Косів - місто історичне та туристичне (стр. 1 из 14)

Курсова робота

Косів - місто історичне та туристичне

ЗМІСТ

Передмова

Розділ І. Історична довідка

Розділ ІІ. Містобудівна спадщина

1. Просторова структура міста

2. Найдавніші культурні комплекси

3. Манастирі

4. Жупа та баня (копальня і варильня соли)

5. Середмістя

6. Форталіція

7. Жидівський цвинтар

8. Ансамблі світських церков

9.Природолікувальний заклад Аполінарія Тарнавського

10. Літнище над Гуком

Розділ ІІІ. Охорона містобудівної спадщини

1. Охорона "пасивна" та "дійова"

2. Питання охорони в просторовому плянуванні

3. Реалізація завдань охорони

Примітки

Реєстр пам’яткових об’єктів Косова (з мапою)

ПЕРЕДМОВА

Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 26 липня 2001 р. №878 "Про затвердження Списку історичних населених місць України" Косів одержав статус історичного міста[1].

Річ певна, підставою такого визнання став не лише вік Косова, але й, що найважливіше, - чимала кількість матеріяльних свідоцтв його розвитку, насамперед ціла просторова структура міста та її окремі елементи – історичні містобудівні комплекси. У поєднанні з багатим природним довкіллям вони являють собою дуже велику історично-культурну вартість. Про ці неоціненні скарби нашої культури зупинимось детальніше в другому розділі даного нарису, а про потребу і шляхи їх охорони (до чого зобов’язує і постанова) – у третьому.

Ще один чинник, завдяки якому Косів мусів потрапити до Списку, - важливість подій, що відбувалися на теренах міста. Події ці ( короткий огляд яких зреферуємо в першому розділі) були різноманітні – і політичні, й економічні, і культурні; та всіх їх пронизувала спільна особливість: своїм підґрунтям вони мали европейську світоглядну систему. Якраз за критеріями тієї системи Косів був заснований у середині ХVІ століття, за ними ж успішно розвивався аж до переломного 1939-го. І нічого дивного в тому нема, бо протягом усього цього часу (майже чотириста років) Косів перебував у складі то однієї, то іншої европейської держави, і, безумовно, його жителі (чи урядовці, чи звичайні громадяни) само собою послуговувалися европейськими стандартами повсюди: і в домашньому господарстві, і професійній діяльності, і культурному та духовому житті. Одним словом, триб цілого життя у всіх його проявах був европейський; іншим він просто не міг бути.

Про цю особливість історії Косова забувати не можна, надто тепер, коли для українців наспів час повернутися в сім’ю европейських народів. І мало того, не лише не забувати, а треба докладно вивчити на основі документів та інших джерел усі обставини наших історичних і зокрема культурних взаємин з Европою.

Цим станемо ближчими до Европи ще й тому, що знання власної історії та глибокий пошанівок до культурних надбань попередників – то перші речі европейської спільноти. Бож европейці досконало здають собі справу з того, що без обізнаности з минувшиною неможливо витлумачити ані сучасного, ані майбутнього. Ще в ХІХ ст. французький архітект Віоле-ле-Дюк писав: ”Европеєць дійшов до того стану розвитку людської думки, що, машируючи подвоєним кроком до своєї долі…відчуває потребу нагромаджувати всі знання про своє минуле… як книгозбір, необхідний для приготівлі нових завдань у майбутті"[2].

Тож і ми, коли вивчимо й глибше пізнаємо історію Косова, корені якого є правдиво европейські, – зможемо ліпше керуватися в житті сучасному і прийдешньому вивіреними часом европейськими стандартами. А коли, до того ж, дослідимо на цьому загальному історичному тлі Косова ще й його культурний розвій і станемо в цей спосіб посідачами фундаментальних знань про культурні надбання Косова, які є часткою европейської цивілізації, – отримаємо тоді блискучу нагоду застосувати здобуті знання для відродження культури рідного міста.

***

Наостанок, кілька слів щодо правопису, вжитого в нарисі. В Україні, на жаль, і досі залишається чинною правописна система, запроваджена ще на початку тридцятих років, основне завдання якої – максимально наблизити українську мову до мови російської коштом страти її традицій, будови, власних законів[3]. Через те вирішив послуговуватися правописом, розробленим, затвердженим і опублікованим протягом 1927-29 років (ще до погрому українства) Всеукраїнською Академією Наук. Правопис той був укладений на основі самобутніх рис української мови, з урахуванням двох її варіянтів: наддніпрянського та галицького. І хоча, на думку мовознавців, він має деякі недоліки (як зрештою і всякий інший будь-якого народу на світі ), то все ж ті недоліки не применшують його вартости. Вже 1929 року його прийняло Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, ним користувалася Галичина до 1939 року і в час відновлення Української держави в сорокових роках, його визнала діяспора і східнього, і західнього походження. За правилами Соборного правопису створено багату на справжні скарби спадщину наукових праць красного письменства – як ориґінальних, так і майстерно перекладених із чужих мов. Через відверто український характер цього правопису його творців було знищено в тридцятих роках радянськими каральними органами, сам правопис замінено новим – асиміляційним, що ним з дуже незначними змінами користуються в Україні й нині. Тим часом сучасній Україні, безперечно, потрібний справді Український правопис, яким, звичайно, є правопис Всеукраїнської Академії Наук[4].

Розділ І

ІСТОРИЧНА

ДОВІДКА

Косів – місто, районовий центр Івано-Франківської области. Площа в межах міської ради 1487 га (у тому в межах міста 845 га), 8272 мешканці (згідно з переписом у грудні 2001 р.). Лежить 100 км на південний схід від обласного центру і 13 км на північний захід від залізничної станції у Вижниці (Чернівецька область). Сусідні села: на північний схід і схід Вербовець, на схід Cтарий Косів, на південний схід Смодне, на південь Черганівка, на південний захід Город, на північний захід Пістинь.

Через те що до міста сходяться дороги з Коломиї, Снятина, Заболотова, Кут і Верховини (Жаб’я), воно є важливим комунікаційним вузлом. Саме тому як колись, так і тепер Косів виконує ролю адміністративно-торгового осередку Галицької Гуцульщини, хоч і міститься він поза теренами Гуцульщини.

Косів розташовується на межі Карпат і Передкарпаття, в долині мальовничої гірської річки Рибниці, допливу Пруту, в сточищі Дунаю. Висота поверхні середмістя над рівнем моря 365 м.

З північної сторони над середмістям стрімкою стіною здіймається Міська гора (432 м), звідки відкриваються чудові краєвиди на місто і довколишні гірські вершини. Гора складається з потужних прямовисних пластів ясних пісків та пісковиків, крихких конґльомератів та сивих глеїв, що належать до тортонського ярусу. Тут і там стирчать екзотичні скелі: це дуже вузькі високі стовпи або піраміди, утворені з крихких і легко вивітрюваних пісковиків, на яких лежать, наче шапки, величезні заокруглені брили твердого стиснутого пісковика. За спостереженнями науковців, ті скелі нагадують т.зв. земляні піраміди, знані в Тиролю й інших місцевостях.

Всю долину Косова півколом оточують гори, найвища з яких Міхалків має висоту 812 м н. р. м. З різних місць виринають неповторні пейзажі.

За типом рельєфу північносхідня частина Косова належить до Передкарпатської рівнини (Передкарпаття, Підгір’я), а південнозахідня – до Гуцульського Бескиду (Покутсько-Буковинських гір). За геологічною структурою територія Косова відноситься до Передкарпатського крайового прогину і становить одну з двох на Передкарпатті Косівську западину. Гірські породи, що залягають у Косові, утворилися в ті часи, коли цілий терен був під водами Карпатського моря, складової частини могутнього океану Тетіди; відтоді у товщі порід добре збереглися скелети морських риб. Прикметно, що породи мають чітко окреслену тектонічну будову: це описані вище прямовисні шари пісковика з екзотичними скелями на Міській горі; соляна формація з нагромадженнями брил у районі колишньої солярні; плесковаті пісковики з хвилястими пругами в районі водоспаду "Гук"; лупаки (сланці ) з численними екзотичними брилами і смугасті роговики за Гуком; мерґелі, плесковаті лупаки і яменський пісковик зі скелями, подібними до руїн замку, - на хребті Каменистому. Всі ці породи уздовж Рибниці, починаючи від Міської гори і кінчаючи Каменистим у сусідньому Городі, складають незрівнянний профіль карпатського берега (межі) з послідовними верствами від наймолодших, утворених в неогені (перед 20-ма мільйонами років). до найстаріших, утворених у крейдовому періоді (перед стома млн. р.). Через виняткову послідовність верств і виразну тектоніку вчені вважають профіль карпатського берега в Косові одним із найкращих і найцінніших. Це своєрідний музей просто неба, кам’яні експонати якого щедро діляться таємницями історії геологічного розвитку Передкарпаття [5].

Косів має дуже добрі кліматичні умови , що склалися в наслідок таких факторів: південне розташування місцевости, розкриття її до сходу, заслоненість від вологих північнозахідніх вітрів, прогрівання сонцем. За кліматичною характеристикою Косів кваліфікують як низькогірний кліматичний курорт Карпатського рекреаційного району [6].

Виник Косів за польсько-литовської держави, у другій половині ХVІ ст., завдяки цінним покладам соли. Ще задовго до його виникнення тут, чверть милі від центральної частини села Косова (тепер Старий Косів), існувала соляна баня, в якій із добутої сировиці виварювали сіль. Село, разом з банею, належало до королівської, тобто державної, власности й тому адміністративно входило до Снятинського староства та підлягало старості – представникові короля на території староства. Зрозуміло, що снятинські старости, послуговуючись своїм правом, орендували косівську баню і брали з неї дохід, а близько 1560р. тодішній староста Тенчинський навіть заснував при бані містечко, назвавши його Риків. Але коли незабаром Тенчинський помер, піддані та слуги Юрія Язловецького, якому дісталося в посесію (земельне орендне володіння ) село Косів, учинили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, а соляну баню взяв у свою посесію Язловецький [7]. Через деякий час містечко було відновлене, але вже під назвою сучасною. В податковому реєстрі з 1579 р. поряд з назвою "Koszow, villa"( Косів, село ) вперше зустрічаємо назву "Koszow, oppidum" (Косів, містечко ). В документі Косів виступає як приватне містечко, власник якого - син Юрія Язловецького Михайло. Опинившись у шляхетській власності, новозасноване місто відпало від Снятинського староства і утворило разом з чотирма селами окрему Косівську волость у володінні Михайла Язловецького[8]. В усі наступні роки, аж до розпаду Речі Посполитої, Косів залишався приватним і переходив від одного власника до іншого шляхом спадщини.