ураження нервової системи.
2. Симтоматологія рухових розладів
Ушкодження рухового шляху (внаслідок травми або захворювання) на рівні головного чи спинного мозку, призводить до ослаблення, повного випадіння рухової функції тієї чи іншої групи м’язів або паралічу.
Розлади рухів можуть проявлятися у формі паралічу (плегії) – повної втрати м’язової сили й активних рухів, або парезу – ослаблення м’язової сили і зменшення обсягу активних рухів.
Параліч (парез) однієї називають моноплегією (монопарезом). Паралічі руки і ноги однойменної половини тіла називають геміплегією, однобічні парези руки і ноги – геміпарезом. Паралічі обох верхніх або нижніх кінцівок називають верхньою або нижньою параплегією; парези верхніх або нижніх кінцівок – верхнім або нижнім пара парезом. Параліч (парез) верхніх і нижніх кінцівок – тетраплегія (тетрапарез), або диплегія (поєднання правобічної та лівобічної геміплегії).
Наявність і ступінь парезу встановлюють на підставі дослідження обсягу рухів і м’язової сили кінцівок.
Залежно від топографії осередку ураження структурних одиниць нервової системи, проявляються різні неврологічні порушення і формується клінічна картина захворювання.
При ушкодженні на рівні першого (центрального) мотонейрона порушується довільна активність м’язів, але зберігається спонтанна (мимовільна) м’язова активність, зумовлена функцією другого мотонейрона і збереженими рефлекторними дугами. Спонтанна м’язова активність стає вищою, ніж у нормі, тому що другий мотонейрон позбавлений центрального управління. Ураження другого (периферичного) мотонейрона характеризуються відсутністю або зниженням як довільної, так і мимовільної (спонтанної) м’язової активності. Таким чином, параліч (парез) може бути центральним (спастичним), або периферичним (в’ялим).
Центральний (спастичний) параліч розвивається внаслідок ураження центрального мотонейрона і характеризується: підвищенням м’язового тонусу; підвищенням сухожильних і періостальних рефлексів; зникненням або зниженням шкірних рефлексів; мимовільними рухами; патологічними і захисними рефлексами.
Периферичний (в’ялий) параліч розвивається внаслідок ураження периферичного рухового нейрона і проявляється: зниженням або відсутністю м’язового тонусу; зниженням або відсутністю сухожильних, шкірних і періостальних рефлексів; м’язовими атрофіями або гіпотрофіями; появою фібрілярних або фасцикулярних посмикувань у різних групах м’язів.
Так, ураження головного мозку призводять до паралічу верхньої та нижньої кінцівок (геміплегії або геміпарезу), а також черепно-мозкових нервів на протилежному ураженню боці. Оскільки, при цьому потерпає центральний мотонейрон, параліч є центральним (спастичним). Формується типове згинально-пронаційне положення верхньої кінцівки і розгинально-еквінусне (еквіноварусне) – нижньої.
Ураження стовбуру мозку призводять до геміплегії на протилежному боці тіла, але параліч черепно-мозкових нервів (периферичний) спостерігається на боці ураження (альтернуючий параліч). Параліч м’язів верхньої та нижньої кінцівок також є спастичним.
Особливостями геміплегії при ураженні головного мозку і стовбурних структур є раннє формування спастики. Можлива відсутність або наявність характерних розладів чутливості.
Ураження одної половини спинного мозку проявляється у вигляді синдрому Броун-Секара: порушення рухів, розлад сприйняття суглобо-мязового відчуття на боці ураження, на протилежному боці виявляються розлади больової, температурної та тактильної чутливості.
При ушкодженні на верхньо-шийному рівні параліч у кінцівках спастичний. Ураження на рівні шийного стовщення призводить до в’ялого паралічу мязів верхньої кінцівки і спастичного паралічу в відділах, що лежать нижче. Однобічне ураження грудного рівня характеризується синдромом нижньої спастичної моноплегії.
Травматичне ураження спинного мозку в переважній більшості спостережень має симетричний характер і при ураженні на шийному рівні призводить, як правило, до тетрапарезу або тетраплегії; при травмі на грудному рівні – до спастичного парапарезу або тетраплегії; при травмі на грудному рівні – до спастичного парапарезу або параплегії; ураження на рівні поперекових сегментів – до в’ялого парапарезу або параплегії.
Спастичний синдром при травмі спинного мозку виникає не образу. Протягом перших 2–3 тижнів, а іноді й більше, травматична хвороба спинного мозку супроводжується в’ялим паралічем (цей період називають періодом спінального шоку), потім спінальний шок завершується і формується спастика.
3. Лікувальна фізична культура при захворюваннях і травмах переферичої нервової системи
Основним завданням ЛФК при захворюваннях і травмах периферичної системи є:
· поліпшення кровообігу і трофічних процесів у осередку ураження з метою профілактики зрощень і рубцевих змін, для ліквідації або зменшення вегетативно-судинних і трофічних розладів (це сприяє регенерації нерва);
· зміцнення паретичних м’язів і зв’язкового апарату, ослаблення м’язової дистонії, що сприяє запобіганню або усуненню м’язових контрактур і туго рухливості в суглобах;
· удосконалення замісних рухів і їх координації; боротьба з такими порушеннями, як обмеження рухливості хребетного стовпа і його скривлення;
· загально оздоровлюючий і загальнозміцнювальний вплив на організм хворого з метою повернення працездатності.
При ураженнях периферичних нервів ЛФК здійснюється за трьома періодами.
І період – період гострого і під гострого стану – триває 30–45 днів з моменту травми. Завдання ЛФК у цьому періоді:
- виведення хворого з тяжкого стану, підвищення психічного тонусу, загальнозміцнювальний вплив на організм;
- поліпшення лімфо- і кровообігу, обміну речовин і трофіки в зоні ураження, розсмоктування запального процесу, профілактика утворення спайок, формування м’ясного еластичного рубця (при травмі нерва);
- зміцнення периферичних м’язів, зв’язкового апарату, боротьба з м’язовою атрофією, запобігання контрактурами, хибним положенням і деформаціям;
- посилання імпульсів на відновлення втрачених рухів;
- поліпшення роботи органів дихання, кровообігу, виділення й обміну речовин в організмі.
Заняття ЛФК у І періоді проводять 1–2 рази на день з інструктором і 6–8 разів на день самостійно (комплекс вправ підбирається індивідуально). Тривалість занять з інструктором – 20–30 хв., самостійних – 10–20 хв.
ІІ період починається з 30–45 дня і триває 6–8 міс. Із моменту травми або ураження периферичного нерва.
Завдання ЛФК у цьому періоді:
- зміцнення паретичних м’язів і зв’язкового апарату, боротьба з атрофією і в’ялістю м’язів ураженої ділянки, а також тренування м’язів усієї кінцівки;
- відновлення повного обсягу, координації, спритності, швидкості виконання активних рухів в ураженій ділянці, а за неможливості – максимальний розвиток компенсаторних рухових навичок;
- запобігання розвитку хибного положення ураженої ділянки пов’язаних із ним супровідним порушенням в організмі (порушення постави, ходи, кривошиї тощо).
Заняття ЛФК у ІІ періоді проводять 1–2 рази на день з інструктором і 4–6 разів на день – самостійно 9індивідуальний комплекс). Тривалість занять з інструктором – 40–60 хв., самостійних – 25–30 хв.
ІІІ період – остаточного відновлення всіх функцій ураженої ділянки й організму в цілому. Він триває до 12–15 міс. Із моменту травми.
Завдання ЛФК цього періоду:
- остаточне відновлення всіх рухових функцій ураженої ділянки й організму в цілому;
- тренування високодиференційованих рухів у складній координації, швидкості, силі, спритності, витривалості;