Через те що на Міській горі була розміщена оборонна садиба, її ще недавно звали Замковою, або Замчищем. В останній чверті ХVIII cт. косівська форталіція, як і інші в Галичині, втратила своє значення, бо в наслідок російсько-турецьких воєн ліквідовано найбільшу загрозу – з боку татар і турків[95], а після першого поділу Польщі 1772 р., коли Галичину зайняла Австрія, уряд останньої послідовними заходами, особливо організацією жандармерії, майже повністю спинив напади опришків[96].
Пізніше на території форталіції, над самим урвищем, з’явилося два хрести: великий – залізний, і малий – дерев’яний. Перший, згідно з переказами, був присвячений скасуванню панщини та впровадженню конституційного правління в 1848 р.; сягав приблизно десятиметрової висоти і спостерігався зі всіх боків з міста довкола гори; внизу був обкладений каменями, які утворювали п’єдестал у формі зрізаної трикутньої піраміди із залізною огорожею зверху, з середини якої виростав чотиригранний стрижень хреста, внизу – грубий, прикрашений рельєфним рослинним орнаментом, угорі – тонший[97]; хрест розібрано в 1939 р. з наказу новоприбулої радянської влади. Другий хрест, який, за народньою версією, поставив Довбуш двом убитим тут опришкам зі свого загону[98], знято в сімдесятих роках – тоді , коли провадилася горезвісна атеїстична кампанія. Каміння на п’єдестал залізного хреста правдоподібно брали з підмурків форталіції. Згідно з розповідями, частину цього будівельного матеріялу використали на будинок рабина[99].
Цікаво, що 1934 р., під час будівництва біля Міської гори фундаментів автобусного двірця мулярі наштовхнулися на кам’яне склепіння підземного льоху, котрий, як припускалося, становив частину проходу, що вів з колишнього замку (форталіції). Подальша доля цієї знахідки невідома.
1968 р., тоді як на території форталіції будували пам’ятник косівським жидам, розстріляним на цьому місці німцями, розсунуто західній вал і частково пошкоджено інші. 1987 р., коли на Міській горі було розпочато будівництво парку культури, біля підніжжя східніх валів велися земляні роботи для влаштування спортивних майданчиків, а в самих валах прорили ступені на глядацькі лави і забетонували їх. Невдовзі будівництво припинено як недоцільне [100].
Яскравими штрихами до образу косівської форталіції можуть слугувати розповіді місцевих старожильців. Один із них, покійний уже Пророчук Василь Васильович, 1918 р. н., який тут недалеко жив, багато сам бачив, багато чув від діда й тата, також від старожитців-сусідів. Тато його прожив більше вісімдесятьох років, дідо – 95. Ось що розповів Василь Васильович 8 травня 1988 року. Замок побудував Косован, – той самий, що заснував Косів. Ще донедавна вали ішли повністю навколо рівної площі всередині і ще з метер виступали над площею. Коли робили пам’ятник, один вал розсунули, а в інших зрізали вершок. Навколо великих валів ішли другі – малі і утворювали рови. Рови були заповнені водою. Посередині були ворота, а перед ними перекидався міст через рів. Біля воріт збереглося чотирикутнє заглиблення. По його кутах колись було чотири виходи з тунелю. Починався тунель унизу, за Пістинською дорогою – там, де видно старі дуби – їм по триста років. Коли набігали турки і татари, люди тим тунелем тікали в замок. Тепер вхід у тунель завалено. Завалив його пан, аби до нього в маєток не заходили злодії. Дехто пробував іти цим тунелем, але доходили лишень до середини – дальше боялися.
Василь Васильович пам’ятав що перед війною на куті двох валів [тобто на бастіоні] десь на метер понад землею виступало муровання. То була колись вишка – така як у козаків, – з якої через віконця дивилися, чи не скачуть татари. Такі вишки були на чотирьох кутах замку.
Пророчук згадував, що донедавна біля самого обриву стояли два хрести, з десять метрів один від одного. Один хрест – Довбушів, другий – на знищення панщини. Від Довбушевого хреста в землі залишилася плита. Нагромаджені один на одному камені доверху звужувалися, зверху височів сам хрест. Зняли ці хрести тоді, коли знімали всі хрести і каплиці.
У передвоєнні роки привезли сюди з Криму рідкісні дерева. Одне з них так рясно цвіло, що бджоли роєм на нього налітали. Ці дерева знищено, як не дивно, в наш час. Зразу по війні сам Пророчук посадив дерева навколо однієї з ям із останками розстріляних. "Тепер – продовжував Василь Васильович – усе тут захарастили, зробили звалище коло пам’ятника, сиплять сміття на цвинтар, розкладають ватри над самим обривом, пообшмалювали кору дерев, понароблювали столиків, щоби було де пити. Скільки живу, а такого чуда ще не видів, аби так понищили природу. Але вали полито кров’ю, тут оборонялися від турків і татар. Скільки людей склало голови під валами. А скільки вбили німці. Тут має бути спокій, а не галас"[101].
Письменник Роман Федорів у нарисі "Підкова з Косова" пише, що вали і рови, які збереглися до наших днів на Міській горі, свідчать про велику працьовитість предків[102].
До сьогодні від колишньої форталіції збереглися три пошкоджені вали, фраґменти ровів і два бастіони. На всій її території ростуть каштани, тополі, клени, липи, смереки. Скелястий схил гори заріс високими вічнозеленими кедрами. У давнину в нашому краю було безліч подібних форталіцій, але жодна не збереглася; тому зацілілі рештки, навіть і в такому стані, являють собою надзвичайну цінність. Під цим оглядом доцільно відновити історичний ляндшафт території форталіції.
7. Жидівських цвинтар
Цей історично-меморіяльний комплекс (площею близько 1 га) розміщується у зворах відлюдного узбіччя Міської гори, - серед високих кедрів, у зарослях кущів і бур’янів. Вертикальні камінні плити стоять тісно одна біля одної; від ваги й часу вони повгрузали в землю і понахилялися в різні сторони або й повністю лягли на землю. Пересічний розмір плити становить: 15 сантиметрів завтовш, півтора метра заввишки та півметра завшир. У верхній частині вони переважно заокруглені, але трапляються також зі зрізаними кутами й прямими. Написи зроблено здебільша жидівською мовою, лише на кількох плитах – німецькою або польською. Найпоширеніші орнаментальні елементи такі: шестикутня зірка, долоні рук, відчинене вікно, розгорнута книга, рослини (зокрема,виноградна лоза), звірі (наприклад, лев, що лежить), фантастична істота ґрифон. За манерою різьблення написи та орнаменти зустрічаються заглиблені, накладні та обведені по контуру рисунка заглибленими лініями.
Жидівський цвинтар у Косові – характерний приклад самобутньої жидівської культури. Його незвичайне розміщення в глухому закутку на схилі гори і невластиві місцевим традиціям нагробки з цілком незрозумілими чужомовними написами та специфічними символами просто таки приголомшують, викликаючи підсвідоме питання: чи цей дивний поховальний комплекс бува не занесено сюди якоюсь незбагненною силою з обітованої землі Ханаан?
Жиди на території Косова з’явилися, мабуть, одразу після заснування містечка; вперше зустрічаємо їх у документі з 1635р.[103] . В середині ХVIII cт. в Косові проповідував засновник хасидизму Бааль Шем Тов (1700 – 1760); тоді (1736 р. ) тут і в Кутах виникли перші громади хасидів[104]. Згідно з розповідями старожильців, у Косові були три божниці. Поряд з привілеями, про які згадувалося в історичній довідці, були накладені на жидів, як іновірців, певні обмеження[105], зокрема на захоронення їм надали ні на що непридатну землю. 1941 р. на вершині Міської гори, а пізніше в Шепарівському лісі біля Коломиї всіх жидів Косова винищили німці[106]. Тоді ж багато нагробних плит із жидівського цвинтаря німці позвозили до будинку ґестапо і забрукували ними подвір’я. Так трагічно закінчилася історія жидівської громади Косова.
8. Ансамблі світських церков.*
а) Церква Успіння Пречистої Діви Марії на Старому Косові очевидно існувала вже під час згадки про " село Косово" 1424 року, через те що в ті часи парохії фундувалися при самому закладенні села або відразу ж по прибуттю поселенців, дуже часто – на їх власне бажання, або на прохання війта[107]. Ще певніше можна стверджувати про існування церкви в році 1579-му, коли згідно з податковим реєстром у "селі Кошові" був "1 піп"[108].
1739 року тут, "на ґрунті здавна освяченому коштом і старанням превелебного ксьондза Василя Никуровича, косівського декана, з підмомогою побожних людей", була зведена нова будівля церкви, - "хрещата, з п’ятьма копулами небосяжними, модно вгору виведеними, ґонтами покрита". 1824 р. церква згоріла разом зі всіма метриками, книгами, грамотами[109].
1836 року на тому ж місці виставлено церкву з однією банею; її спалено під час Другої світової війни[110].
У дев’яностих роках ХХ ст. споруджено муровану одноверху церкву. Недалеко церкви зберігся парохіяльний будинок, у якому бували відомі діячі української культури (тепер тут корпус початкових кляс школи)[111].
б) Міська церква Святої трійці мала бути заснована в час виникнення містечка, підтвердженням чого є інформація, що 1579 р. в "містечку Кошові" був "1 піп"[112].
Коло 1740 року тут, "на ґрунті здавна освяченому коштом і старанням отця Андрія, міського пароха, вибудувано нову церкву, – хрещату, штукою архімодною з п’ятьма верхами вгору виведеними, ґонтами побиту." Продовж півтора століття церква спорохніла, а вдосвіта 21 серпня 1896 року згоріла до тла під час пожежі, що охопила сусідні квартали; згоріли навіть дашки на мурованій огорожі та ще й брама. Але більшість церковних речей (у тому Святі Дари, кивот, престольні образи) пощастило вирятувати: частину з них перенесли до дочірньої церкви на Манастирському, інші тимчасово поскладали в сусідніх християнських домах. Із церковних книг три згоріли .