У XIX ст. ці передмістя було виокремлено в самостійні села, одначе в 1905 р. Манастирське, в 1928-му частину Старого Косова й Вербівця, а в 1934-му всю Москалівку – знову приєднано до Косова, в першу чергу для того, щоб територіяльно забезпечити можливість розвитку Косова як перспективного курортно-літникарського осередку. З тією ж метою плянувалося включити до складу міста й інші суміжні посілості, які безпосередньо сполучаються з Косовом і становлять з ним величезну територію, що розкинулася вздовж Рибниці на десять кілометрів від Города на заході до Вербівця на сході.
У своїй основі просторова структура протягом усього часу після закладення міста й аж понині залишається здебільша незміненою. Як і колись, її творять три великі складові частини. Перша: середмістя і Міська гора; це історичне ядро міста, що розташовується в центрі рівнинно-горбистої долини, оточеної горами; середмістя має суцільну забудову, яку, щоправда, в багатьох місцях зруйновано. Далі йдуть передмістя Манастирське, Вербовецьке, Старокосівське, Смоднянське, Москалівка і села ( в межах збудованих масивів ) Вербовець, Старий Косів, Смодне, Черганівка ( давня назва – Чегринівка, Черинівка ) і Город; вони охоплюють центральну частину кільцем, заповнюючи решту долини Рибниці аж до підошви гір; мають розкидану забудову. Третя частина – гірські околиці, незаселені й вільні від забудовань.
Описаний уклад загалом повторює дуже раціональну, клясичну схему міста, складену з трьох концентричних зон центр-околиці-зелений пояс, котрі поєднуються між собою радіяльно-променистими комунікаціями. Та найцінніше в цьому укладі те, що він органічно в’яжеться з високовартісним краєвидом; мало того, виглядає так, ніби структура урбаністична повністю повторює структуру краєвиду. Важливо, що вже від самого заснування місто забудовувалося таким способом, щоб той краєвид не порушити, тому розміри і форми забудовань само собою мали бути співмірні з величиною і відповідні до характеру пейзажних компонентів; на жаль, після 1939 р. від такого принципу відмовилися.
Три великі складові частини просторової структури, своєю чергою, поділяються на менші елементи – містобудівні (або урбаністичні) комплекси. Їх понад два десятки. Кілька з них передльокаційні, що виникли перед льокацією, себто перед заснуванням міста: так, манастир і соляна жупа та баня відомі від ХV ст.; город і наскельна фортеця на території села Города ще давніші, вони відносяться до княжих часів. Льокаційними урбаністичними комплексами є середмістя, форталіція та жидівський цвинтар, пов’язані між собою як хронологічно, так і композиційно. Осібне місце займає ряд церковних комплексів, часові рямці яких досить широкі – від ХV до ХХ ст. Найпізнішими (кінець ХIХ ст. – 1939 р.) є кілька відпочинково-оздоровчих комплексів: природолікувальний заклад Тарнавського і літнища над Гуком, під Острим і на Присках; а також: млин і тартак Маяки Дрезнер, публічний шпиталь ім. цісаря Франца Йосифа І, повітовий суд, осередок здоров¢я, будинок польського стрільця.
Така у найзагальніших рисах просторова структура Косова. Далі зупинимось більш детально на характеристиці найголовніших містобудівних комплексів.
2. Найдавніші культурні комплекси
а) Протоісторичний (передкняжий) цвинтар у Городі, його рештки було знайдено польськими археологами з Товариства приятелів Гуцульщини в 1934 – 35 рр.[25].
б) Могильний курган з римського періоду (ІІІ-ІV ст. по Христі) на Вербівці відкрито тими ж ученими в той сам час[26].
Чи не цей курган (поперечником 23-25 м, заввишки 1,3 м) досліджували й українські науковці в жовтні 1993 р. на східній околиці Вербівця, поблизу Старого Косова, 180м на південь від шосе[27], під час експедиції, зорганізованої Петром Сіреджуком.
Наявність такого кургану (самотньої могили) в селі Вербовець Косівського повіту відзначав 1918 р. Богдан Януш, посилаючись на Антона Шнайдера[28]. Однак Шнайдер у 1874 р. в статті "Балаури" писав про могилу не на Вербівці коло Косова, але в селі Вербовець (нині Вербівці) на Городенщині, - як одну з багатьох могил, насипаних у передхристиянські часи на гребенях горбів, званих Балаури (Балагори, Чортові гори або Балки), що тягнуться пасмами поміж сточищами Дністра та Пруту на Покутті, в повітах Товмацькому, Городенському і частково Снятинському, Коломийському та Станиславівському[29].
в) Бронзоливарний осередок на Вербівці, в урочищі "Чернеджишина", на високому лівому березі річки Тарновець; його залишки виявлено під час вище згаданої експедиції 1993 р.
Обидві пам’ятки на Вербівці, – і могилу і бронзоливарний осередок, що їх обстежували 1993 р., – відносять до культури карпатських курганів[30], поширеної в ІІІ-VІ ст. по Хр. на території між Карпатами, Дністром, верхів’ям Серету та річкою Стриєм. Згідно з дослідженнями українських істориків (передусім Маркіяна Смішка) носіями даної культури були карпи, дацьке переважно скотарське плем’я, котре, проживаючи тривалий час у нашому краю поряд зі слов’янами, поступово асимілювалося з ними і перетворилося в одне із західньоукраїнських племен, відоме з літописів під назвою білих хорватів[31]; у ІХ ст. ці хорвати утворили країну Велику Хорватію, яка стала основою майбутнього Галицького (ХІ-ХІІ ст.), а згодом Галицько-Волинського (ХІІІ-ХІV ст.) князівства[32].
г) Город (град) із княжих часів на території села Города, - укріплене поселення біля підніжжя Каменистого хребта[33], котре задля оборони було розміщене на підвищеному місці між ущелинами річки Рибниці та її допливу; ці природні елементи захисту доповнювалися штучними, передусім ровами, валами, частоколом[34]. Город був одним з численних укріплень Карпатської оборонної лінії, що мала на меті контролювати доступ до основних гірських шляхів та просмиків; у час небезпеки тут також рятувалися жителі навколишніх теренів[35]. Від городу збереглося городище, - місце, де стояв город, і рештки валів[36];його уперше зафіксував у літературі в кінці ХІХ ст. Леопольд Вайґель.
У Европі укріплені поселення відомі від 2-го тис. перед Христом[37]. На Україні було так багато городів, що нормани звали її "землею городів"[38]. Деякі городи стали зародками міст[39].
ґ) Наскельна фортеця княжих часів на Каменистому хребті в Городі. Згідно з науковцем Орестом Мацюком , це була сигнальна оборонна вежа, що нагадувала наскельну фортецю Тустань біля села Урича на Скільщині, але значно менших розмірів[40].
Щодо використання Каменистого хребта для оборони від ворогів, у жителів села Города зберігся був переказ, який 1868 року записав ієрей села Річки Володимир Долинський: "Турків і татар, коли вони на нашу ще нападали область, вибили в Городі саме в тому місці, де дорога облазом веде безпосередньо попри місцевість нині наявного поселення – а то в такий спосіб: Коли турки зайшли під сам облаз, тоді люди на горі в лісі сховані, що були прилагодили собі каменів і ковбків, стали на турків метати ними так сильно що їх усіх побили –одних ковбками та камінням, інші ж падаючи стрімголов у рипу [ущелину, урвище] вбивалися самі, і тоді ріка долиною пливуща була рікою крови. Гора по обидва боки ріки зоветься Каменисте або Каменистий (розуміється ґрунь) від великої кількости каменів і скал на ньому розміщених"[41] ( цитовану оповідь подано в перекладі з язичія).
3. Манастирі
а) Святомиколаївський манастир на передмістю Манастирському. Його уперше згадано 1424 року в жалованій грамоті чернігівського князя з литовського великокняжого роду Свидригайла, який за згодою свого брата, польського короля Володислава Яґелли, управляв Снятинською волостю, в тому Косівщиною. Тією грамотою Свидригайло подарував "село Косово з манастирем на ріці Рибниці" своєму вірному слузі Максимові або Владові Драгосиновичу[42].
Історики твердять, що манастирі в Карпатах, подібно як городи та замки, закладалися недалеко від доріг і стежок, котрі вели через гори, – з огляду на те, що мали вони не лише аскетичні цілі – втекти від світу в карпатські безвісті – але й колонізаційні: за манастирями зараз ішли оселі[43], і можливо й село Косово виникло після постання тут манастиря. Однак безпосередніх документів про це не збереглося.
Так само не маємо повідомлень щодо сфери діяльности святомиколаївського манастиря, хоча загалом відомо, що манастирі часто були ціллю прощ , до них протоптувано стежки як до одиноких осередків тодішньої духової культури. Провадили вони більші господарства, продукували на збут і започатковували в горах грошеву господарку. Для подорожніх мали вони заїзні доми і при тій нагоді, мабуть, виконували свою місійну працю. Були вони напевно також переходовими стаціями в дорозі на Атос[44].