З листа М. Авдієнка
Після одержання цього листа я побував на місці археологічних розкопок. Від них залишилися глибокі ями та пагорби, серед яких і колодязь відшукати важко. Місце розкопок набуло зовсім іншого вигляду, ніж кілька років тому, коли можна було подивуватися древньому поселенню, про яке нагадували тут залишки гончарного горна, смолокурні, кузні, тиглів для виплавки губчастого заліза з болотної руди тощо, уявити житла і ремесла його мешканців.
Натрапили студенти і на колодязь. Допомогли облаштувати його лісівники Рубізького лісництва, угіддя якого тут розташовані. Розчистити джерело, поклали на дно дерев’яний зруб, поставили залізобетонні кільця. До речі, під час розчищення колодязя виявили в ньому уламки глиняного посуду, соснові шишки, які хтозна відколи пролежали у воді і не змінили кольору, і що особливо зацікавило – то це вийняті з глибини дерев’яні цямрини, які були настільки нетлінні, ніби пролежали не століття, а зовсім небагато часу. Вода виявилася чистою і смачною, у студентів відпала потреба підвозити її до місця розкопок, як це робили раніше.
Пригадалася і виставка знахідок археологів, влаштована у Рубежі у 1992 році. Відвідувачі оглядали не тільки виставлені у вітринах експонати, а й бували на місці розкопок. Тоді висловлювалися думки, що оце поселення може стати цікавим об’єктом для екскурсій по Чернігівщині, бо ж знаходиться, по суті, на прикордонні з Білоруссю і Росією, проливає світло на життя, побут та заняття далеких спільних пращурів трьох слов’янських народів. Ідея залишилася ідеєю, а в наступні роки археологічні дослідження згорталися, нинішнього ж – зовсім не велися.
Один з керівників археологічних розкопок, завідуючий кафедрою археології та народознавства Чернігівського державного педагогічного університету, кандидат історичних наук В. П. Коваленко розповідає:
Розкопки поселення Х – ХІІІ століть поблизу Автуничі за своїми обсягами і дослідженнями є чи не найбільшим в Європі. Ведуться вони з 1988 року. Площа – 5 гектарів, досліджено вже більше половини. Є досить цінні і цікаві знахідки, що експонуються окремим розділом „Автуничі” в Національному музеї історії України. У Києві йшла друком книга колективу авторів „Південно-руське село Х-ХІІІ століть”, де подається широка розповідь про Автуницьке поселення. На місці розкопок проведені кіно-, фотозйомки. Таким чином, там, де дослідження завершені, поле підлягає рекультивації. Місцевому ксп імені Орджонікідзе щорску експедицію перераховувалися кошти для виконання цих робіт. Однак ділянка в межах одного гектара залишилася не рекультивованою. Там же знаходиться і згадуваний колодязь.
Через відсутність коштів цього річ розкопки справді не проводилися. Та вже й торік важкувато було цим займатися. Тільки завдяки місцевим господарствам і жителям, які подавали допомогу, зокрема, в харчуванні студентів, ми зуміли розпочати роботи на новій ділянці. Сподіваємося, що в наступному році дослідження відновляться.
Лісничий Рубізького лісництва М. М. Заєць розповідає, що він пропонував голові Лемешівського ксп на місці розкопок, де слід проводити рекультивація, посадити дерева. Та сама природа ніби пішла назустріч людям. За два-три роки на пагорбах і в долинах виросли сосни, берізки, верби, вільхи, цвіте тут іван-чай, звіробій, чебрець. Це буде дуже цікавий куточок природи з своєрідним ландшафтом. А щодо колодязя, то він знаходиться у 250 метрах від дороги Рубіж-Лемешівка, схований за пагорбами, ніхто води з нього не бере, вона, зрозуміло, й застоюється. Цього б не сталося, якби проводилися заходи для збереження древнього поселення.
3.2 Реконструкції ремісничих та господарчих будівель давньоруського поселення Автуничі
Положення про надзвичайно важливу роль масової житлової і господарської архітектури як джерела для вивчення середньовічних суспільств аргументації не потребує. Адже споруди відображають різноманітні аспекти життя – починаючи від впливу природного середовища та знань у галузі будівельної справи і закінчуючи громадським та сімейним побутом, уявленнями, смаками і уподобаннями населення. Якщо вказані моменти можна простежити і на житлових та побутових, і на ремісничих та господарських спорудах, то такі важливі сторони матеріальної культури, як рівень розвитку господарства та його спеціалізація, питома вага окремих галузей та темпи удосконалення виробничого процесу можна спостерігати лише на будівлях, які безпосередньо використовувались під час виготовлення певної продукції. Проте, маючи справу з невеликою кількістю досліджених споруд, неможливо простежити вказані явища у просторі та часі. Для розуміння динаміки розвитку господарства необхідно оперувати значною територією та широкими хронологічними рамками.
Поставленій умові відповідає поселення кінця Х – рубежу ХІІ-ХІІІ ст. поблизу с. Автуничі на Чернігівщині. Пам’ятка відкрита 1984 р. О. В. Шекуном при обстежені відомого Д. Я. Самоквасову курганного могильника. Досліджується Дніпровською давньоруською експедицією ІА АН України та Чернігівського педінституту під керівництвом д.і н. О.П. Моці. На сьогодні – це найбільш вивчене селище давньоруського часу (за польових сезонів зафіксовано 664 об’єкти на площі понад 2 га )*. Крім вже вказаних факторів – значних розмірів відкритої площі та періоду існування, дана пам’ятка зручна для досліджень і тому, що вона одношарова, вільна від забудови, віддалена від синхронних міст, замків, торгових шляхів, кордонів. Крім того, політична історія літописної Сновської тисячі, на території якої було розташоване селище, дозволяє припустити певну архаїчність у рисах останнього. Ще одна перевага вказаного поселення – розташування у зоні ризикованого землеробства, де населення, щоб забезпечити себе прожитковим мінімумом, навіть у пізньосередньовічні часи змушене було шукати додаткові джерела існування – аж до відлову і дресирування ведмедів включно. Вказана обставина сприяла розвиткові на пам’ятці різноманітних ремесел і промислів, а отже й пов’язаних з ними будівель – як виробничих, так і допоміжних.
Особливості значної кількості досліджених об’єктів дозволяють ідентифікувати їх з будівлями гончарного циклу, лісотехнічного промислу, сільськогосподарського призначення (снопосушильні, загони для худоби), побутово-господарського використання (повітки, навіси, ями для припасів). Аналіз планіграфії та хронології побутування ремісничих і господарських будівель, їх конструктивних рішень і особливостей дає можливість простежити напружений ритм життя й господарювання південноруського села.
Наявність близько до поверхні глини, придатної для виготовлення посуду, зумовила один з провідних напрямків виробничої діяльності. Гончарство на Автуницькому поселені представлене кар’єрами для видобування сировини і ямами для приготування і зберігання гончарної маси, житлами-майстернями, горнами, звалищами виробничого браку. Не піддаючи типологічному та функціональному аналізу житла-майстерні та допоміжні споруди, пов’язані з гончарством, зупинимось на горнах , їх досліджено. Розташовані в різних частинах поселення, споруджені в ХІ, на рубежі ХІ-ХІІ ст. Стан збереженості їх неоднаковий, проте можна говорити про спільні й особливі риси стосовно об’єктів цього призначення. Не зупиняючись детально на горнах, відзначимо лише загальні характеристики цих споруд. Всі вони за класифікацією О. А. Бобринського належать до першого класу за особливостями руху гарячих газів у теплопровідних каналах (з вертикальним ходом). Мають овально-підпрямокутну форму, топковий, частково обпальовальний, а також тепло-розподільний блоки. Простежено ряд цікавих особливостей даних будівель. Так, найранніший не мав черіня топкової камери; у трьох випадках топка була однокамерною, у шести – мала розсікач, що ділив її навпіл. При формуванні тіла горну застосовувались кілки, каркас, глиняні блоки. Щодо особливостей загального підходу до створення захасних пристроїв, потрібно відзначити наявність теплозахисту, вітрозахисту, вказані стіни могли бути основою і волого захисного пристрою.
Використовуючи методику О. А. Бобринського при розгляді функціональних блоків та спеціальних пристроїв у складі досліджених горнів, слід вказати на особливості, простежені в цих спорудах . Для останніх типові: прості камери для розміщення виробів з повністю сформованими: розподільними пристроями між блоками, трубчастими теплопровідними каналами; частково чи повністю сформовані: периферійні топки, пристрої для первісної концентрації теплової енергіїдосліджених у 1992 р. Спочатку на цьому місці функціонував кар’єр- глинище-будівля 310 – глибиною, 1,75 м від рівня материка, витягнутий з півночі на південь з незначним відхиленням зорієнтований стінками по сторонах світу. Об’єкт мав овальні обриси, розміри по дну 1,75х1,25 м , стрімкі стінки. Дещо вище розміри котловану становили 2,0х1,45 м. Із 8 шарів заповнення походили уламки керамічного посуду другої половини ХІ-ХІІ ст., шиферне пряслице з начісками, залізні ніж, ключ та інші вироби, численні шматки футуровки горну. Після припинення експлуатації глинища за прямим призначення нижню частину його засипали, а верхню розширили. Споруда набула під прямокутних обрисів розмірами 2,9х2,6 м. Стіни стають вологішими, а на глибині 0,3-0,4 м утворюється виступ шириною 0,38-0,6 м. Над заглибленою частиною споруджується перекриття: на глибині 0,5 м зафіксовано стовпові ями посередині північної та південної стін. Будівля починає використовуватись як передгорнова споруда. З півдня-південного заходу впритул до неї в материковій ніші (по верхньому контуру 2,4х2, по дну 2,15х1,8, глибиною 0,9 м) формується тіло починаючи з глибини 15 см, переходила в шматки печини, шлаку, уламки обмазки; після вибірки останнього вдалось оконтурити внутрішню стінку обпалювальної камери розмірами на рівні материка – 1,25х1,2; на рівні черіня – 1,3х1,2 м. Обмазка зберегла відбитки дерева , тканини, сліди пальців майстра, який споруджував об’єкт. Стінки прожарені до червоного (на 2 см ) та оранжевого (на 4-10 см) кольорів. У східній частині на відстані 7 см від внутрішньої поверхні вдалось простежити вторинну обмазку – сліди ремонту. Відповідно, первинні розміри обпалювального блоку – близько 1,45х1,3 м. Черінь (на глибині 35-45 см) зберігся частково, по периметру, на ширину 0,3 м. Перегородка між обпалювальною та топковою камерами була споруджена на каркасі з прутів. Вздовж стінок на відстані близько 35 см простежені сліди продухів діаметром 6-9 см. Такі ж розміри теплопровідних каналів і на інших горнах поселення . Топкова камера дещо менша обпалювальної: ширина – 0,75, висота 0,3-0,4, довжина разом з устями – 1,85 м. Останнє збереглось повністю, виходить в буд. 310, має ширину 0,36-0,38, висоту 0,27-0,4 м. Черінь топкової камери заглиблений на 84 см. Стратиграфічні спостереження показали, що північна частина споруди – стінки устя та камер біля нього – ремонтувались. З заповнення горну походили численні уламки посуду ХІІ ст., причому значна частина датується його першою половиною. Серед них – обпалені й ошлаковані фрагменти. Звертають на себе увагу ручка покришки, залізний черешок, уламок скляного браслету та два керамічні вироби: прикрашений ялинковим орнаментом конус та зооморфна фігура. Останні інтерпретовані як іграшки чи амулети якогось язичницького культу, пов’язаного з вогнем. На завершення слід відзначити, що серед горнів поселення Автуничі дана споруда збереглась найкраще. Теплозахисну функцію виконувало заглиблення в грунт, вітрозахисну – врізання в материк перед горнової ями, та, вірогідно, спорудження плетених стін (канавки з південного сходу від горну), вологозахисту – перекриття, за рухом гарячих газів горн належить до 1 класу. Його характеризує проста обпалювальна камера, повністю сформовані: теплопровідно-розподільний блок, трубчасті теплопровідні канали, периферійна топка з пристроєм для первинної концентрації теплової енергії.