Структура та територіальна організація індустрії туризму (стр. 3 из 3)

Найпоширенішою формою організації готельних мереж є франчайзинг. Франчайзинг - це система, заснована на контрактному партнерстві між компанією-виробником, що надає франшизу, та незалежними бізнесменами, які, купуючи за ж. «Гостиничный бизнес», 2000, №2, с. 36. ліцензію на право володіти та керувати частиною майна, набувають право продавати послуги гостинності даної торгової марки. Компанія, що надає франшизу (франчайзер) надає право компанії-партнеру (франчайзі) використовувати свої логотипи (фірмові знаки), напрацьовані технології обслуговування та маркетингові процедури, системи резервування та пільг, отримуючи за це ліцензійні, орендні платежі та певну частину прибутку. Франчайзингові системи охоплюють зараз практично всі види бізнесової діяльності та особливо поширені в сфері послуг, в індустрії туризму. Найпотужнішою компанією, що займається франчайзингом в готельному бізнесі, вважається готельна мережа «Хоспітеліті франчайз систем» (США), яка об'єднує понад 3,4 тис. готелів. Іншими видами та формами організації є угоди про партнерство, оренду та управління за контрактом. Зазначені системи є основними формами концентрації виробництва, залучення та централізації капіталу в індустрію туризму. За рівнем спеціалізації та інтегрованості в туризм готельні мережі поділяються на виключно спеціалізовані групи або системи, що склалися в результаті «горизонтальної» інтеграції, та системи, асоційовані з іншими підприємствами, що функціонують в різних секторах індустрії туризму і є результатом «вертикальної» інтеграції, коли компанії підкоряють собі різні стадії виробничого процесу з обслуговування туристів. Серед транснаціональних компаній в сфері готельного бізнесу більшість складають спеціалізовані системи, майже п'ята частина припадає на асоційовані з авіакомпаніями, решта - на асоційовані з потужними туроператорами, фінансовими та комерційними структурами (мал. 3.18).

Однією з провідних ТНК в сфері готельного та туристичного бізнесу світу є Ассог, якій притаманна широка диверсифікація бізнесу. Спеціалізуючись в сфері гостинності, Ассог займає провідні позиції на ринку готельних, ресторанних, туристичних, гральних та інших послуг (мал. 3.19). їй належить мережа з 36 ресторанів Lenotre у 8 країнах світу, характерною ознакою яких є «висока» французька кухня. У сфері туристичного бізнесу діють декілька туроператорів Ассог, компанія володіє половиною мережі турагенцій Carlton Wagonlit Travel, що посилює контроль за просуванням власного турпродукту на світовому ринку. В останні роки (з 1997 р.) компанія почала інтенсивно просуватися на ринку грального бізнесу Франції і зараз Ассог Casinos, маючи 13 казино, стала третьою за розмірами в гральному бізнесі країни. Провідним напрямком залишається готельний бізнес, на який припадає 68% обсягів діяльності. Це одна з провідних готельних груп, що займає третє місце в світі за рейтингом діяльності і є однією з найпотужніших в Європі (таблиця 3.18).
Серед п'ятірки найпотужніших готельних груп Ассог є найдинімчнішою, про що свідчить зростання прибутковості протягом 1994-2000 pp. у 5 разів, а також стрімке нарощування потужностей (тільки за 2000 р. номерний фонд збільшився з 354 тис. до 390 тис. номерів). Мережа готелів Ассог налічує понад 3500 готелів різного класу і поширена в 90 країнах світу. Ця група є однією з небагатьох у світі, яка працює практично в усіх сегментах готельного бізнесу - від готелів економічного класу до п'ятизіркових (таблиця 3.19).
При цьому сама компанія повністю володіє майже третиною готелів, 35% взяті у лізинг, 19% - в управління і ще 15% працюють за франчайзинговими угодами. Основним регіоном діяльності готельної групи Ассог є Європа, на яку припадає майже половина всього готельного фонду і більше третини - на Сполучені Штати. Посилення позицій готельних марок компанії на національних ринках європейських країн відбувається за рахунок використання різних організаційних форм. Так, у Німеччині група придбала невелику готельну мережу Rudi Hotels з 27 готелей, у Польщі - пакет акцій готельної мережі Orbis. У структурі готельної групи поки що переважають готелі економічного класу, на які припадає 57% потужностей, але спостерігається нарощування готельної мережі середнього та вищого класів. Ключовим регіональним ринком для компанії була і залишається Європа, а тенденції проникнення на національні ринки європейських країн відповідні напрямкам розвитку міжнародного туризму. Так, у 2000 р. основна увага була приділена проникненню готельної групи на ринки Іспанії, Німеччини, Великої Британії та Польщі. В Іспанії у цьому році розпочалось будівництво 19 нових готелів, які будуть працювати під марками Formule 1, Ibis, Novotel. У Німеччині загальна кількість готелів, приналежних до Ассог, становить 222, що дозволяє визначити компанію як одну з найпотужніших на національному ринку готельних послуг. У Великій Британії нарощування мережі відбувалося як за рахунок нового будівництва, так і придбання готелів мережі Holiday Inns, які стали працювати під маркою Ibis, у Лондоні відкрилися готелі марки Novotel, Sofitel та Merkure. У Польщі компанія Ассог, співпрацюючи з національною компанією Orbis, відкрила в Варшаві та Кракові два готелі марки Sofitel, активно пропагує бренди Merkure та Novotel. Мережа Merkure в країні є найвпливовішою на ринку готельних послуг вищого класу. Однак, враховуючи стан внутрішнього туристичного ринку Польщі, основну увагу компанія планує звернути на економічний сегмент готельних послуг і відкрити дванадцять готелів марки Ibis. Ринок готельних послуг США є для компанії Ассог другим за значенням. Тут превалюють готелі економічного класу. Останнім часом завдяки франчайзинговим угодам мережа розширилась на 200 готелів, які працюють під маркою Red Roof Inns (переважно на Середньому Заході та Півдні країни). Зберегли свої позиції на американському ринку марки Motel 6 та Studio 6. В той же час компанія поступово розширює сегмент готелей вищого класу, відкривши в Нью-Йорку та Філадельфії два готелі Sofitel і планує відкрити під цією маркою готелі в Вашингтоні та Чикаго. У Латинській Америці компанія найпотужніше представлена на Бразильському національному ринку, де працюють майже 100 готелів, приналежних до Ассог. Мережа Merkure з 64 готелів є лідером у сегменті готелів вищого класу на ринку готельних послуг Бразилії. Подальше нарощування присутності компанії на національному ринку країни планується в сегменті готелів економічного класу (мережі Ibis та Formule 1). Серед інших національних ринків готельна група Ассог надає перевагу Австралії та Китаю. Так, у Китаї просувається готельний продукт вищого класу, представлений готельними мережами Novotel (6 готелей) та Sofitel (3 готелі). В Австралії мережа Merkure, що об'єднала 25 готелей All Seasons на основі угод про управління та 7 готелів Fortland, також стала лідером на національному ринку. Сучасні підходи до використання глобальних розподільчих мереж, інформаційних та бізнес-технологій з урахуванням динаміки туристичного процесу дозволяють компанії Ассог суттєво впливати на ринок готельних і туристичних послуг. Ринок пропозиції послуг гостинності є одним з основних видових субринків туристичного ринку. Основу сучасної системи гостинності в туризмі становить готельний бізнес Ця структура туристичного ринку є однією з найдинамічніших, а гло-балізаційні тенденції найсуттєвіше позначились на її діяльності. Слід зазначити, що темпи зростання потужностей готельної індустрії дещо знизились, однак все ще залишаються високими. Так, якщо тільки за чотири роки в 80-ті роки (з 1984 по 1988 pp.) кількість номерів зросла на 12%, а чисельність місць на 14%, то в наступні чотири роки (1988 -1992 pp.) приріст номерного фонду становив 10,4%. Серед регіонів ВТО найпотужніший готельний фонд мають Європа та Америка, причому зростання готельного фонду Американського макрорегіону відбувається за рахунок значних темпів в країнах Південної Америки. Значна позитивна динаміка притаманна останні десятиріччя Східній Азії та Тихоокеанському макрорегіону, особливо завдяки цілеспрямованій розбудові галузі в Китаї, Малайзії та Тайланді (мал. 3.20).
Розвиток готельних послуг просувається в напрямку оптимізації критерію ціна/якість і передбачає створення комфортних умов перебування, високої якості обслуговування при дотриманні відносно помірних цін і урізноманітнення пропозиції. Пропозиція послуг розміщення в готелях економічного та вищого класів розвивається практично однаковими темпами, варіюючи за регіонами відповідно попиту. Світовим лідером за обсягами пропозиції готельних послуг і їх споживанням є Європа. На Європейський макрорегіон припадає майже половина номерного фонду світового готельного господарства. Останні двадцять років темпи зростання потужностей були незначними (так, за період 1985-1997 pp. кількість номерів в готелях та інших засобах розміщення зросла в 1,33 рази, а кількість місць - в 1,36 раз). Готельне господарство як вид послуг гостинності, що надавались подорожуючим, виник в Європі ще на початкових етапах становлення сучасної цивілізації, перетворившись, з розвитком масових переміщень, у розвинену бізнесову структуру. Тому європейську модель організації готельного бізнесу можна розглядати як класичну. Суттєвими її ознаками є значна частка малого і середнього бізнесу в загальній структурі пропозиції при одночасній транснаціоналізації всієї системи, тісна співпраця національних систем в рамках міжнаціональних, регіональних та міжнародних об'єднань з метою уніфікації технологій та стандартизації обслуговування, його високий рівень, забезпечений різнорівневою системою підготовки кадрів. Значна диференціація готельного продукту як за пропозицією засобів розміщення, так і за умовами обслуговування та набором додаткових послуг забезпечує різноманітний попит, диференційований за платоспроможністю. Територіальна диференціація готельного господарства Європи (таблиця 3.20) пояснюється його залежністю від соціально-економічної структури суспільства, сучасного стану ринкової економіки, історії розвитку та становлення даного ринку послуг.
Зростання туристичного попиту на ринку відпочинку і розваг стимулювало значне зростання готельної пропозиції в країнах перш за все Середземномор'я, чим і пояснюється найбільший приріст номерного фонду саме в цьому субрегіоні. З іншого боку, зміна суспільного ладу та соціально-економічні перетворення в країнах Центральної та Східної Європи стимулювали їх повноцінне входження в світове співтовариство і, зокрема, в світовий туристичний процес, що забезпечувалось розвитком пропозиції на ринку послуг розміщення (темпи росту номерного фонду для цієї групи країн одні з найвищих в регіоні, що забезпечило зростання виробничих потужностей за останні десять років вдвічі). У цій групі країн розбудова даного ринку відбувається як за рахунок розвитку приватної ініціативи та державної підтримки, так і за рахунок транснаціоналізації, долучення до відомих західноєвропейських та американських готельних мереж (наприклад, «Хілтон», «Шератон», «Редисон» та інших). Відбувається перебудова організаційних та технологічних засад діяльності на основі західноєвропейських стандартів якості обслуговування та стандартів готельних мереж. Незважаючи на значні темпи росту готельної бази в зазначених регіонах, на європейському ринку готельних послуг домінуючими залишаються позиції західноєвропейських країн, на які припадає понад 80% номерного фонду (мал. 3.21).
Готельний бізнес, особливо в країнах ЄС, відзначається стабільністю, хоча в окремих країнах (Австрії, Люксембурзі, Ліхтенштейні, Швейцарії, Сан Марино) в останнє десятиріччя відбулося скорочення готельної бази, яке можна пов'язати з насиченням ринку та загостренням конкуренції. Зменшення номерного фонду відбувається і в Центральноєвропейських країнах з реформованим типом туристичного ринку (Болгарія, Румунія), що можна пояснити саме реформуванням ринку пропозиції за європейськими стандартами. значення аналітичних показників: Регіонально-статистичний аналіз розвитку готельного господарства країн Європейського макрорегіону базується на показниках (таблиця 3.21), які дозволяють певною мірою оцінити комфортність номерного фонду (тр, ступінь розвитку готельної мережі (kn) та ефективність її діяльності (kj). Переважно одномісне розміщення пропонується в країнах Середземномор'я, переважає подібна пропозиція і в країнах Центральної Європи, особливо в Угорщині, Чехії, Словаччині, Хорватії, Словенії; в країнах Західної Європи переважає одно-двомісне розміщення в готелях різного класу, і майже до такої пропозиції наближається готельна мережа країн СНД, де значення показника близьке до середньорегіонального (mEU = 2,0).
Порівняльний аналіз зазначених показників дозволяє не тільки охарактеризувати, а й вскрити причини територіальної диференціації в розвиткові готельного бізнесу, зокрема в одному з найрозвиненіших туристичних макрорегіонів світу - Європейському. Найрозвиненішою в макрорегіоні є готельна мережа західноєвропейських країн, про що свідчать високі значення індексу локалізації, особливо в країнах EFTA (lh = 2,41). (Картосхема «Європейський туристичний ліакрорегіон. територіальна диференціація рівня розвитку готельних послуг»). Значний потік туристів до макрорегіону та внутрірегіональні переміщення забезпечуються не тільки розвиненою мережею готельних підприємств (Іп майже вдвічи перевищує середньоєвропейський), а й забезпечують високу ефективність діяльності готельного бізнесу (lt практично дорівнює середньорегіональному). Найбільші значення індексу забезпеченості (If) характерні для країн високоінтенсивного типу туристичного ринку (наприклад, у Німеччині lt = 3,05, у Швеції lt = 2,94, в Італії lt = 1,60). Середземноморські країни вирізняються значною територіальною концентрацією готельної мережі в курортно-туристичних центрах узбережжя, високим коефіцієнтом локалізації, значення якого в усіх країнах регіону (крім Туреччини) перевищують середньоєвропейський показник, однак аналіз значень kt та lt вказує на недостатню забезпеченість туристів потужностями готельної бази даного регіону, оскільки тільки на Кіпрі та Мальті рівень пропозиції близький до середньорегоінальних значень. В той же час розвиток пропозиції в Центральній Європі наблизив її до європейського рівня, однак тут спостерігається недостатня ефективність діяльності готельної індустрії, її незаванта-женість, обумовлена невисоким попитом на зовнішніх ринках (особливо це притаманне Румунії, Албанії з їх нестабільною внутрішньоекономічною ситуацією, Югославії в зв'язку із загостренням політичних конфліктів). Аналогічні тенденції ще більш яскраво проявляються в країнах СНД, де переважає розвиток готельної бази в окремих центрах (столиці, центри ділової активності) при загальній неефективності, незавантаженості в зв’язку з низькою якістю пропозиції готельного фонду решти території та незначним туристичним потоком (наприклад, в Киргизстані пропозиція готельних потужностей становить 4732 місця при річному туристичному потоці в країну 13 тис. осіб, що більш ніж в 11 разів перевищує попит). Тому розвиток готельної мережі в цьому регіоні повинен супроводжуватись активною маркетинговою стратегією, спрямованою на формування позитивного іміджу задля залучення туристів. Україна за рівнем розвитку готельної мережі в п'ять разів відстає від середніх по Європі показників, майже втричі - від країн Центральної Європи, хоча дещо (в 1,2 рази) перевищує показники, середні для СНД (таблиця 3.22)
В Україні прийом та розміщення туристів здійснюють готелі різного типу, мотелі, заклади лікування (санаторії, пансіонати з лікуванням, санаторії-профілакторії) та відпочинку (будинки, бази відпочинку, пансіонати, туристичні бази), спеціалізовані установи (кемпінги, молодіжні табори відпочинку та центри, транспортні засоби розміщення), приватні засоби розміщення (апартаменти у приватному чи орендованому житловому фонді) - мал. 3.22.
Як видно з наведеного мал. 3.22, більше половини обсягу послуг розміщення іноземним туристам надаються готелями, в той час як внутрішні туристи користуються послугами більш дешевих або соціалізованих (наприклад, за рахунок фонду соціального страхування) підприємств індустрії туризму. Тому обсяги діяльності з надання послуг розміщення розподіляються практично рівномірно між підприємствами та установами різного типу, а перерозподіл визначається типом та призначенням підприємства, його місцем розташування. Так, основна маса туристів, що прибувають у м. Київ, розміщуються в готелях, а туристи, що прибувають на відпочинок до Криму в більшій мірі використовують заклади відпочинку та приватне житло. На готелі припадає майже 11% загального обсягу з обслуговування іноземних туристів, що становить майже 22% від загального річного обсягу доходів галузі (2000 р.) Найбільшим попитом користуються готелі Львівської області та АР Крим, м. Києва та Київської області, Чернігівської, Чернівецької та Закарпатської областей, а найприбутковішими є готелі Києва, Криму, Одеської, Львівської та Дніпропетровської областей. В цілому ж завантаженість готелів зменшується, що свідчить про низьку рентабельність їх роботи, незважаючи на заходи, що провадяться. Порівняно з початком перебудовчих процесів (таблиця 3.23) цей показник скоротився більш ніж вдвічі, а з 1995 р. - майже у півтора рази. Найменша завантаженість у 2000 р. відзначена в готелях Луганської та Миколаївської областей (9%), а найбільша -ум. Севастополь (78%). Завантаженість готелів м. Києва практично вдвічі перевищує середні по країні показники, що свідчить не тільки про туристичну популярність столиці, а й про значні зрушення в бік зростання якісних характеристик її готельної бази. Однак, незважаючи на певні зрушення, діюча мережа готельного господарства ще не відповідає вимогам міжнародних стандартів. Особливо це стосується сучасних засобів зв'язку та комунікацій, обладнання конференц-залів та бізнес-центрів тощо. Готельне господарство України, перебудовуючись на ринкових засадах, зазнало значних структурних змін, які торкнулися всіх сторін функціонування галузі і перш за все організаційно-управлінської структури. У 1990 р. було ліквідоване Міністерство житлово-комунального господарства, якому підпорядковувались готелі, і вони були передані в управління місцевим органам влади. Змін зазнала й існуюча паралельно відомча готельна мережа, приналежна численним міністерствам та установам. Процеси приватизації в готельному господарстві призвели до докорінної зміни форм власності (мал. 3.23).
Зараз більшість підприємств є колективною (акціонованою) власністю, біля 5% припадає на приватні готелі, а решта - комунальна та державна власність. Разом із зміною форм власності відбулась перебудова діяльності, що позначилось скороченням основних виробничих показників (таблиця 3.23)
Скорочення виробничих потужностей та чисельності зайнятих стало наслідком невідповідності діючої мережі вимогам ринку. Готельне господарство країни найактивніше формувалось протягом 60-80-х років XX ст. і було розраховане переважно на забезпечення масового внутрішнього туристичного потоку, обслуговування якого, не передбачало високих стандартів. Цим був обумовлений і вибір проектів, які не BiflnoBiflanY міжнародним вимогам, і діючі нормативи обслуговування, далекі від світової та європейської практики. Застарілі й зношені основні фонди тягарем лягли на собівартість готельної послуги. На зростання цін вплинула також низька продуктивність праці в готельному господарстві, обумовлена недостатньою увагою до технічного й технологічного забезпечення умов праці, а низька кваліфікація персоналу компенсувалася його надмірною кількістю. Ці недоліки призвели до того, що готельне господарство за співвідношенням ціна/якість практично втратило свої конкурентні ринкові позиції. Потреби міжнародного туризму та зростання вимог внутрішнього ринку стимулювали подальшу реструктуризацію галузі, яка відбувається на основі техніко-технологічної перебудови процесу обслуговування туристів (новітні технічні засоби, які підвищили фондоозброєність праці в галузі, комп'ютеризація та використання розподільчих мереж, які розширили ринкові можливості підприємств тощо), що має за мету підвищення якості обслуговування відповідно до європейських стандартів. В першу чергу структурні зрушення торкнулися матеріально-технічної бази галузі, її оновлення шляхом реконструкції діючих та будівництва нових об'єктів. Незважаючи на нестабільну ситуацію з інвестуванням та освоєнням капіталовкладень з розбудови готельної та санаторно-курортної бази, помітна позитивна тенденція до зростання обсягів виконаних робіт (таблиця 3.24).
Стабільно високими є обсяги ведення робіт з розбудови матеріально-технічної бази готельного господарства Києва та Криму, Закарпатської, Львівської, Одеської, Хмельницької областей, пожвавлюється діяльність в Харківській, Донецькій, Вінницькій областях. В той же час слід відзначити недостатність фінансування даної сфери, а пошуки та залучення іноземних інвесторів наражаються на недосконалість діючої законодавчої бази та повільну організаційно-управлінську перебудову діяльності самого готельного господарства з пошуку джерел інвестування, що обмежує його ринкові можливості. Скорочення кількості готельних підприємств (за період 1995-2000 pp. - на 6%) та їх місткості (на 21% за той же період) відбувається паралельно з підвищенням комфортності - старі і нерентабельні готелі закриваються, низько комфортабельні номери багатомісного розміщення реконструюються і переобладнуються відповідно до діючих стандартів якості та сертифікації готелів України. Впроваджена державна Система сертифікації України УкрСЕПРО передбачає добровільну сертифікацію готельних послуг відповідно до діючих законодавчих та нормативно-правових документів, що сприяє підвищенню комфортності проживання та якості обслуговування туристів. Оцінка комфортності та якості обслуговування в готелях України визначена за європейською системою «зірок» від Г до 5*. Основу готельного господарства країни становлять 2-3-«зіркові» готелі при зростаючій, хоча і досить повільно, чисельності готелів високого класу (4-5-«зіркових>
>
). Виникають нові типи підприємств (готельно-офісні центри), збільшується чисельність спеціалізованих закладів гостинності (мотелів, кемпінгів та інших), передбачається створення мережі з 15-4 тисяч малих готелів на базі сільських приватних будинків. Ринкові позиції та конкурентоспроможність готелів країни можуть зрости за рахунок створення національних готельних мереж та долучення до транснаціональних готельних груп. Слід зауважити, що створені за радянські часи системи обслуговування іноземних туристів у готелях марки ВАТ «Інтурист», БММТ «Супутник», по суті, являли на той час аналоги готельних мереж із власним стандартом обслуговування, розрахованим на відповідний контингент туристів. На обслуговування певного ринкового сегменту може бути спрямований вже значно розпорошений досвід туристичних підприємств Ради профспілок України з обслуговування екологічно спрямованих видів туризму, хоча їх матеріально-технічна база потребує докорінного оновлення. Як одна з небагатьох формально діючих на сьогодні національних готельних мереж, може розглядатися мережа готелів під марою «Турист» ЗАО «Укрпрофтур», яка об'єднує 79 підприємств (готелів, турбаз і комплексів, пансіонатів і кемпінгів), хоча крім марки їх не об'єднує жодна з вимог, що є обов'язковими при створенні подібних структур [21]. Почала формуватися мережа готелів високого класу, з'єднана єдиним інвестором: «Прем'єр-Палас» (Київ) - «Ореанда» (Ялта) -«Дністр» (Львів). Роблять певні кроки з започаткування власних мереж під єдиним брендом донецький готель «Централь», київський готель «Дніпро». Тобто, створення національних готельних мереж на ринкових засадах і оновленій законодавчо-правовій, матеріально-технічній та організаційно-управлінській основі є нагальною проблемою сьогодення. Створена нещодавно на основі підприємств колишньої системи «Інтурист» Державна акціонерна компанія «Україна туристична» саме має за мету формування вітчизняних готельних мереж. До компанії увійшли підприємства колишньої мережі «Інтурист» 16 адміністративних областей та АР Крим. Досвід входження українських готелів до міжнародних готельних мереж поки що досить обмежений: готель «Одеса» Розірвав стосунки з міжнародною мережею Кемпінські, в той є час готельнав мережа Redisson веде будівництво в Києві <
В той час, як кількість підприємств розміщення в містах зростає, в сільській місцевості вона зменшується і, відповідно, зростає розрив між містами та сільською місцевістю по всіх параметрах даної сфери. Зрозуміло, що ні кількісної відповідності, ні структурної ідентичності дані мережі мати не можуть, але зростаючий розрив між ними говорить про недостатність зусиль державної туристичної політики з підтримки місцевих ініціатив розвитку туризму і відповідного зростання різноманітності пропозиції послуг гостинності. Значна територіальна диференціація за рівнем розвитку, визначеним відповідно запропонованій методиці (Додаток II), спостерігається між адміністративними одиницями країни. Високим рівнем розвитку готельної мережі вирізняються м. Київ, АР Крим (міста Південного узбережжя та Севастополь), Одеська, Волинська, Закарпатська області. Найнижчі показники мають Кіровоградська та Луганська - Картосхема «Україна, індустрія туризму». З метою зменшення компонентних та територіальних диспропорцій слід перш за все провести комплексні геомаркетингові дослідження попиту та наявної пропозиції на їх структурну відповідність за ринковими параметрами (наявність та комфортність підприємств, їх рентабельність, характер клієнтури та ритмічність завантаженості, цінова політика та маркетингова стратегія тощо), що дозволить визначитись з пріоритетністю ринків. Структурні зміни потребують впровадження уніфікованих технологій, комплексної автоматизації технологічних процесів задля застосування якісно нової політики «готельної марки» на ринку послуг гостинності. Входженню України до міжнародної системи готельного бізнесу сприятиме подальше вдосконалення нормативно-правової бази, впровадження міжнародних стандартів та документів, сертифікації та ліцензування послуг, розширення типологічної структури підприємств, що надають послуги розміщення шляхом реконструкції та будівництва як за рахунок власних коштів, так і з залученням інвестицій, в тому числі й іноземних. Розширення та урізноманітнення матеріальної бази готельного господарства повинно ущільнити ринок пропозиції, з одного боку, за рахунок розбудови мережі висококласних 4-5-«зіркових» готелів в основних центрах концентрації туристичного попиту, а з іншого, за рахунок розвитку малих приватних готелів сімейного типу в сільській місцевості, що дозволить долучити до туристичного ринку практично безмежні ресурси сільської місцевості, особливо в екологічно спрямованих видах туристичної діяльності. Таким чином можна підняти загальний рівень розвитку гостинності, розширити номенклатуру пропозиції та урізноманітнити готельний продукт (в тому числі шляхом гнучкої цінової політики) та забезпечити країні конкурентні позиції на провідних субрегіональних та видових ринках готельних послуг. Однією з найстабільніших ринкових структур є ринок пропозиції курортних послуг, що обумовлено як необхідністю лікування, так і практикою запобігання хворобам, що становить складову життєвого стандарту в високоіндустріальних країнах і поширюється на все більш широкі кола населення інших країн. Курорт - це ареальна форма територіальної структури туристичного ринку, яка функціонує як ТРС певного рівня і спеціалізації на основі певного класу ресурсів або їх поєднання. За характером провідних лікувальних факторів курорти поділяють на: бальнеологічні, де провідним лікувальним фактором є використання природних мінеральних вод; грязеві(застосування в якості основного лікувального засобу лікувальних грязей); кліматичні, де основним лікувально-профілактичним засобом є клімат. Відповідно до медичних показань курорти поділяють на ті, що лікують захворювання органів кровообігу, травлення, дихальних шляхів, опорно-рухового апарату, нервової системи, обміну речовин, урологічні, дермато- та гінекологічні. Термін лікування залежить від характеру захворювання і його складності та типу курорту і варіює від 24 днів (для найбільш поширених захворювань) до 30 (легеневі хвороби), 45 та більше діб (посттравматичне лікування хребта). Курортний режим зазвичай жорстко регламентований специфікою лікування і послаблюється лише за амбулаторно-курсовочними варіантами профілактики захворювань. Курортний комплекс є поєднанням декількох видів природних ресурсів і дуже рідко якогось одного. На курортах провадиться переважно комплексне лікування з задіянням всіх наявних ресурсів. Людство здавна використовувало з лікувальною метою бальнеологічні ресурси, які, можна вважати, започаткували курортну справу ще в давні часи. Матеріальні свідоцтва лікування мінеральними водами відносяться до бронзової доби (Сан-Мориц, Швейцарія). Лікувальні властивості курортних місцевостей приваблювали до себе хворих з інших місць, нерідко ставали основою паломництва, предметом релігійного культу. Біля них засновувались храми, служителі яких зцілювали стражденних. Про джерела цілющих вод згадують давньокитайські вчені, в Давньому Заповіті говориться про Силоамську купель та священне озеро біля Єрусалиму, де зцілювались хворі. Термальні мінеральні джерела о. Евбей відомі за творами давньогрецького історика Плутарха. Розвиненою можна вважати курортну справу в Давньому Римі, оскільки найвідоміші курорти Європи, Близького Сходу та Північної Африки започатковані були в ті часи. Найвідомішими курортами тоді були італійські Лаціум, Бая та інші на узбережжі Неаполітанської затоки, де численні мінеральні джерела, облаштовані термами, розбудовані віллами, стали місцем відпочинку римських імператорів та знаті. Розквіт курортної справи припадає на ХІХ-ХХ ст., але він не переривався всю історію сучасної цивілізації, на кожному з її етапів позначаючись превалюючим розвитком певних курортів. Мінеральні води використовують наружно у вигляді ванн різної температури та тривалості (переважно сірко-водневі води з концентрацією сірко-водню не менше 50 млг/л, вуглецеві соляні, солянов-лужні тощо) та для пиття в різних дозах при лікуванні захворювань кишковика, печінки, порушеннях обміну речовин. Грязеві курорти використовують іолові грязі, які утворюються на дні лиманів та солоних озер, вулканічні, що є наслідком дії рідких та газоподібних продуктів грязевих вулканів, сапропелеві або іли стоячих прісних озер та торф'яні грязі, що утворюються на болотах. Грязеві курорти також мають давню історію використання. Ще в XVI ст. у Карлсбаді був введений податок на лікування грязями та встановлений певний порядок проведення лікувальних заходів. Грязі є сильнодіючими лікувальними заходами, які супроводжуються значним навантаженням на людський організм. Лікувальні грязі діють на нервові рецептори шкіри і мають найбільше показань при лікуванні суглобів, кісток, хребта, а також периферійної та центральної нервової системи, судинних захворюваннях. Кліматичні курорти мають найсприятливіші умови для використання всіх видів кліматотерапії та кліматопрофілактики: аеро-, геліо, таласо- та кінезотерапії, ландшафтотерапії тощо. Кліматотерапія є методом профілактики та оздоровлення, який полягає у використанні метеофакторів і особливостей впливу клімату певної місцевості на організм людини задля стимулювання її біологічних зв'язків з довкіллям, стимулюючи адаптивний механізм (кліматоконтрастні переміщення) або Дозуючи кліматичні впливи (таблиця 3.26).
Кліматичні курорти знаходяться в різних кліматичних і ландшафтних зонах, їх умови по-різному впливають на організм людини, утворюючи фон, який сприяє найбільш ефективному запровадженню спеціальних кліматичних та лікувальних курортних процедур. Розрізняють курорти приморські, гірські, рівнинні тощо. Найпоширенішим видом курортів, що найактивніше розвиваються протягом другої половини XX ст., є приморські. Приморські курорти мають загальну профілактичну й рекреаційну дію на організм людини. Наведені (таблиця 3.26) дані розраховані на приморську рекреацію здорової людини, що не має спеціальних медичних обмежень. Протипоказання для хворих людей пов'язані з переохолодженням чи, навпаки, перегрівом, що особливо небезпечно для людей з серцево-судинними захворюваннями. Переохолодження справляє негативний вплив особливо на хворих неврозами, церебральним атеросклерозом, а сонячні ванни обмежені для хворих на туберкульоз, зло- та доброякісні пухлини, гіпертонію та стенокардію, ендокринопатію. Обмеження стосуються не тільки застосування аеро- та геліотерапії, а також і таласотерапії. Протипоказаннями для купання є ревматичні, урологічні захворювання, ішемічна хвороба серця, епілепсія. Тобто, температурні межі клімато-процедур для хворих з найпоширенішими хронічними захворюваннями знаходяться в межах зони комфорту або у верхньої межі прохолодного субкомфорту чи у нижньої межі жаркого субкомфорту, що визначає вибір курортів та сезонів для кліма-толікування на приморських курортах. Використання мікрокліматичних особливостей застосовується в спелеотерапії, що є методом лікування шляхом тривалого перебування в умовах мікроклімату карстових та інших печер, соляних копалень, шахт, гротів, які мають постійну температуру та тиск, газовий та іонний склад повітря, аерозолі певних солей та інші властивості, що справляють позитивний вплив на людський організм, стимулюючи функції дихання та кровообігу, мають протизапальну та спазмолітичну дію тощо. Курорти охоплюють нині всі частини світу, утворюючи практично світову курортну мережу. Пропозиція курортних послуг дуже широка і стосується відпочинку та рекреації, оздоровлення, профілактики та лікування. Сучасні курорти облаштовані як спеціальними лікувальними закладами санаторного типу, так і спеціалізованими закладами розміщення (лікувальні готелі), а також іншими закладами розміщення та підприємствами індустрії туризму і широко використовуються в туристичному процесі на різних рівнях його організації. Завдяки комплексності розвитку та можливостям урізноманітнювати власний ринковий продукт та форми обслуговування, курорти, залежно від ієрархічного рівня, виступають ядрами геопросторової організації туризму міжрегіонального, регіонального, субрегіонального, національного та місцевого рівнів. Глобальність та урізноманітнення пропозиції курортних послуг відображено в системі таймшерних курортів. Сутність таймшеру (Time share) на туристичному ринку пропозиції полягає в спільному володінні нерухомістю (кондомінімум) і можливості користуватися нею протягом визначеного часу пропорційно грошовому внеску. Пропозиція таймшерних курортів складається з продажу у спільну власність апартаментів, поділених на тижні, та їх обміну. Власником таймшеру може стати будь-яка особа, незалежно від громадянства. Класичний таймшер є правом власності і передбачає наявність сертифіката власника на визначений термін відпочинку. Ці права передаються у спадок, визнаються як залоговий документ, забезпечуються кредитом тощо. Традиційно продаються апартаменти на певну кількість осіб (до 6), час користування вимірюється в тижнях (найпоширеніший варіант 1-2 тижні), розділених за сезонами і відповідно цінами, які позначаються кольорами: червоний - «піковий» сезон, найбільш популярний і дорогий; білий - міжсезоння; блакитний - не сезон. Власники таймшерів об'єднані в таймшерні клуби і практично в кожній країні існує такий клуб. Членство в клубі визначає певне коло курортів та умови таймшеру (його тривалість, умови обміну, пільги). Наприклад, таймшерний клуб Interval International спеціалізується в сегменті послуг вищого класу, членство в клубі передбачає внесок, еквівалентний приблизно $ 2 тис. і право співвласності на фешенебельний котедж (рівня готеля 5*) на Канарських островах або у Флориді на один тиждень протягом 25 років. Обмін здійснюється в мережі клубу або в системі RCI, членам клубу надається 20% знижка на авіабілети. Грецький таймшер-клуб, що має майже 5 тис. котеджей у Греції і можливість їх обміну в 70 країнах світу, пропонує кондомінімум на 60 років і один тиждень відпочинку вартістю 750 тис. драхм. Система обмінів досить гнучка і передбачає як еквівалентні обміни курортів в межах сезону, так і нееквівалентні обміни зі збільшенням терміну відпочинку. Передбачена також можливість «накопичення» часу відпочинку. Наприклад, якщо власник не може відпочити в заявлених апартаментах на Канарських островах у «свої» тижні, він може обміняти їх на два тижні у США або на три тижні в Австралії. Однією з перших і найбільших мереж обміну таймшерів є мережа RCI (Resort Condominius International). Ця мережа нараховує 2700 приєднаних курортних володінь в більш ніж 70 країнах світу, щорічно нею користуються 3-4 млн осіб. Крім таймшерів, функціонують національні та міжнародні системи обміну квартир, будинків та іншої нерухомості на визначений час у період відпустки. Розвиток таймшерної пропозиції не тільки урізноманітнює ринок пропозиції рекреаційно-курортних послуг, а й забезпечує зайнятість майже ЗО тис. постійних та 10 тис. тимчасових працівників і мультиплікаційний ефект в інших галузях економіки ще для 45 тис. зайнятих. Таймшерна пропозиція, що почала розвиватися в США у 70-х роках XX ст. з системи обміну квартир, швидко стала популярною і вже в 90-х роках нараховувала близько 2,5 млн власників таймшерів зі 157 країн світу на 3050 курортах, мережа яких охоплює 75 країн. Найбільшого розвитку таймшер-бізнес набув у США як за чисельністю таймшер-курортів, так і за кількістю власників. В Європі цей вид відпочинку найбільше представлений у Великій Британії. В Україні, з огляду на нестабільність економічної ситуації, таймшерна пропозиція просувається досить повільно. В той же час в Україні санаторно-курортна справа є одним з найдавніших видів рекреації. З XIX ст. відомі кліматичні курорти Південного узбережжя Криму, бальнеологічні курорти Передкарпаття та Закарпаття, Поділля, Полтавщини, грязеві курорти Криму та Одещини, які зазнали особливого розвитку у XX ст. Система санаторно-курортних закладів завжди мала ускладнену організаційно-управлінську структуру і значну відомчу розпорошеність. Певна частина закладів розвивалась в межах державної системи охорони здоров'я, її послуги були соціально орієнтованими і достатньо дешевими для громадян (за рахунок державного фонду соціального страхування та інших джерел фінансування). За рахунок відповідних відомств розвивалась відомча санаторно-курортна мережа (профспілкова, Міністерства оборони та інших). Але недостатньо розвинена матеріально-технічна база галузі, її низька пропускна спроможність і застаріле обладнання, навіть при високій кваліфікації персоналу і досконалості методик профілактики та лікування, робила санаторно-курортні заклади важкодоступними для більшості населення. Тому в період розвитку масового туризму в країні (60-80-ті роки XX ст.) курорти, особливо кліматичні, заповнювались неорганізованими відпочиваючими, які користувались переважно приватним житлом. Така традиція масової рекреації сформувала в основних курортно-рекреаційних зонах достатньо розвинений ринок пропозиції послуг розміщення на основі приватного житла. В ринкових умовах сьогодення санаторно-курортна справа в Україні так само зазнає структурних змін. В першу чергу вони торкнулися організаційно-управлінських засад: зростаюча комерціалізація діяльності, вихід на ринок санаторно-курортної пропозиції, подальша сегментація даного ринку відповідно до змін попиту обумовили зміну форм власності (зокрема, розширилась колективна та приватна складові) та управлінської структури. Але й надалі відомча відокремленість гальмує проведення єдиної політики в даній галузі. З метою координації дій з розвитку санаторно-курортної справи в країні у 2001 р. було створено Державний департамент курортів, підпорядкований Міністерству охорони здоров'я, згодом переданий Державній туристичній адміністрації. Крім того, діючі санаторно-курортні заклади підпорядковані Міністерству внутрішніх справ, Міністерству транспорту, Міністерству оборони та багатьом іншим відомствам та установам. Найрозгалуженішу мережу має ЗАО «Укрпрофоздоровниця», до якої входять понад 100 лікувально-оздоровчих закладів різного профілю місткістю понад 60 тис. ліжок, здатні приймати та оздоровлювати щорічно біля 800 тис. осіб, які розвиваються на базі використання 54 джерел мінеральних вод та 33 родовищ лікувальних грязей. Корпорація лікувально-оздоровчих закладів «Сільгоспоздоровниця» об'єднує понад 50 санаторно-курортних закладів різного типу та різного рівня: від дрібних із застарілою лікувально-діагностичною базою, до нових санаторіїв із сучасним обладнанням. Майже 10 закладів більш ніж на 2,0 тис. ліжок діють в системі Міністерства оборони і т. д. Санаторно-курортна справа в Україні спирається на діючий Закон України «Про курорти», прийнятий у жовтні 2000 р., та відповідну нормативно-правову базу, яка регламентує діяльність даної сфери, забезпечуючи доступність санаторно-курортного лікування для всіх громадян, і в першу чергу для інвалідів, ветеранів війни і праці, учасників бойових дій, громадян, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, дітей, хворих на туберкульоз тощо, економне та раціональне використання природних лікувальних ресурсів та їх охорону. За унікальністю та цінністю природно-лікувальних ресурсів та рівнем облаштованості виділяють курорти державного та місцевого значення. Підставою для визначення території як курорту є наявність природних лікувальних ресурсів, необхідної інфраструктури для їх експлуатації та організації лікувально-профілактичної діяльності. Всього в країні функціонує понад 100 курортів і курортних місцевостей. Послуги санаторно-курортних закладів в Україні становлять майже 40% від загального обсягу діяльності туристської галузі. Країна має широку і різноманітну ресурсну базу, представлену такими бальнеологічними типами мінеральних вод: вуглекислі (Закарпаття), радонові (Вінницька, Черкаська області), сульфідні (Львівщина, Закарпаття, Крим), залізні (Донбас), бромні, йодо-бромні та йодні (Причорномор'я), кремнисті (Харківщина), води з підвищеним вмістом органічних речовин типу «Нафтуся» (Львівська, Хмельницька області), води без специфічних компонентів (Харківська, Полтавська, Одеська області). Грязеві курорти використовують торфові, ілові, сапропелеві грязі, значні поклади яких є в озерах та лиманах Криму, Одеської, Херсонської, Запорізької областей. Кліматичні курорти охоплюють як узбережжя Чорного та Азовського морів, так і унікальні ландшафти практично по всій країні. Відомі спелеокурорти в соляних шахтах Донбасу та Закарпаття. Властивості природно-лікувальних ресурсів визначають спеціалізацію курортів (медичний профіль). За спеціалізацією курорти поділяються на курорти загального призначення та спеціалізовані для лікування конкретних захворювань. Україна має найбільші й найрізноманітніші в Центральній Європі запаси ресурсів для розвитку санаторно-курортного лікування, хоча їх використання не можна назвати ефективним. Недоліки санаторно-курортної справи, які заважають у просуванні на ринок національної санаторно-курортної пропозиції, подібні до проблем готельного господарства і полягають перш за все у застарілій матеріально-технічній базі, яка не відповідає вимогам часу, недостатності фінансування державних закладів та низькій конкурентоспроможності госпрозрахункових підприємств. Наслідком такої ситуації є збитковість більш ніж половини санаторно-курортних закладів. Вади перебудовчого процесу, скорочення кількості підприємств та персоналу, все зростаюча вартість послуг при низькій якості обслуговування обумовили скорочення попиту та зменшення завантаженості підприємств. Так, за даними Міністерства курортів і туризму Криму, цей показнику 1999 р. становив лише 41% проти 60% у 1996 р. [22]. Найменш конкурентно-здатними у нових ринкових умовах виявились великі (на 500-1000 ліжок) курортні заклади, організація діяльності яких не відповідає сучасним вимогам. Мережа оздоровчих закладів країни налічує 3327 підприємства загальною місткістю цілорічного використання 138,9 тис. ліжок (з можливістю збільшення в сезон максимального завантаження до 501,7 тис. ліжок), з них 3229 - це заклади тривалого перебування, розраховані на санаторне лікування, профілактику та відпочинок. До мережі входять санаторії (14,9%), санаторії-профілакторії (11,7%), пансіонати з лікуванням (2,1%), бальнеологічні та грязеві лікарні (0,2%), курортні поліклініки (0,1%), будинки, пансіонати та бази відпочинку (70,5%), дитячі санаторні та оздоровчі заклади (2,2% від загальної кількості санаторно-курортних установ). Більшість оздоровчих закладів становлять різноманітні заклади відпочинку переважно сезонної дії, розраховані на тривалий відпочинок протягом відпустки, але за кількістю оздоровлених (34%) вони поступаються санаторіям (39%), які працюють цілорічно. Найбільша кількість рекреантів оздоровлюється на базах відпочинку в Криму, Донецькій, Миколаївській, Запорізькій, Київській, Одеській та Херсонській областях. Санаторна база значно рівномірніше розподілена по території країни. Найбільше закладів санаторного типу сконцентровано у Криму (16,1%), Донецькій (16,1%), Одеській (10,5%) та Дніпропетровській (6,2%), а найменше у Чернівецькій (0,5%) та Тернопільській (0,6%) областях. Найбільшою популярністю користуються санаторні заклади Криму, де було протягом 2000 р. оздоровлено 387,2 тис осіб або 35,3% від загальної кількості по Україні, та Львівщини (відповідно 188,1 тис. осіб, 17,2%). Зростання вартості санаторно-курортного лікування негативно позначається на завантаженості санаторіїв: чисельність оздоровлених зменшується і, відповідно, зменшуються прибутки, хоча це зменшення й повільне (в середньому 18-20% на рік). У 2000 р. послугами санаторіїв країни скористалися 2,7 млн осіб, з яких біля 11% - іноземні громадяни, більшість яких прибули з сусідніх країн: росіяни (70,2%), білоруси (15,8%), молдовани (9,8%), поляки (0,8%), литовці (0,7%) та інші. Найбільшою популярністю серед іноземців користуються санаторно-курортні заклади Криму (71,1%), Одеської (12,0%) та Львівської областей (7,8% від загальної кількості іноземних відвідувачів). Спеціалізована мережа дитячих санаторних закладів (місткістю 26,1 тис. ліжок з можливістю розгортання в місяць максимального завантаження до 35 тис. ліжок) становить 38,5% від загальної чисельності санаторіїв і розрахована переважно на тривале лікування та оздоровлення дітей різного віку. Щорічно в санаторіях оздоровлюються понад 220 тис. дітей і більшість з них в санаторіях Криму, Одеської, Київської та Житомирської областей. Ще понад 55 тис. дітей щорічно проходять профілактично-санаторне лікування у позаміських санаторно-оздоровчих закладах, яких найбільше у Криму, Київській, Одеській, Донецькій та Рівненській областях. Розвиток санаторно-курортної справи в Україні потребує підтримки, узгодженого розвитку в межах всієї індустрії туризму країни. Курортно-лікувальний туризм є одним з пріоритетних напрямків розвитку внутрішнього та іноземного туризму в країні, одним з найбільш сталих видових туристичних ринків. Наявні та потенційні запаси лікувальних ресурсів, з огляду на їх якісні та кількісні характеристики, можуть бути основою створення інноваційного туристського продукту. Але на шляху перебудови діючої системи санаторно-курортної діяльності у ринкову стоять перепони, яких необхідно позбутися. Перш за все, це відомча роз'єднаність, яка ускладнює проведення єдиної маркетингової стратегії, введення стандартизації та сертифікації послуг даної сфери, контроль за якістю лікування та обслуговування, якістю природних лікувальних ресурсів, їх раціональним використанням та дотриманням зон санітарного захисту. Існуюча матеріально-технічна база потребує значних капіталовкладень у розвиток та реконструкцію діючих курортів, у розвідку та облаштування нових курортів, чому повинні сприяти інвестиційні проекти, розраховані не тільки на зарубіжного, а й на вітчизняного інвестора. Потребують пильної уваги питання забудови курортів, розробка генеральних планів їх розвитку, економічне та фінансове забезпечення функціонування, процеси приватизації. Державний кадастр природно-лікувальних ресурсів та курортних територій України, створений з метою інформаційного забезпечення моніторингу природних територій курортів та прогнозування можливих змін під впливом господарської діяльності, дозволить створити інноваційний курортно-лікувальний продукт на основі як діючих марок, які вже зарекомендували себе як в Україні, так і за її межами, так і нових курортів (за відповідного матеріально-технічного забезпечення та інформаційно-рекламної підтримки), просувати цей продукт як на вітчизняному, так і на міжнародному туристичних ринках. Державна туристична політика з розвитку санаторно-курортної справи на внутрішньому ринку залишається соціально орієнтованою і в той же час спрямованою на розвиток курортно-лікувального туризму, на формування в країні відповідного видового ринку та посилення конкурентних позицій суб'єктів даного ринку на міжнародній арені. Глобалізаційні тенденції притаманні також сфері транспорту в туризмі. Ринок транспортних послуг в туризмі включає перевезення внутрішнім та міжнародним транспортом і надання супутніх послуг (таких як бронювання та продаж квитків, обслуговування під час поїздки та в транспортних вузлах тощо). Ринок транспортних послуг є одним з найпотужніших світових ринків, а ринок пасажирських послуг, що становить найди-намічнішу його частину, як тісніше пов'язаний з туризмом. Зв'язок цей обопільний і багатоаспектний, детально проаналізований в багатьох працях, наприклад. Динаміка розвитку та структурні зрушення цього ринку пов'язані з загальними світогосподарськими процесами і зміна його складових відбиває особливості перебігу соціально-економічних процесів як глобального та регіонального, так і національного масштабів. Зокрема, зміни в структурі транспортної роботи в бік зростання пасажироперевезень та співвідношення видів транспорту в пасажироперевезеннях, що відбулися протягом другої половини XX ст., пов'язують саме з розвитком туризму (як внутрішнього, так і міжнародного) та зростанням загальної рухомості населення. Особливо це характерно для високорозвинених країн і пояснюється залежністю зростання рухомості населення, як складного суспільного явища, від росту урбанізації та зміни способу життя, одним із показників якого є «право на туризм», як записано в Глобальному етичному кодексі туризму, прийнятому ВТО. Прогрес у міжнародному обміні людьми, товарами та послугами взаємопов'язаний із розвитком міжнародного транспорту, який сприяє зростанню міжнародних обмінів, складовою якого є міжнародний туризм. Зростання попиту на транспортні послуги одночасно пов'язане зі зміною вимог до якості транспортних послуг. Основний шлях розвитку транспорту - зростання безпеки, комфортності та економічності. Технічний прогрес, який зумовлює техніко-економічні параметри спорудження транспортних мереж, виготовлення транспортних засобів та умови їх експлуатації, спричинює постійний розвиток міжнародної системи транспорту. Завдяки йому різні типи транспортних засобів доповнюють один одного та навіть стають взаємозамінними. Міжнародний автомобільний, залізничний та річковий транспорт, наприклад, часто перебувають у конкуренції. Морський та повітряний транспорт теж інколи замінюють один одного. Особливо гостра конкуренція серед внутрішньоконтинентальних видів транспорту. Ефективність діяльності міжнародного транспорту і розвиток міжнародних туристичних поїздок великою мірою залежить від правового забезпечення діяльності в цій сфері. Юридична організація міжнародного транспорту ґрунтується на неоліберальній регламентації, яка передбачає принципи вільного товарообміну, обмеженого численними винятками. Зокрема, в міжнародному транспорті виникають специфічні юридичні проблеми стосовно кожного окремого виду транспорту, оскільки різні види транспорту мають різний економічний та технічний контекст та діють в різному просторі. Саме правовий статус видів простору, які використовуються різними видами міжнародного транспорту, справляє великий вплив на його юридичну організацію. Але необхідність підвищення економічної ефективності потребує узгодження умов роботи транспорту, що викликає необхідність у правовому регулюванні співробітництва. Основна частина таких угод має регіональний характер, особливо це стосується Європи. Найдавніша конвенція стосувалась правової регламентації роботи міжнародного торгівельного залізничного транспорту і була укладена в Берні 1890 року. Згодом подібна конвенція була укладена в галузі пасажирського залізничного транспорту. Результатом дії цих конвенцій став єдиний проїзний документ на весь шлях проїзду, який приймається всіма компаніями, прийняті норми стосовно відомостей про тарифи, терміни доставки. Були утворені також численні регіональні технічні спілки для регулювання питань сумісності транспортних мереж, будови вагонів, розкладу руху тощо. Так, в Європі діють певні конвенції вагонних об'єднань, перетину кордонів, але свобода залізничних сполучень та свобода транзиту остаточно не гарантовані, оскільки держави часто користуються своїм правом тарифікації, що залишається нерозв'язаним досі, для захисту національних виробників від іноземної конкуренції. Але в цілому можна стверджувати, що в результаті цієї діяльності була забезпечена регулярність та надійність міжнародного залізничного транспорту. Значного розвитку на міжнародному рівні, особливо за післявоєнні роки, зазнав автомобільний транспорт. Поліпшення автошляхів, здатність цього виду транспорту пристосовуватись до конкретних умов території робить його конкурентоспроможним, особливо у порівнянні з залізничним транспортом. Численні двосторонні та багатосторонні конвенції були укладені, особливо в Європі, щоб створити сприятливі умови для розвитку цього виду транспорту, але значення їх обмежене. Мета цих конвенцій - уніфікація дорожніх знаків, здійснення спільного спорудження міжнародних автошляхів, поліпшення транспортних умов, спрощення митних формальностей тощо. Проте автомобільний транспорт здебільшого керований нормами національного права і на міжнародному рівні не зазнав лібералізації. Використання міжнародних річок з транспортною метою регулюється договорами, які визначають їх статус і стосуються не тільки судноплавства, а й зрошення, виробництва електроенергії, забруднення та інших аспектів спільної діяльності. Однак на сьогодні не встановлений загальний режим річкового транспорту на підставі свободи пересування, а кожен великий міжнародний річковий басейн є предметом окремого договірного режиму, встановленого прибережними державами, і не існує цілісного міжнародного законодавства стосовно міжнародних річок. Вплив правового статусу простору на правовий режим транспорту, який використовує цей простір, дуже чітко простежується на морському та повітряному транспорті. Після тривалої боротьби за контроль над морським простором переміг принцип свободи у відкритому морі і морський транспорт став функціонувати у середовищі та в юридичних межах свободи та конкуренції. Але роль держав продовжує зростати. З одного боку, держави розширюють територіальні повноваження, зменшуючи зону вільного пересування. З іншого боку, держави повинні гарантувати безпеку морського транспорту. Вони володіють численними фінансовими та юридичними засобами контролю міжнародного морського транспорту. До того ж морський транспорт впродовж певного часу перебуває у внутрішніх водах та портах, які підлягають державним суверенітетам. Організація міжнародного морського транспорту передусім налаштована на гарантію безпеки, тому численні міжнародні норми прагнуть розв'язати перш за все технічні питання. Крім того, міжнародне право безпосередньо керує економікою морського транспорту та регулює конкуренцію в цій галузі. Спеціалізованою інституцією системи ООН, що має консультативні повноваження стосовно морського транспорту та судноплавства, є Міжнародна морська організація (ММО). ММО зробила значний внесок у справу гарантування морської безпеки та технічної організації морського транспорту. Зокрема, в галузі безпеки та технічних норм конвенції Solas стосуються норм спорудження та обладнання торгівельних кораблів; конвенції COLREG регулюють проблеми зіткнення, передбачаючи заходи їх запобігання. Такі конвенції дуже численні та дуже технічні, оскільки стосуються різних типів суден та різних способів судноплавства. Кодекс морського права містить спеціальні норми, щоб запобігти аваріям при транспортування небезпечних вантажів, багато конвенцій стосуються питань допомоги у морі. Судна мають свою класифікацію, яка визначає міру безпеки, присвоєну судну залежно від його віку, конструкції, обладнання. Така класифікація, яка має важливі юридичні наслідки для страхування у випадку аварії, проводиться спеціалізованими приватними підприємствами, які мають дуже великий міжнародний авторитет: Lloyd's Register of Shipping, Bureau Veritas. Зазначені конвенції не регламентують економічних питань, але, торкаючись їх, можуть позначитись на конкуренції. В міжнародному морському транспорті неможлива тотальна конкуренція. Вона може знищити не тільки найслабших судновласників, а й найсильніших, і перемогти її можна, лише обмеживши свої інтереси. Саме регламентації діяльності сприяли неурядові асоціації судновласників, які утворювались та діють задля тиску на держави при прийнятті конвенцій з міжнародного морського транспорту. Одна з таких асоціацій (Комітет національних асоціацій судновласників) має всесвітній характер, інші об'єднують судновласників окремих країн. В сфері міжнародного повітряного транспорту міжнародне право надає великі прерогативи державам, оскільки діяльність його розгортається в національному просторі або повітряному просторі, що прилягає до державної території і належить до територіальної повновладності держави, над якою здійснюється політ, за винятком того, коли використовується міжнародний повітряний простір (здебільшого це простір над відкритим морем). У компетенції держав дозволяти чи забороняти польоти та приземлення іноземних повітряних кораблів. Держави приділяють велику увагу розвиткові своїх національних компаній для економічної вигоди та задля престижу. Можливості втручання в діяльність міжнародного повітряного транспорту залежать від географічного положення на міжнародних повітряних шляхах, а особливо від економічної та технічної сили держав. Це положення зміцнюється разом із технічним прогресом (можливості літаків та наземного обладнання) та економічною кон'юнктурою (кількісна та якісна еволюція попиту на транспорт, рівень заробітної плати персоналу тощо). Домінуючі позиції на повітряному транспорті з часів Другої світової війни займають США. Саме Сполучені Штати заволоділи ініціативою на міжнародній Конференції стосовно повітряного транспорту, результатом якої став багатосторонній договір (Чикаго, 1944 р.)- Ця Конвенція поклала початок Міжнародній організації цивільної авіації, що є спеціалізованою інституцією ООН, якій доручені технічні завдання (безпека повітряної навігації, характеристики матеріалів тощо). Під егідою цієї організації були укладені важливі конвенції стосовно фінансування послуг допомоги під час повітряних польотів (Токіо, 1963 p.), боротьби проти повітряного піратства (Монреаль, 1971 p.), вона також надає технічну допомогу країнам, що розвиваються. Чиказька конвенція проголошує численні норми повітряного права (про реєстрацію повітряних суден, режими аеропортів, регулювання спорів тощо), прийняла кілька правил про польоти над територіями держав-учасниць, розрізняючи регулярні та нерегулярні (чартерні) польоти. Угоди про транзит та про транспорт доповнюють Чиказьку конвенцію, проголошуючи так звані «свободи повітря», яких було затверджено п'ять: перша свобода або право польоту: право транзитного польоту над територією іноземної держави без посадки; друга свобода, або право технічної посадки: право приземлятися без комерційної мети; третя свобода: право привозити в іноземну державу пасажирів, вантаж та пошту, взяті на борт у державі реєстрації повітряного судна; четверта свобода: право відвозити з іноземної держави пасажирів, вантаж та пошту, які летять в державу реєстрації повітряного судна; п'ята свобода: право здійснювати транспортні та комерційні перельоти між державами, в яких не зареєстроване це повітряне судно. Треба додати до них шосту свободу, яка полягає в тому, що авіакомпанія держави А маєліраво здійснювати транспортний переліт по лінії АВ, перевозячи пасажирів або вантаж з держави С з місцем .призначення у державі Д, про що не згадується у Чиказькій конвенції. Держави та авіакомпанії прагнуть завдяки переговорам та міжнародним організаціям, в яких вони беруть участь, відстоювати свої інтереси. Держави погоджуються на виконання тієї чи іншої свободи, укладаючи двосторонні конвенції, яких нараховується вже понад 1200. Головною проблемою конкуренції між компаніями є авіаційні тарифи і цією проблемою опікується Міжнародна асоціація повітряного транспорту (International Air Transport Association) IATA - неурядова міжнародна організація, яка об'єднує авіакомпанії з міжнародних транспортних перевезень. Серед її завдань, зокрема, встановлення тарифів (за географічними зонами, забезпечуючи координацію на світовому рівні), які потім приймаються державами, та відповідальність транспортників за безпеку пересування. Протягом останніх десятиліть в міжнародному повітряному транспорті спостерігаються спроби дерегулювання в напрямку лібералізації повітряного транспорту та посилення конкуренції, ініціатором яких здебільшого виступають Сполучені Штати. Міжнародна організація цивільної авіації (ІСАО) свою діяльність спрямовує на посилення безпеки переміщень та екологічність авіаційного транспорту, зокрема, ввівши з 2002 р. більш жорсткі вимоги до технічних характеристик літаків (зменшення шуму, викидів в атмосферу тощо). Таким чином, в організації діяльності всієї системи міжнародного транспорту, як і міжнародного обміну взагалі, спостерігається встановлення хиткої рівноваги між тенденціями до міжнародного регулювання та відкритої конкуренції. Сучасним вимогам туристів до пересування найбільше відповідає авіаційний транспорт, який надає широкі можливості лінійного та чартерного обслуговування (швидкість, комфортність та зменшення цін, але ще досить висока небезпека, залежність від погодних умов). У 2000 р. майже 43% міжнародних туристів, щоб дістатися до місця відпочинку, скористались повітряним транспортом, що пояснюється не тільки зазначеними вище причинами, а й зростанням пропозиції далеких подорожей, які передбачають трансконтинентальні перельоти. На сьогодні однією з найпоширеніших моделей для здійснення таких подорожей є Воеіпд-747 місткістю до 500 місць і дальністю польоту 13,5 тис. км. Саме збільшення пропозиції та зростання привабливості турпродукту країн зони задоволення попиту значною мірою сприяє збільшенню питомої ваги авіаційного транспорту в складі туристичного продукту (Картосхема «Характер туристичного процесу»). Пасажирські перевезення становлять 23 загального обсягу авіаперевезень, з них до 40% припадає на поїздки з діловою метою, решта - поїздки на відпочинок та в особистих цілях. Ця структура обумовлена зростанням міжнародного туризму, де авіаперевезення завдяки швидкості та комфортності, займають лідуючі позиції, а з іншого боку, саме авіаперевезення почасти стають рушійною силою розвитку індустрії туризму, що особливо актуально для країн, які розвиваються, і залучаються до світового туристичного процесу. Зручності переміщень посилюються застосуванням чартерних перевезень, частка яких постійно зростає, коливаючись залежно від кон'юнктури попиту в межах 15-20% на світовому авіаринку, та зростаючи до більш ніж 40% на регіональних авіаринках (наприклад, європейському та північно-американському). Транснаціоналізація діяльності, притаманна транспортному ринку, особливо стосується авіаційного транспорту і це достатньо розглянуто в роботах, присвячених організації міжнародного туризму. В авіаіндустрії також спостерігається посилення концентрації капіталу, що знаходить прояв у процесах зростання міжнародних активів авіакомпаній, а особливо у створенні стратегічних союзів між ними. Однією з провідних форм таких союзів є система взаємного використання кодів, що являє собою маркетинговий механізм, який дозволяє компаніям здійснювати продаж місць на рейсах один одного під їх власними кодами, тоді транспортна послуга, навіть у випадках стикових рейсів, виступає як єдина складова турпродукту. Зменшення витрат та підвищення ефективності досягається завдяки раціоналізації спільного використання ресурсів (наприклад, регістраційне обладнання та наземний персонал), забезпеченню синергетичного ефекту та організації «сітьового обслуговування». Сутність «сітьового обслуговування» полягає саме в розширенні мережі без необхідності фізичного розширення діяльності. Глобальні союзи прагнуть охопити весь світ, з'єднавши свої мережі. Наприкінці 90-х років найпотужнішими союзами були «Америкен», «Бритіш еруейс», ДЖАЛ, «Кантас», «Канедіен»; після них- «Юнайтед», «Лютфганза», «Сингапур», «Ер Канада», «Таі», «Вариг», САС, САА; потім - «Нортуест», «Континентал», КЛМ, «Аліталіа» та «Дельта», «Свіссер», «Са-бена», «Остріан», ТАП. Більшість міжнародних союзів складають авіакомпанії розвинених країн, але до них вже приєднуються великі авіакомпанії з країн, що розвиваються. Це перш за все країни, що мають розвинений внутрішній ринок авіаперевезень та створили власну мережу регіональних та далеких рейсів, що робить їх привабливими для іноземних партнерів. Прикладом утворення союзу авіакомпаніями країн, що розвиваються є «Стар еллайенс», утворений національними компаніями Південно-Східної Азії («Таі», «Сингапур») та Бразилії («Вариг»). Вразливим місцем у розвитку не тільки авіатранспорту, а взагалі транспортної складової індустрії туризму для країн, що розвиваються та країн перехідної економіки є недоліки транспортної інфраструктури, а це є проблемою державної політики в сфері економіки і стосується не тільки туризму, а й всіх сфер суспільного життя. Вузловими елементами авіатранспортної інфраструктури є аеропорти, які виконують не тільки транспортну роботу з відправки пасажирів і їхнього багажу, а й забезпечують проведення митного, прикордонного та інших видів контролю, надають різноманітні послуги: харчування, торгівельні, розважальні та багато інших. Координація діяльності забезпечується Міжнародною радою аеропортів, завданням якої є сприяння підвищенню рівня безпеки, технічного та сервісного обслуговування. За обсягами пасажирської роботи серед аеропортів світу виділяють провідні, які забезпечують регіональні та міжрегіональні переміщення, (таблиця 3.27)
На ці провідні аеропорти припадає майже 20% від світового пасажиропотоку, який в 1999 р. становив 2,7 млрд. чол., і практично всі вони поступово нарощують свій потенціал. Половина пасажиропотоку обслуговується найпотужнішими 50 аеропортами світу, що свідчить про значну концентрацію потоків в вузлових центрах світових авіамереж і їх глобальну роль в лінійно-сітьовій територіальній структурі світового господарства. В Європі такими вузловими центрами є аеропорти Хитроу (Лондон), Рейн-Майн (Франкфурт-на-Майні), Схипхоль (Амстердам), Руассі (Париж), Каструп (Копенгаген), Франц Штраус (Мюнхен), на які припадає понад 60% від загальноєвропейського пасажиропотоку. В Азії приблизно така ж кількість пасажирів (майже 250 млн чол. за рік) припадає на дев'ять основних аеропортів, найпотужнішими серед яких є Ханеда та Наріта (Токіо), Кампо (Сеул), Чанги (Сінгапур), Чек Леп Кок (Сянган). Розбудова транспортної і перш за все авіаційної інфраструктури за сучасними світовими стандартами дозволяє країнам включитися у світогосподарські зв'язки, тому саме нові індустріальні і нафтодобувні країни приділяють цьому питанню значну увагу. Так, Туркменістан, реалізуючи програму забезпечення транзиту Європа - Азія, в середині 90-х років XX ст., майже одразу по здобуттю незалежності, побудував міжнародний аеропорт в Ашгабаді, який здатен одночасно приймати та відправляти вісім сучасних літаків і вважається одним з найпотужніших в Центральній Азії. В Саудівській Аравії, на заході країни біля промислового центра Янбу, відкритий новий міжнародний аеропорт імені короля Фахда пропускною спроможністю 16 тис. пасажирів за добу. Статус міжнародного отримав, після декількох реконструкцій, аеропорт столиці Монголії Буянт-Уха. Все це свідчить про зростаючу роль авіатранспортного комплексу в сучасних світогосподарських зв'язках і глобалізаційних процесах, які торкаються також і високорозвинених країн. В Європі конкуренцію провідним аеропортам складають ірландський Шеннон, аеропорти Мілана, Барселони, Мадрида, Афін, Осло, Ніцци завдяки значним капіталовкладенням у реконструкцію та розбудову, що збільшить пропускну спроможність портів, а також за рахунок економічних заходів зі зменшення вартості (зльот/посадка) та підвищення якості і надійності технічного обслуговування. Підвищення якості обслуговування пасажирів полягає в першу чергу у скороченні часу обслуговування та створення комфортного перебування в аеропорту. Так, транзитне обслуговування пасажирів в аеропорту Франкфурта-на-Майні займає 45 хв., у Відні - 35 хв. Сучасні аеропорти є одночасно потужними сервісними центрами, які надають пасажирам різноманітні послуги (торгові, харчування, розважальні, побутові, екскурсійні та багато інших і номенклатура послуг постійно нарощується, часто з урахуванням відповідного світового іміджу країни). З 1983 р. країнами ЄС в прикордонних зонах запроваджена безмитна торгівля - duti free - і найбільші торгові центри такої торгівлі розташовані саме в аеропортах. В 90-х роках система duti free shops поширилась у світі і обсяги продаж сягнули $ 15 млрд., з яких майже п'ята частина припадає на країни ЄС. Різноманітні заклади харчування від швидкого обслуговування до вишуканих ресторанів відомих торгових марок також пропонують часто свої послуги по дещо зниженим цінам. Так, в Амстердамському аеропорту Схипхоль страви з морепродуктів Північного моря коштують $ 10-15. У цьому ж аеропорту транзитним пасажирам пропонується двогодинна оглядова екскурсія на мікроавтобусі. У Мюнхенському аеропорті Франц Штраус знаходиться Німецький музей, експозиції якого присвячені досягненням сучасної науки і техніки, діють виставки та концертні майданчики. Казино, кегельбани, дискотеки та інші розважальні заклади є обов'язковими складовими сервісної структури аеропортів. Пасажирам, які подорожують з діловою метою надається комплекс бізнес-послуг, номенклатура яких також постійно нарощується. Практично в усіх великих аеропортах наявні бізнес-центри, які не тільки надають сучасні послуги зв'язку та комунікацій, а й дозволяють проводити відео-конференції. Цей вид послуг особливо популярний у США, де найпотужніші аеропорти обладнані не тільки бізнес-центрами та кімнатами для проведення переговорів, а й мають відповідну готельну базу, що дозволяє проводити одно-дводенні бізнес-семінари та ділові форуми просто в аеропортах. Більшість аеропортів США, крім стандартного набору послуг для транзитних пасажирів, пропонують оглядові екскурсії з відвідуванням місцевих пам'яток. В аеропорту Орландо (США) знаходиться морський міні-акваріум. Провідні аеропорти Близького Сходу (Дубай, Абу-Дабі) заохочують пасажирів розиграшами та лотереями, а аеропорти Східної та Південно-Східної Азії (Сінгапур, Сянган, Бангкок) нарощують номенклатуру бізнес-послуг. Так, в Сінгапурському аеропорті Чанги встановлений Інтернет-термінал з інфракрасними портами, що дозволяє бізнес-пасажирам, які мають відповідне обладнання, скористатись електронною поштою без модему. Не менш популярний для здійснення туристичних подорожей автотранспорт, на який припадає 42% від загальної обсягу переміщень (2000 р.). Роль цього виду транспорту (автомобілів та автобусів) у туризмі все зростає, що пояснюється як поліпшенням характеристик автотранспорту, так і розвитком мережі автошляхів та автотранспортної інфраструктури. Показником популярності даного виду транспорту є зростання рівня автомобілізації (насиченості населення приватними автомобілями). Найбільшим цей показник є в країнах Англо-Америки, особливо в США (600 автомобілей/1000 осіб) та високорозвинених країнах Західної Європи (понад 400 авт./ЮОО осіб). Зростання автомобілізації найтісніше пов'язане з перебігом урбанізаційних процесів, збільшенням рухомості населення, в тому числі й туристичної. Навіть коливання цін на пальне і відповідне збільшення витрат на утримання автомобіля суттєво не пригальмовує процесу автомобілізації. Перевагами автомобільного транспорту є вільний вибір маршруту та довільність руху, зростаюча комфортність переміщень. Розвиток транспортної інфраструктури (сучасних автострад, що забезпечують швидкість та певну безпечність руху, автосервісу, мережі мотелів та кемпінгів, обладнаних стоянок тощо), відповідно зростанню ролі автомобільного транспорту, стимулює внутрішню рухомість населення (в межах країни), а спрощення митних формальностей відбивається в превалюванні цього виду переміщень до сусідніх країн, а також у межах макрорегіону. Таким чином, на сьогодні лідерські позиції серед транспортних послуг в туризмі належать автомобільному (переважно на внутрішніх маршрутах) та авіаційному (при міжрегіональних переміщеннях) транспорту, на залізничний та морський транспорт припадає, відповідно 7% та 8% від загального туристичного потоку. Постійне вдосконалення технічних характеристик транспортних засобів, підвищення їх швидкості, надійності та комфортності переміщень, створення сучасної транспортної інфраструктури, скорочуючи час та заощаджуючи зусилля на здійснення подорожі, поліпшення якості організації транспортних послуг, що робить подорожування зручним і необтяжливим, стимулюють туристичну рухомість населення, створюють відповідний запит до транспортного комплексу. Зростає потужність та комфортність всіх видів транспорту: на залізницях досягнуто швидкості руху 250-300 км/год, а сучасні літаки здатні перевозити 250-500 пасажирів на відстань до 10 тис км зі швидкістю 800-900 км/год. Так, компанія Boeing розробила нову модель літака Boeing-777-200 з підвищеною швидкістю та дальністю польоту, який здатен обслуговувати маршрути дальністю понад 16 тис. км. Його експлуатація, яку планують розпочати з 2004 р., на таких далеких маршрутах як Токіо -Чикаго, Лос-Анжелес - Париж, Лондон - Кейптаун, Лондон -Токіо, дозволить зменшити час перельоту більш ніж на півтори години. Того ж 2004 р. авіаконцерн Airbus планує запустити в експлуатацію модель А-380 на 555 місць, яка стане найбільшим пасажирським літаком у світі. Ця транснаціональна корпорація, зі штаб-квартирою в Тулузі (Франція) і виробничими центрами не тільки у Франції, а й у Німеччині, Великій Британії, Іспанії та дочірніми компаніями у США, Японії, Китаї, є одним з лідерів на світовому ринку магістральних цивільних літаків з щорічними поставками понад 300 одиниць техніки. Глобальність ринку транспортних послуг обумовлює уніфікацію і стандартизацію обслуговування, спрямовану на посилення безпеки, зменшення часу обслуговування та підвищення комфортності (мал. 3.24).
Це стосується всіх видів транспорту, а національні економічні можливості обумовлюють рівень забезпечення зазначених вимог і визначають спроможність національної транспортної інфраструктури задовольнити, зокрема, попит на туристичні послуги, забезпечивши транспортну складову туристичного ринку. Тобто, рівень розвитку транспорту та транспортної інфраструктури і його відповідність світовим стандартам є передумовою включення країни до світового туристичного процесу. Удосконалення транспортних засобів, зростання їх комфортності позначається на вартості перевезень, тому однією з нагальних проблем суб'єктів даного видового ринку на шляху підвищення конкурентноздатності власного продукту є здешевлення вартості транспортних послуг. Це стосується як лінійних, так і чартерних перевезень. Застосовується традиційна диференціація галузевої пропозиції за рівнем комфортності (наприклад, у авіаперевезеннях на такі класи як перший (F), бізнес (С) та економічний (Y); на залізниці - СВ, м'який, купейний та плацкартний вагони тощо), та різноманітна система пільг (сезонні, корпоративні, дитячі, групові, для окремих категорій - молодят, пенсіонерів, студентів тощо). Особливо різноманітні заходи авіатранспортних компаній, які почасти використовують клубні форми організації, пропонуючи постійним клієнтам стати членами клубу, придбавши пільгові картки, наприклад, Міжнародної асоціації пасажирів авіаліній (ІАРА), які надають пільги не тільки на транспортні послуги, а й на готельні, страхові, прокат автомобілів та обслуговування в залах очікування аеропортів. Деякі авіакомпанії пропонують пільги залежно від частоти користування послугами авіакомпанії (нальоту годин на літаках даної компанії) і т.д. Сучасні тенденції розвитку туристичного ринку, особливо ринку міжнародного туризму, які полягають у збільшенні дальності переміщень та певному скороченні середньої тривалості подорожі, збільшують частку транспортних витрат в загальній вартості туру і тому проблема зменшення вартості транспортних послуг є однією з найактуальніших. Все вище сказане свідчить, що сучасні глобалізаційні тенденції зробили транспортні, а особливо авіатранспорті компанії, в асоціації з готельним бізнесом, найпотужнішими структурами глобального туристичного ринку. Вигоди транзитного положення України, які відкрилися зі здобуттям незалежності, обумовлюють особливу увагу до розвитку транспортного комплексу країни. Транспортний комплекс за сучасних умов функціонування є транспортно-логістичною системою, призначеною для виконання транспортної роботи, в межах якої взаємодіють транспортні засоби, шляхи сполучення та інфраструктура різних видів транспорту. Український ринок авіаперевезень зазнав значних змін. Ринкові перебудови торкнулися не тільки створення відповідних структур і відносин, а й потребували набуття досвіду самостійної роботи на міжнародних лініях. Внаслідок структурних трансформацій обсяг пасажироперевезень українськими авіакомпаніями скоротився за десять років майже у 11 разів [4]. Основним продуктом національного авіаринку є авіаперевезення на міжнародних авіалініях, хоча тут доводиться конкурувати з потужними авіатранспортними корпораціями, наприклад, такими як «Люфтганза», «British Airways», «Austrian Airlines», «KLM» та іншими, які постійно розширюють свій ринковий сегмент. Ринок авіаперевезень України можна охарактеризувати як такий, що знаходиться в стадії становлення, має значну кількість суб'єктів різних форм власності та різного рівня розвитку, що, відповідно, характеризує різні можливості виходу на міжнародний ринок та роботи на внутрішньому ринку. Нестабільна цінова політика, нерегулярність рейсів, ненадійність і низька якість обслуговування порівняно із зарубіжними авіаперевізниками, що працюють на національному ринку у сегменті міжнародних авіаперевезень, разом із низькою платоспроможністю попиту на внутрішньому ринку роблять його ареною запеклої конкурентної боротьби, стимулюючи процеси диференціації і подальшої виробничої інтеграції, створення альянсів та об'єднань (наприклад, Національна авіакомпанія, об'єднання цивільної авіації «Аеропорти України» тощо) В країні зареєстровано понад 100 авіакомпаній, однак відносно стабільно на ринку пасажирських перевезень працюють тільки дев'ять (мал. 3.25).
Всі авіакомпанії, як державні, так і недержавні (переважно акціоновані) мають подібні проблеми. В першу чергу, це застарілий парк літаків, середній знос яких становить 70%. Тому, внаслідок фізичного та морального старіння, кількість одиниць цивільної авіації щорічно зменшується (тільки за період 1994-2000 pp. вона скоротилась у 3,2 рази) і становить 380 повітряних суден, з яких лише 23,4% мають льотні можливості. Другою проблемою, що логічно пов'язана з попередньою, є невідповідність національного авіапарку міжнародним стандартам, що значно погіршує конкурентні позиції вітчизняних авіаперевізників на міжнародному ринку, призводить до втрати престижних авіарейсів. Слід зауважити, що структура парку повітряних суден за останні роки почала змінюватись на краще за рахунок сучасних вітчизняних (АН-140), російських (ТУ-334) машин та американських «Boeing-737», які дозволяють здійснювати безпосадочні дальні перельоти. Конкурентоспроможність української авіації на міжнародному ринку авіаперевезень великою мірою забезпечується якістю наземного обслуговування, гарантованою сучасним обладнанням аеропортів. На території України наявні понад 160 цивільних наземних об'єктів, з яких тільки 74 аеродроми та 2 вертодроми занесені до державного реєстру як такі, що відповідають умовам реєстрації, але тільки 31 з них здатен обслуговувати значні та постійні потоки пасажирів і вантажів [7]. Аеродроми є в усіх обласних центрах та деяких великих містах, але більшість з них працює нерегулярно. Стабільні показники діяльності і перспективи розвитку мають 8 вітчизняних пасажирських аеропортів: Бориспільський та Жулянський в Києві, аеропорти Донецька, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Симферополя, Харкова (Картосхема «^-країна. Індустрія туризму»), хоча статус міжнародних має значно більша кількість аеропортів. Тому вітчизняні та міжнародні авіакомпанії нарощують свою присутність саме в цих аеропортах і саме на їх розвиток спрямовані іноземні інвестиції. Понад 70% відправлень з аеропортів країни припадає на міжнародні авіалінії і понад половину з них обслуговує аеропорт «Бориспіль» (обсяг річного пасажиропотоку становить біля 1,4 млн осіб). Цей аеропорт є основним вузлом авіатран-спортної системи України у здісненні нею міжнародних контактів, але обсяги його діяльності на порядок менші за аналогічні показники, наприклад, Відня, не говорячи вже про найбільші розподільчі авіатранспортні вузли Європи. Тому для вітчизняних пасажирів міжнародних авіаліній, якими на дві третини є ділові люди, головними розподільчими авіатранспортними вузлами стали Відень та Франкфурт. Для здійснення міжнародних туристичних подорожей використовуються як лінійні, так і чартерні рейси. Слід зауважити, що розширення чартерного сегменту вважається одним з перспективних напрямків діяльності авіатранспортного комплексу України. У ринковому сегменті чартерних перевезень задіяні як авіакомпанії, що здійснюють регулярні рейси, так і суб'єкти, виключно спеціалізовані на чартерах. Регулярні авіакомпанії співпрацюють з туристичними підприємствами, що виступають консолідаторами чартерного замовлення і забезпечують завантаження літаків через власну збутову мережу. Чартерні рейси входять до блок-турів, що пропонуються туроператорами, їх напрямки та частота рейсів відповідають коливанням попиту. Якість обслуговування залежить від умов угоди між туристичною фірмою та авіакомпанією, але здебільшого відповідає економічному класу. Географія чартерних рейсів не менш широка, ніж регулярних, але в основному концентрується на країнах Середземноморського регіону (Барселона, Ніцца, Ріміні, Ларнака, Анталія, Пальма-де-Майорка, Хургадата інші), розширюються південно-східний (Бангкок) та південний (Дубай) напрямки. Основними замовниками чартерів в останні роки виступали туроператори «САМ», «Гамалія», «Авіаційний Об'єднавчий Центр», «Проланд»та інші, а авіакомпаніями, що здійснювали ці рейси і найактивніше були представлені у чартерному сегменті авіаринку - МАУ та «Аеросвіт». Повітряний транспорт за сучасних умов не може конкурувати з залізницею чи автотранспортом на внутрішньому ринку. Обсяги внутрішніх авіаперевезень скоротилися до критичної межі і становлять менше п'ятої частини від загального обсягу діяльності.
Іноземні туристи, що прибувають в Україну, надають перевагу суходольному, особливо автомобільному, транспорту (мал. 3.26), що свідчить про переважання туристичних зв'язків з країнами Європейського макрорегіону. Аналогічна ситуація характерна й для внутрішнього туризму. Домінування автотранспорту у виборі засобів пересування при подорожуванні можна пояснити зростаючою автомобілізацією населення, яка з 80-х років XX ст. зросла у 3,7 рази [11], що значно підвищило загальну рухомість населення і позитивно вплинуло на туристичну рухомість - як вказують дослідники [6], шість чоловік з десяти, що купують автомобіль, одним з провідних мотивів, що спонукав їх до його придбання, вказують бажання подорожувати, довільно обираючи час та маршрут подорожі. Все зростаюча комфортність автомобілів, їх швидкість, зручності управління та системи безпеки у поєднанні з розвитком транспортної інфраструктури (придорожні засоби розміщення та харчування, технічного обслуговування та заправки автомобілів тощо) і мережі шляхів сполучення, навіть незважаючи на втомлюваність, зростаючу аварійність при високій інтенсивності руху, відносну дороговизну дорожнечу внаслідок зростання цін (в тому числі й сезонних) на паливо, паливно-мастильні матеріали та послуги, необхідні в дорозі, залежність від погодних умов тощо, забезпечують автотранспорту беззаперечні переваги у внутрішніх регіональних туристичних переміщеннях, які, за прогнозами, будуть і надалі домінувати в структурі туристичного процесу. Густа мережа автошляхів України найкращі техніко-економічні показники має в центральних, західних областях та в Криму, тобто у найбільш рекреаційно привабливих районах, в той час як в Причорномор'ї потребує значного поліпшення. Найінтенсивніші автомобільні потоки припадають на автомагістралі Київ - Москва, Одеса - Київ - Санк-Петербург, Москва - Харків - Симферополь, Київ - Харків, Київ - Львів, Київ - Брест, Одеса - Кишинів, Донецьк - Дніпропетровськ, Дніпропетровськ - Запоріжжя - Симферополь. Автомагістралі, що з'єднують Україну з сусідніми європейськими країнами, обладнані пунктами перетину кордону, кількість та пропускна спроможність яких постійно зростають. У внутрішніх пасажироперевезеннях першість належить залізничному транспорту (понад 45%), який розвивається з 60-х років XIX ст., поступово модернізуючись відповідно вимогам часу. Найгустіша мережа залізниць - у Донбасі, Придніпров'ї, на заході країни. Залізниці з'єднують Україну практично з усіма країнами Центральної та Західної Європи. Залізничні паромні лінії (через Керченську протоку, Іллічівськ - Варна) забезпечують зв'язок з країнами Закавказзя, Іраном, Туреччиною, дають вихід на Балкани. Таким чином, розбудова транспортного комплексу країни є нагальною потребою розвитку всієї економіки. Зреалізувати вигоди транспортно-географічного, і туристсько-географічного в тому числі, положення покликана Програма створення і функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів: Гельсинки - Санк-Петербург - Москва - Київ -Одеса - Кишинів - Бухарест - Олександрополіс; Ужгород -Київ; Ягодин - Керчь; Одеса - Харків; Вінниця - Узварене; Краковець - Підгайці та інших. Нові транспортні магістралі, Що є частиною так званих Критських коридорів, перетинатимуть територію нашої країни у різних напрямках і їх облаштування туристською інфраструктурою відповідно міжнародним стандартам активно сприятиме розвиткові туризму. Транснаціоналізація в сфері туроператорів порівняно менш виражена, і представлена в основному компаніями провідних економічнорозвинених країн. У більшості розвинених країн ринок туроператорів представлений кількома десятками (20-25) фірм-туроператорів, кожна з яких реалізує тисячі турів щорічно. їх діяльність найяскравіше проявляється на національному рівні, де найчастіше домінують 3-5 потужних туропраторів, рідше більше (наприклад, у США - 10), які контролюють від третини до половини обсягів діяльності. Транс-націоналізація проявляється в розширенні мережі за межами своєї держави (наприклад, швейцарська фірма «Отель-план» має представництва в 9 країнах Західної Європи, туроператор «Коуні» - у 13 країнах світу). Розробка турів провадиться в індустріальних масштабах (за принципом масового виробництва), але їх реалізація здійснюється на індивідуальній основі. Використовується як якісна, так і цінова конкуренція. Зменшення ціни досягається як шляхом масовості виробництва, так і гнучкого використання партнерів-продуцентів послуг, а також сезонності попиту. Діяльність туроператорів реалізується по багатьох напрямках (як в географічному, так і в економічному плані). Туроператори все більше використовують надлишки потужностей готелей та авіакомпаній в період міжсезоння для розробки чартерних турів, соціалізують окремі види турпродукту за рахунок використання різноманітних фондів, вводять спрощені форми обслуговування (самообслуговування в харчуванні, наприклад). Комплексні тури дуже різноманітні за видами, формами, сезонами, термінами, класом обслуговування, набором послуг, видами пересування та іншими параметрами, тобто туроператори намагаються максимально пристосувати їх до існуючого попиту та створити попит, просуваючи весь час новий товар на туристичний ринок. Для ТНК у сфері туроператорів характерна централізація капіталу, тобто його накопичення внаслідок злиття окремих підприємств на основі переважно «горизонтальної» інтеграції. Так утворився в ФРН туроператор ТУІ, що контролює зараз 11% національного ринку і має мережу в ряді країн, а обсяги його діяльності є найбільшими в Європі останніх років (понад $ 3,5 млрд. щорічно). Наявна і «вертикальна» інтеграція, коли діяльність туроператора є завершальною стадією виробничого процесу з обслуговування туристів. Наприклад, туроператори Великої Британії з групи «Томсон Організейшен» входять до системи, що включає готелі, авіаційні та морські компанії і контролює майже половину національного ринку. А німецька авіаційна компанія «Люфтганза» виступила в ролі туроператора, створивши туристичні агенції «ЛХ-Турз» та «ЛХ-Партнер Турз». У Франції зі 120 туроператорів провідні позиції належать компаніям «Клаб Медіте-рані» та «СОТАР», що реалізують близько половини всієї продукції внутрішнього ринку. Концентрація капіталу в сфері туроператорів грунтується й на широкій участі банківських монополій: банк Ротшильда фінансує у Франції «Клаб Медітерані», банк «Креді Агриколь» - туроператора «Вояж Кансел», а фірма «Франс-Вояж» є філією банку «Креді Ательє». Середній і малий туристичний бізнес, відстоюючи своє місце на ринку туристичних послуг, прагне провадити єдину політику, створюючи з цією метою консорціуми та кооперативи. Це дозволяє зміцнити свої позиції на переговорах як з туроператорами, так і з виробниками окремих послуг щодо умов угод, якими обумовлюється економічна ефективність діяльності, а також заощаджувати кошти завдяки спільним маркетинговим, рекламним та іншим заходам. Такі об'єднання можуть створюватись як в межах однієї країни (наприклад, кооператив «Джайентс», США об'єднує 210 різних турагенцій), так і на міжнародному рівні (наприклад, Всесвітня організація турагенцій ВАТА налічує 240 турагенцій з різних країн). Таким чином, ринок виробника туристичних послуг являє собою піраміду, верхню частину якої займають провідні транснаціональні компанії, що забезпечують комплексне обслуговування за власним стандартом якості, а нижня частина представлена середнім та малим підприємництвом, переважно спеціалізованим на наданні окремих послуг (незалежні готелі, ресторани, туристичні агенції). Туристичний ринок виробника турпродукту вирізняє значна і все зростаюча конкуренція, наслідком якої є «ущільнення» ринку за рахунок урізноманітнення послуг суб'єктами видових субринків, що свідчить про його інтенсифікацію, і відповідне урізноманітнення турпродукту як екстенсивним шляхом (територіальне розширення пропозиції і залучення нових територій, придатних для використання як в традиційних сегментах ринку, які вже зарекомендували себе постійністю попиту, так і в сегментах, які визначаються перспективними маркетинговими стратегіями зазначених ринкових суб'єктів), так і інтенсивним (шляхом підвищення атрактивності залучених до туристичного обігу об'єктів показу, розміщення, дозвілля тощо). Світові процеси транснаціоналізації туристичної галузі поки що майже не торкнулись України, а лише позначились на діяльності її туристського ринку певними тенденціями до централізації, внаслідок чого виділилась категорія туроператорів. Але нестабільність економічної ситуації робить туристський ринок слабо диференційованим як за типами туристичних підприємств-посередників, так і пропонованого ними туристичного продукту, що звужує вибір та не стимулює пропозицію до урізноманітнення послуг. Інтеграційні процеси на внутрішньому ринку практично не помітні, а розвиток туропретаорів відбувається за рахунок нарощування виробничих потужностей, розвитку власної збутової мережі (філії) та поширення агентських угод. Туристичні підприємства України представлені переважно малим та середнім бізнесом. Понад половина з них є колективною, переважно акціонованою, формою власності, і майже 20% - приватними (мал. 3.27).
Суб'єктам підприємництва за період 1994-2000 pp. було надано 5321 ліцензію на право здійснювати туристичну діяльність і з них понад 3,5 тисячі не втратили своєї чинності, що свідчить про значну популярність даного виду бізнес-діяльності, в якій зайнято 33,2 тис. чол. З іншого боку, нестабільність економічної ситуації, падіння життєвого рівня населення, інші соціально-економічні причини не створюють для галузі сприятливого середовища ринкової діяльності. Тому фактично працювали на ринку туристичних послуг тільки 68% від загальної кількості підприємств і на них припадає понад 35% загального обсягу послуг, наданих підприємствами індустрії туризму країни (2000 p.). У структурі послуг, що надаються туристичними підприємствами країни, обслуговування внутрішніх туристів переважає майже вдвічі обсяги міжнародного туризму. За останні п'ять років обсяги міжнародного туризму знизились в 1,7 рази за рахунок переважного падіння темпів зарубіжного (виїзного) туризму (у 2,8 рази) і незначного зростання іноземного (в'їздного). За цей же період у 1,8 рази зросла кількість екскурсантів, що дозволило в 1,7 рази збільшити обсяг реалізації послуг. Територіальна концентрація туристичних підприємств підбиває територіальну структуру попиту на ринку. Найбільшим цей показник є у Києві та в Криму, порівняно високі його значення в Одеській, Херсонській, Волинській, Закарпатській, Тернопільській областях, а найменші - у Кіровоградській, Хмельницькій, Донецькій та Луганській областях. Основними видовими сегментами ринку й надалі залишаться рекреаційний з метою відпочинку, курортно-лікувальний, культурно-пізнавальний (екскурсійний), спортивно-оздоровчий, релігійний туризм. Пріоритетними формами діяльності для туристичних підприємств країни можна вважати розробку інноваційного продукту, який би ширше й різноманітніше використовував наявне природне розмаїття та культурно-історичне надбання України, і був би привабливим не тільки для внутрішнього споживача, а й для іноземного: стародавнім водним шляхом «З варягу греки», «Великим Шовковим шляхом», «Чумацькими шляхами України», «Намисто Славутича» та інші. Транснаціоналізація туристичної діяльності позначена також значною участю в туристичному бізнесі «суміжних» агентів туристичного ринку, особливо банків та страхових компаній шляхом придбання контрольного пакету акцій провідних суб'єктів видових субринків (туроператорів чи готельних груп, транспортних кампаній) або його значної частини. Банки та страхові компанії мають власні потужні автоматизовані системи управління, що дозволяє їм здешевлювати маркетинг тур-продукту, наприклад, за рахунок впровадження глобальної системи дисконтних карток. З одного боку, ці картки, що на відміну від пластикових, не є платіжним засобом, є додатковою послугою банку, що розширює коло пропонованих банком послуг, диверсифікуючи його ринок, а з іншої, ці картки є гарантованим правом на отримання найрізноманітніших пільг для їх власників. Наприклад, одна з провідних глобальних систем дисконтних карток ENT-CARD, організована за клубним принципом, пропонує своїм членам такі пільги як 10-30% знижку на білети практично на всі види суходольного транспорту, 20-50% - на готельні послуги в 175 країнах світу і такі ж знижки на послуги ресторанів, до 30% - на оренду автомобіля, безкоштовні картки ENT-Telecard для ведення телефонних розмов за пільговим тарифом і т.д. Власник дисконтної картки, користуючись каталогом сервісних служб даної системи, має можливість пільгового бронювання практично всіх видів туристичних послуг. Однією з найпоширеніших банківських послуг для туристів є надання туристського чеку, що також працює на загальну ідею безпечності та комфортності подорожування, оскільки унебезпечує грошові заощадження туриста від крадіжки і не потребує переміщення значних сум через кордон. В Європі з 1968 р. запроваджений єврочек, який надається банком без попереднього внесення грошей в рахунок банківського кредиту строком до одного місяця. Такі форми організації діяльності на ринку туристичних послуг мають обопільні переваги: банк закріплюється на ринку туристичних послуг, а турист отримує більший спектр цих послуг, що урізноманітнює вибір. Транснаціоналізація індустрії туризму, її інтернаціоналізація та глобальність проявляється в інтегративному характері організації діяльності на основі використання комп'ютерних систем бронювання та глобальних розподільчих мереж (GDS-Global Distribution Systems). Міжнародні системи бронювання, створені в 60-х роках XX ст., почали застосовуватись з 70-х років авіакомпаніями для обробки операцій з бронювання місць, а згодом поширились на решту напрямків діяльності суб'єктів ринку виробника турпродукту. Зростання обсягів діяльності за рахунок зберігання інформації на всесвітній основі, наприклад, про тарифи, пільги та умови їх надання, інші маркетингові заходи, розширення меж шляхом об'єднання мереж сприяли їх перетворенню в глобальні системи розподілу, які значно підвищили комерційну ефективність діяльності на ринку і на сьогодні є одним з найдієвіших інструментів міжнародного туризму. Глобальні комп'ютерні системи резервування AMADEUS, Galileo, Sabre, Worldspan є сьогодні засобом і місцем купівлі/продажу туристичних послуг практично всіх видів по всьому світу. Термінали цих систем охоплюють майже 500 тис. Суб'єктів світового туристичного ринку. Наприклад, міжнародна система бронювання Galileo, що була заснована одинадцяттю авіакомпаніями Європи та США, такими як Air Lingus, Apr Canada, Alitalia, Austrian Airlines, British Airways, KLM Royal Dutch Airlines та інші, охоплює біля 42 тис. агенств у 107 країнах світу зі 170 тисячами підключених до системи Galileo терміналами. На цю систему припадає майже третина від загальних обсягів бронювання в глобальних розподільчих мережах. Міжнародна система бронювання AMADEUS також була створена провідними авіакомпаніями (Lufthansa, Air Franse, Continental) наприкінці 80-х років і з того часу забезпечує діяльність в індустрії туризму по таких основних напрямках: AMADEUS Air, Hotels, Cars, Servis. Програма AMADEUS-авіа є найпопулярнішою серед пропонованих програм. Ця система бронювання авіапослуг містить інформацію про тарифи на рейси 740 авіакомпаній і дозволяє бронювати авіабілети у 440 компаніях, до того ж, можливості системи дозволяють автоматично прорахувати ціну комплексного резервування, не створюючи броні, підтримувати постійний діалог між AMADEUS та комп'ютером авіакомпанії. Бронювання, зроблене через систему AMADEUS-авіа, одразу надходить до авіакомпанії, яка підтверджує продаж місця, надсилаючи свій номер PNR до AMADEUS. Програма AMADEUS-готель надає доступ до інформації про наявність вільних місць в 37 тис. готелей. Крім того, є можливість зробити бронювання номера за спеціальними тарифами і одразу отримати підтвердження готелю. Програма AMADEUS-авто дозволяє забронювати автомобіль практично у всіх компаніях з прокату автомобілів. Програма AMADEUS-сервіс надає інформацію про турпродукт (наприклад, спеціальна інформація по круїзам, пропозиції курортних послуг), візовий режим і порядок оформлення документів, умови медичного страхування та інші туристичні формальності, а також містить поточну інформацію (наприклад, завантаженість гірськолижних курортів у сезон, спортивні та інші поточні події). Найбільш потужно в Україні діють системи AMADEUS та Galileo, через які туристичні фірми, яких вже понад 400, здійснюють бронювання авіабілетів та інших послуг. Доступ до AMADEUS легко отримати по каналах оновленої інформаційної системи «Сирена». Глобальні автоматизовані системи бронювання AMADEUS, Sabre, Galileo, відмінні за своїми можливостями, мають різні канали поширення на ринку та можливості використання агентствами. Крім того, на кожному з ринків існують численні приватні бази даних (наприклад, ATT's,1STEL, SWIFT DATA, Marco Polo Travel System). Зростаюча насиченість і конкуренція на інформаційному ринку потребує від виробників турпродукту додаткових ымаркетингових досліджень. Використання глобальних систем розподілу та можливостей Internet є не тільки одним з провідних напрямків маркетингової діяльності суб"єктів ринку туристичної пропозиції, а й обумовило формування провайдингового сегменту посередників. Провайдинг-компанія на основі угод з готелями, туроператорами, турагенціями тощо від свого імені провадить маркетингові заходи (рекламні, виставкові, інші) в електронних мережах та ЗМІ, здійснюючи просування їх продукту на світовому та регіональних ринках, забезпечує завантаження до GDS та регіональних комп'ютерних систем резервування. Так, на теренах колишнього СРСР створена провайдингова компанія Best Eastern Hotels, яка просуває продукт і забезпечує завантаження до глобальних та регіональних розподільчих систем 270 готелів класу 2-5* з усіх колишніх республік СРСР. Там представлені й 25 українських готелів [9]. Десять провідних авіакомпаній Європи, серед яких Lufthansa, Air Franse, KLM, планують створити першу в Європі спільну туристичну Internet-агенцію, яка надаватиме інформацію про авіарейси і ціни цих компаній, види та умови страхування, можливість пасажиру замовити автомобіль на прокат та забронювати номер у готелі. За оцінками British Airways прибутки авіакомпаній від торгівлі в мережі Internet до 2003 р. становитимуть біля $ 29 млрд. і співробітництво в цій сфері буде постійно нарощуватись при зростанні конкуренції. Таким чином, можна стверджувати, що на туристичному ринку акценти діяльності зміщуються в бік зростання ролі маркетингових, перш за все рекламних, заходів з використанням сучасних можливостей Internet, кабельного телебачення, CD-ROM, тобто відбувається індивідуалізація турпродукту. Тобто, зростаюча інформаційно-технологічна залежність практично всіх структурних елементів індустрії туризму потребує організаційно-технологічної перебудови діяльності суб'єктів туристичного ринку. Транснаціоналізація діяльності суб'єктів індустрії туризму при одночасній структуризації та стратифікації туристичного ринку обумовили випереджальний розвиток міжнародного туризму. Розвиток міжнародних туристичних зв'язків викликав потребу в координації діяльності в цій сфері. Це спричинило створення численних міжнародних організацій, що мають за мету сприяння розвиткові туризму. Нараховується біля 70 міжнародних організацій різного спрямування, діяльність яких націлена на сприяння розвиткові туризму. В залежності від статусу міжнародні організації в сфері туризму можна поділити на міжурядові та неурядові; за територіальними масштабами діяльності - на всесвітні, регіональні та національні; за спеціалізацією, залежно від кола проблем, якими вони опікуються в туризмі - організації готельного та ресторанного бізнесу, молодіжного, соціального туризму тощо; за економічною ознакою - на некомерційні, які ставлять за мету пропаганду туризму, дослідну роботу тощо, та комерційні, що дбають про валютні надходження. Ці організації мають різний статус, спрямованість інтересів, масштаби діяльності. Вони представлені організаціями системи ООН як спеціалізованими, так і неспеціалізованими в туризмі; неурядовими спеціалізованими організаціями; міжнародними комерційними організаціями з туризму; регіональними та національними організаціями, що сприяють розвиткові туризму (мал. 3.28).
Спеціалізованою організацією ООН з питань розвитку туризму є Всесвітня туристична організація (ВТО), створена в 1975 р. шляхом перетворення неурядового Міжнародного союзу офіційних туристських організацій (МСОТО) в міжурядову організацію, яка діє під патронатом ООН і об'єднує понад 200 членів. Керівним органом ВТО є Генеральна асамблея, сесії якої скликаються раз на чотири роки, між скликаннями працює виконком Генеральної асамблеї ВТО (штаб-квартира знаходиться в Мадриді, Іспанія). На сесіях та конференціях ВТО розглядаються економічні, соціальні, екологічні, правові аспекти розвитку туризму, приймаються відповідні рішення. Так, на VI сесії Генеральної асамблеї ВТО (1985 р.) було затверджено «Хартію туризму», прийнято кодекс туриста, резолюцію про роль туризму в укріпленні мирних відносин між країнами тощо. До організацій системи ООН, діяльність яких не спеціалізована на туризмі, але час від часу торкається цих питань, відносяться Конференція ООН з туризму та подорожей; Економічна та соціальна рада (ЕКОСОС), Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД); Комісія ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Міжнародна організація праці; Міжнародна асоціація повітряних перевізників (ІАТА). Неурядовими спеціалізованими організаціями з питань розвитку туризму є Всесвітня федерація асоціацій туристських агентств (ФУААВ); Міжнародна асоціація наукових експертів по туризму (АІЕСТ); Всесвітня асоціація з професійної освіти в туризмі при ВТО; Міжнародна асоціація журналістів і письменників, що спеціалізуються на туризмі (ФІЖЕТ); Міжнародна готельна асоціація (МГА); Міжнародне бюро з соціального туризму та відпочинку Всесвітньої професійної спілки; Міжнародне бюро туризму і обмінів молоді (БІТЕЖ) при Всесвітній федерації демократичної молоді; Федерація міжнародних молодіжних туристських організацій; Міжнародна конференція по студентському туризму; Бюро подорожей міжнародного союзу студентів та інші. До міжнародних комерційних організацій в сфері туризму належать Міжнародний туристичний альянс, який спеціалізується на страхуванні закордонного автотуризму; Міжнародна асоціація професійних організаторів конгресів, Всесвітня асоціація туристичних агентств, яка об'єднує Американську спілку туристських агентств, Союз асоціацій туристських бюро північних країн та ряд провідних туроператорів тощо. Регіональні міжнародні туристичні організації об'єднують державні, некомерційні установи та комерційні підприємства різних галузей індустрії туризму: Європейська туристська комісія країн НАТО; Арабський союз з туризму, що об'єднує національні туристські агентства 18 арабських країн; Організація розвитку африканського туризму, що об'єднує франкомовні країни Африки; Туристська асоціація Тихоокеанського регіону (ПАТА), членами якої є понад 3000 організацій і підприємств цього регіону; Європейська туристська комісія, яка об'єднує офіційні туристські організації країн Західної Європи тощо. Національні організації, що сприяють розвиткові туризму, представлені, наприклад, Американською спілкою туристських організацій, яка об'єднує туристські агентства американських штатів; Асоціацією Британських туристських агентств тощо. В Україні функції координатора з розвитку туризму виконує багато разів реформована Державна туристична адміністрація. Захистом суб'єктів туристичної діяльності опікується громадська організація «УкрСоюзТур» (Всеукраїнський союз працівників асоціацій, підприємств і організацій туристичної сфери), а політику в сфері готельного бізнесу координує Асоціація готельних об'єднань та готелів міст України, яка налічує біля 100 членів. Понад 50 членів нараховує Асоціація працівників навчальних закладів туристичного і готельного профілю. Крім того діють різні регіональні асоціації, союзи і спілки. Таким чином, ринок виробника турпродукту, представлений структурами та виробничими суб'єктами індустрії туризму, є потужним міжгалузевим комплексом, який функціонує на основі інтегративних зв'язків глобального характеру; його консолідація забезпечена спільністю мети з задоволення попиту, який не тільки зростає, а й урізноманітнюється. Сучасні технології, рівень концентрації капіталу, виробничих потужностей, кадрового потенціалу дозволяють суб'єктам індустрії туризму здійснювати масове виробництво турпродукту і, реалізуючи його на індивідуальній основі, цілеспрямовано формувати попит, запроваджуючи відповідні маркетингові стратегії. Ефективність функціонування туристичного ринку залежить від ступеня інтегрованості простору (географічного, економічного, правового тощо). Переважна фінансова та технологічна роль ТНК, що діють в сфері туризму, при зростаючій конкуренції, посилюючи глобалізаційні тенденції, в тому числі й на основі інтегрованого фінансово-інформаційного простору, роблять їх провідними структурами туристичного ринку всіх рівнів, включаючи національний. Національні ринки різного типу утворюють доволі мозаїчну картину, обумовлену характером участі в світовому туристичному процесі. Зазначені особливості функціонування ринкових структур індустрії туризму знайшли відтворення в геопросторовій організації світового туристичного ринку. Геопросторова організація туризму за умов глобалізації позначилась посиленням диференціації національних ринків та поляризацією туристичної діяльності відповідно до загальних світогосподарських процесів, відбиваючи в цих закономірностях превалюючий вплив законів відносних переваг та формування попиту в діяльності структур індустрії туризму. Враховуючи закономірності функціонування світового господарства, його ярусність, багатополюсність, асиметричність та сформовані внаслідок цього геопросторові структури світового ринку, вважаємо за можливе в основу формування геопросторової структури індустрії туризму покласти концепції «багатополюсності світу» та «осьового» поділу праці. Геопросторова структура світового туристичного ринку є поліформною, зафіксованою в ареальних та лінійно-вузлових формах. Кожна з цих форм відтворює геопросторові зв'язки та співвідношення елементів та компонентів ринкових структур. Основою формування геопросторової структури індустрії туризму туристичного ринку глобального та макрорегіонально-го рівнів є «світові міста» - центри ділової активності, які стали вузловими елементами територіальної структури світового господарства, сформованими внаслідок його глобальної транснаціоналізації як центри контролю та управління інтеграційними світогосподарськими процесами. Диференціація елементів глобальної лінійно-вузлової структури індустрії туризму за рівнем транснаціоналізації, фінансової активності, функцій в інформаційних мережах та розвитку туристичної інфраструктури, дозволили ієрархізувати їх, виділивши головні (Лондон, Токіо, Нью-Йорк), провідні (Чикаго, Лос-Анжелес, Вашингтон, Париж, Брюсель, Франкфурт-на-Майні, Цюрих, Сингапур, Сан-Паулу) та значні (22 міста) вузли. «Світові міста», як центри в першу чергу фінансово-інформаційної ділової активності туристичного ринку, зв'язані постійними фінансовими та інформаційними потоками, утворюють лінійно-вузлову форму територіальної структури туризму і можуть розглядатись як «опорний каркас» глобального та макрорегіональних ринків. Територіальна концентрація та інтеграція зазначених вузлових елементів і інтенсивність зв'язків між ними є основою формування «полюсів росту» як ядер поліцентричної світогосподарської структури. Ступінь диверсифікації індустрії туризму в світогосподарську систему дозволяють розглядати виділені «полюси росту» як ареальні форми геопросторової структури світового туристичного ринку. За ступенем сформованості та рівнем впливу на світогосподарські процеси серед «полюсів росту» виділяють [ЗО] сформовані (Західно-Європейський, Північно-Американський, Тихоокеанський) та потенційні (Північноєвразійський, Південноамериканський, Австралійський). Сформовані «полюси росту» є ядрами науково-технічного прогресу, звідки технологічних інновації поширюються на решту світу, тут концентруються основні фінансові ресурси і важелі економічного впливу. Індустрія туризму, сформована в цих регіонах, максимально інтегрована всіма своїми структурами в регіональний господарський комплекс, її діяльність стандартизована відповідно до місцевих соціально-економічних умов, тому сформовані «полюси росту» можна розглядати і в якості ядер геопросторової структури туристичного ринку як складової світового господарства. Ці просторові структури сформувалися на базі національних ринків високоінтенсивного типу, що характеризуються значним постійним за обсягами та різноманітним за характером попитом і потужною повноструктурною індустрією туризму, здатною не тільки задовольняти, а й створювати попит, концентруючи його на певних напрямках, видах та формах туризму. Потенційні «полюси росту» формуються переважно навколо провідних та значних «світових міст» в індустріальнорозвинених країнах, які розташовані в південній півкулі в зоні потенційного попиту і є інфраструктурно вразливими із-за віддаленості від зони формування інтенсивного попиту. Але екстенсивний шлях розвитку туристичного ринку, його ущільнення, стиснення простору, в тому числі й за рахунок удосконалення транспортних перевезень, потреба в урізноманітненні пропозиції при розвиненій індустрії туризму та всього соціально-економічного комплексу даних територій, роблять їх достатньо перспективними і дають підстави виокремити як зони значного туристичного потенціалу Південно-Американську, Південно-Африканську та Австралійську ареальні форми геопросторової структури світового туристичного ринку. Євразійський потенційний «полюс росту», який виділяють у світовому господарстві, знаходиться в стадії реформування і відповідної реструктуризації зовнішньоекономічних зв'язків і немає сформованих центрів ділової активності світового рівня. «Полюси росту» виступають інтеграторами туристичної діяльності, продуцентами нових маркетингових, інформаційних, сервісних технологій, тобто ядрами інновацій в індустрії туризму, звідки ці інновації поширюються за принципом «водяного кола» на діяльність туристичних ринків інших типів. Розподільчою мережею є опорний каркас світового туристичного ринку, представлений ієрархізованою системою вузлових елементів геопросторової структури та зв'язків між ними. Тобто, спостерігається не тільки поляризація туристичної діяльності, яка полягає в формуванні «полюсів росту» навколо вузлових фінансово-інформаційних центрів і перерозподілі фінансових та організаційних можливостей, які надає використання сучасних інформаційних технологій, а й наявність ярусності в діяльності світової індустрії туризму. Це обумовлене діахронністю розвитку складових індустрії туризму, значною територіальною диференціацією в рівнях розвитку, а також відмінами в рівні сформованості і закріпилось поглибленням «осьового» туристичного поділу праці між країнами високоінтенсивного та стабілізованого типів туристичних ринків і країнами акумулюючого типу. В міжнародному туристичному процесі зазначені особливості закріпились переважанням туристичних обмінів в межах ринків економічно розвинених країн, де повноструктурність та пропорційність складових національних індустрій туризму, їх подібність за цілим комплексом ознак забезпечують здатність задовольнити зростаючий попит, що постійно урізноманітнюється, на високому якісному рівні. Таким чином, глобалізаційні процеси з притаманною їм транснаціоналізацією форм діяльності, інтернаціоналізацією виробництва, тенденціями до концентрації капіталу позначились на індустрії туризму не тільки багатополюсністю територіальної структури світового туристичного ринку, а й його ярусністю, об'єктивно зумовленою системою перебігу капіталу, формами співробітництва та організації діяльності, можливостями застосування відповідних маркетингових стратегій, які надає застосування сучасних інформаційних технологій. Поляризація діяльності суб'єктів світового туристичного ринку виробника турпродукту, закріплена інноваційно-технологічними можливостями і відтворена в інтенсивності міжнародних туристичних обмінів, є об'єктивною основою виділення туристичних макрорегіонів світу як інтегральних геопросторо-вих структур глобального рівня. Такими структурами можна вважати континентально-океанійські макрорегіони. Включення океанів до складу макрорегіонів обумовлене глобальністю туристичної діяльності, яка поширюється не тільки на суходольні території, а також тим, що за сучасного рівня розвитку комунікацій океан втрачає природну «бар'єрну» функцію. Взаємодія (обсяги та тіснота зв'язків) між сформованими «полюсами росту» дає підстави для виокремлення двох континентально-океанійських макрорегіонів: Атлантичного та Тихоокеанського. Інтенсивний розвиток, інноваційна спрямованість, значна концентрація туристичної діяльності, яка грунтується на можливостях індустрії туризму економічно високорозвинених країн при всіх наявних внутрішніх відмінах роблять їх структурами одного (вищого) порядку, які мають домінуючі позиції на світовому ринку. Атлантичний континентально-океанійський макрорегіон формується зв'язками між Західно-Єропейським та Північно-Американським «полюсами росту» по вісі: Нью-Йорк - Лондон -Париж і далі по конурбації долини Рейна до Цюриха і Мілану. Тихоокеанський континентально-океанійський макрорегіон сформувався навколо Тихоокеанського «полюсу росту» по вісі Токіо - Сингапур і включає економічнорозвинені країни Східного та Південно-Східного регіонів, які в світогосподарських зв'язках визначаються посиленою економічною активністю. Світого-сподарська диверсифікація, «взаємопроникнення» економік, фінансово-інформаційна зв'язність Тихоокеанського та Північ-но-Американського «полюсів росту», обсяги та постійність туристичних обмінів дозволяють припустити можливість їх подальшої інтеграції на світовому туристичному ринку (при зростаючій конкуренції на транснаціональному рівні) і формування атлантично-тихоокеанської зони інтенсивного розвитку індустрії туризму по вісі Токіо - Лос-Анжелес (через Гавайські о-ви) - Нью-Йорк - Лондон - Париж і далі в межах європейського «полюсу росту». Потенційними зонами туристичної активності, які можуть перерости (за сприятливої кон'юнктури світового ринку) в «полюси росту» є південні зони значного туристичного потенціалу, які в той же час і надалі залишаться «прив'язаними» до Атлантичного та Тихоокеанського макрорегіонів. Аналогічною ввижається й доля Євразійського потенційного «полюсу росту», який за належності до Напівпериферії, також на значний час залишиться в «тіні» Західно-Європейського та Тихоокеанського «ПОЛЮСІВ росту». (Картосхема «J'еопросторова організація ринку туристичних, послуг»). Видові субринки формують властиву їм територіальну структуру, яка відбиває особливості функціонування тієї чи іншої складової індустрії туризму і знаходить відображення в множинній територіально-галузевій структурі, яка утворюється внаслідок взаємодії виробничих об'єктів складових індустрії туризму з територією, і відбивають особливості територіальної структури сфер гостинності, транспорту, туроперей-тингу тощо, територіальну диференціацію, концентрацію та спеціалізацію певного субринку, утвореного сегментом споживчого попиту та виробничо-технологічною ланкою з його задоволення. Так формуються геопросторов і структури видових субринків з відповідною ієрархією елементів. Вони є частковими проявами формування інтегральних просторових форм міжгалузевого комплексу індустрії туризму. Таким чином, глобалізаційні процеси в індустрії туризму, посиливши роль руху капіталу, інформації, інновацій як регуляторів ринкової діяльності суб'єктів глобального ринку, закріпились в поляризації ринкової діяльності і перебудові просторового каркасу індустрії туризму. Глобальність ринку туристичних послуг потребує регулювання на міжнародному рівні. Саме тому туристичні і пов'язані з ними авіатранспортні послуги були включені до кола питань, які регулюються ГАТС (СОТ). Згідно з класифікатором ГАТС сектор туризму охоплює готелі та ресторани, туристичні агентства і туроператорів, туристичних гідів та інші послуги. В межах переговорного механізму регулювалися питання обмеження та стимулювання діяльності зазначених виробників туристичних послуг по таких напрямках як: трансгранична торгівля, споживання за кордоном, комерційна присутність та переміщення фізичних осіб (таблиця 3.28).
З діяльності туристичних підприємств різного типу провідні країни уклали ряд «горизонтальних» угод, що передбачають повний доступ на національні ринки і режим сприяння комерційній присутності. Подальша лібералізація діяльності на ринку туристичних послуг стосується перш за все відміни дискремінаційних заходів у сфері готельного й ресторанного бізнесу і поліпшення правового режиму з регулювання доступу на ринок, що сприятиме поліпшенню інвестиційного клімату в цій сфері. Значна увага приділена глобальним мережам розподілу та заходам, що регулюють доступ до інформації та її поширення через ці мережі. Потребують подальшого регулювання питання переміщення постачальників послуг, уніфікація питань з підготовки кадрів та кадрової політики. Позитивні та негативні риси сучасного ринку туристичних послуг проявилися внаслідок кризи, викликаної терористичними актами в США 11 вересня 2001 р. Ці терористичні акти торкнулися всієї сучасної світової суспільної системи, але найперше вони позначились на туризмі. Забезпечення безпеки подорожування завжди було і залишається однією з основ діяльності індустрії туризму і саме ця основа похитнулася, викликавши скорочення обсягів діяльності в середньому на 12-15%. Особливо помітно скорочення попиту позначилось на діяльності авіатранспорту за рахунок падіння міжрегіональних та регіональних авіаперевезень. За даними ІАТА, загальний обсяг пасажирських авіаперевезень в світі у вересні скоротився на 17% порівняно з аналогічним періодом минулого року [28]. Найбільших втрат зазнали національні туристичні ринки акумулюючого типу. Так, у Непалі анульовано понад 50% заброньованого розміщення у «високий» для цієї країни сезон вересня - листопада, а в Єгипті обсяг туристичної діяльності у жовтні скоротився на 40%. Зазнали втрат і національні ринки розвинених країн. Так, в Іспанії завантаженість готелів зменшилась на 20%, майже на 24% у вересні скоротився потік іноземних туристів до Великої Британії. Зменшення попиту на туристичному ринку позначилось відповідним мультиплікаційним ефектом на інших галузях економіки країн скороченням зайнятості перш за все в авіакомпаніях та суміжних галузях авіаіндустрії. Так, в Північній Америці втратили роботу 140 тис. робітників авіакомпаній, а концерн Boeing заявив про скорочення ЗО тис. робочих місць у зв'язку з відмовами замовників від попередніх контрактів. В Європі авіакомпанія British Airways скоротила кількість зайнятих на 7 тис. чол, a Alitalia - на 3 тисячі. У зв'язку з зазначеними подіями аналітики ВТО прогнозують перерозподіл туристичних потоків у світі в напрямку стабільних в політичному та економічному сенсі регіонів (наприклад, у Середземноморському регіоні - відтак з країн Східного Середземномор'я та Північної Африки і відповідний приток до країн Південної Європи) та зростання ролі конкурентних авіаційному видів транспорту, особливо в межах регіональних переміщень. Така ситуація може болісно позначитись на ринках країн акумулюючого типу, територіально віддалених від основних районів попиту і орієнтованих на авіаційні сполучення. В той же час прогнозують переважаюче зростання внутрішнього туризму в країнах, що входять до зони інтенсивного формування попиту, і перерозподіл попиту в бік скорочення організованих турів. Зазначені тенденції слід враховувати при прогнозуванні розвитку національного ринку і при розробці маркетингових стратегій діяльності туристичних підприємств. Таким чином, кризові явища виявили недоліки, притаманні сучасній організації ринкової діяльності, які стосуються масового виробництва турпродукту. Ці основи склались поступово за період 60-70-х років XX ст. внаслідок стрімкого зростання попиту на туристичні подорожі і формування стилю життя, яке передбачає проведення вільного часу з метою відпочинку в подорожі. Саме індустріальний підхід до задоволення туристичного попиту сформував індустрію туризму як міжгалузевий комплекс з превалюючими внутрішніми організаційно-виробничими та фінансово-інформаційними зв'язками, з єдиною політикою кадрового забезпечення, яка ґрунтується на уніфікованих виробничих технологіях. Масове виробництво забезпечує здешевлення турпродукції, поставленій «на потік» навіть при індивідуалізації процесу споживання. Індивідуалізація турпродукту, тобто пристосування масового турпродукту до вимог і потреб конкретного споживача, все одно забезпечується системою маркетингових впливів, спрямованих на формування певного попиту (вид, місце відпочинку, сезон, термін, клас та інші параметри туру задаються виробником і пропагуються серед споживачів). Індустріалізація діяльності на ринку виробника обумовлює формування масових турпотоків, забезпечених як лінійними, так і чартерними перевезеннями. На масовий туристичний потік розраховані сучасні засоби розміщення. Навіть потужності структурних складових індустрії туризму пов'язані між собою, наприклад, місткість літаків та місткість готелів - збільшення попиту на авіаперевезення стимулювало створення аеробусів значної місткості і відповідно готельних комплексів, сконцентрованих в курортних зонах. Тобто, масовий попит, який створюється й регулюється індустрією туризму шляхом проведення рекламних компаній та інших маркетингових заходів, забезпечується інтегрованими транспортними, готельними, туроперейтинговими, дозвіллєви-ми структурами, які діють на конкурентній основі, і взаємодіють організаційно-технологічно як ланки одного стандартизованого обслуговуючого процесу. Такі організаційні форми діяльності позначились і на просторовій організації туризму, зокрема формуванням курортних зон, районів, вузлів, оскільки територіальна концентрація виробництва також спрямована на зменшення витрат і здешевлення одиниці продукції. Вразливим місцем туристичного ринку виявились неолібералістські засади функціонування, основані на вільній конкуренції приватного бізнесу. Роль держави на ринку туристичних послуг обмежена переважно регуляторними функціями державної туристичної політики, яка в більшій чи меншій мірі носить протекціоналістський характер. Криза індустрії туризму, яка є значною складовою національних економік навіть економічно розвинених країн, обумовила необхідність її державної підтримки, і ця підтримка була тим вагомішою, чим потужнішим був даний міжгалузевий комплекс і інтегрованіший в господарський комплекс країни. Так, уряд США надав термінову допомогу авіакомпаніям в розмірі $ 1,5 млрд. та виділив ще $ 20 млн. на рекламну компанію, рекламну кампанію задля створення позитивного, перш за все безпечного, туристичного іміджу субсидіювали уряди Іспанії та Мексики; уряд Єгипту надав $ ЗО млн. на субсидії чартерних рейсів до країни та на 40% зменшив тарифи на внутрішні туристичні перевезення; пільгові кредитні ставки для авіакомпаній та туристичних підприємств запровадив уряд Японії. Тобто, державна підтримка індустрії туризму виявила необхідність більш дієвого впливу держави на сферу приватного туристичного підприємництва, зокрема через систему державно-приватного партнерства. Криза стимулювала перебудовчі процеси в індустрії туризму, посилила роль міжнародних організацій та значення маркетингової діяльності. В першу чергу це стосується перебудови системи безпеки, де ВТО, ІАТА та ІКАО співпрацюють з відповідними державними структурами, по-друге, змінилась рекламна концепція, спрямована на створення безпечного іміджу країни, туристичного напрямку, певного турпродукту. В той же час, незважаючи на скорочення обсягів діяльності в зв'язку з падінням попиту, ринок туристичних послуг виявився стійкою системою, здатною витримати удар глобального масштабу. Дії світового співтовариства, відповідних структур ВТО, спрямовані на підвищення безпеки подорожування, позитивно позначились на виведенні туризму з кризи, важливу роль в цьому зіграла державна підтримка індустрії. Подолання кризових явищ дає підстави стверджувати, що туризм став складовою стилю життя значної частини населення світу, однією з свобод сучасної цивілізації - свободи пересування. Це надає стійкості індустрії туризму, яка забезпечує комфортність проведення дозвілля.в подорожі, і стимулює перебудовчі процеси на туристичному ринку. В умовах кризи, викликаної як тероризмом, так і загальним скороченням економічної активності на світовому ринку, на ринку туристичних послуг позначились такі тенденції: посилення державної підтримки галузей індустрії туризму та розвиток державно-приватних ініціатив партнерства в цій сфері; консолідація суб'єктів туристичного ринку; переважання в діяльності суб'єктів туристичного ринку ви робника маркетингових стратегій, спрямованих на диверсифікацію ринків; посилення уваги до дослідницької діяльності в сфері туризму як з метою аквізиції потенційних ресурсів задля інтенсифікації внутрішнього туризму, так і запровадження «нішевих» стратегій на міжнародному туристичному ринку; посилення ролі інформаційної складової в діяльності ринку. Намітились напрямки перебудови на ринку виробника тур-продукту, обумовлені змінами попиту. Безпека, яка до 11 вересня 2001 р. не викликала запитань у туристів під час планування подорожі, а ніби розумілася сама собою, після цих подій стала першочерговою проблемою, певним регулятором попиту на види туризму, території, транспортну складову тур-продукту і особливо на форми туризму. Масові організовані потоки, при всій їх зручності та відносній дешевизні, потенційно більш небезпечні, тому передбачається їх скорочення і посилення прямого броніювання туристичних послуг продуцентів. Саме тому доступ до глобальних та регіональних розподільчих мереж і робота в цих мережах стають основою діяльності на ринку виробника турпродукту. Така система організації діяльності в першу чергу реструктуризує туристичну галузь, посиливши роль продуцентів послуг та туроператорів і відповідно зменшивши кількість посередників. Використання потенційним споживачем мережі Internet та систем прямого броніювання квитків на транспорт, місць в готелях та інших супутніх послуг, представлених у зазначених мережах, стимулюватимуть зростання ролі інформаційно-фінансової складової в діяльності суб'єктів ринку виробника, сприятимуть їх подальшій інтеграції та інтернаціоналізації форм діяльності, посилять глобалізаційні тенденції в індустрії туризму. Таким чином, зростання індивідуалізації туристичних запитів, які надає використання сучасних інформаційних технологій, збільшення обсягів самостійного планування туристичних подорожей веде до зростання стохастичності ринку туристичного попиту і змінює саму сутність діяльності індустрії туризму. Акценти переносяться на маркетинг, а саме на створення привабливого турпродукту і систему його просування в інформаційних мережах. Така організація діяльності посилить конкуренцію на ринку виробника, призведе до подальшої поляризації і розшарування туристичного ринку і остаточно закріпиться в сучасних глобальних геопросторових формах. В той же час завдяки посиленню «нішевих» стратегій на ринку виробника турпродукту цей ринок дрібноструктурується за видами (наприклад, в екскурсійному туризмі можна виділити відвідання міст - культурних центрів або природно-заповідних місць та національних парків тощо), формами (наприклад, зросте увага до задоволення «хобі» і навіть їх створення за рахунок тих же інформаційних технологій і рекламно-інформаційних впливів, розвитку клубних форм), що значно розширить ресурсну базу туризму та інтенсифікує використання аквізованих ресурсів, тобто стимулює територіальну диференціацію та спеціалізацію туризму і позначиться на територіальній організації: територіальна концентрація індустрії туризму, позначена формуванням курортних територій та вузлів збалансується численними спеціалізованими точковими об'єктами, здатними задовольняти потреби і внутрішніх, і іноземних туристів. Така організація дасть можливість «вижити» малому та середньому підприємництву на ринку туристичних послуг та посилить роль місцевих органів влади через територіальне управління, а маркетинг територій займе одну з провідних позицій у маркетинговій діяльності суб'єктів туристичного ринку, коли поруч із продуцентами послуг та посередниками, на туристичний ринок вийдуть місцеві органи влади та самоврядування. Таким чином посиляться соціальні позиції туризму і зросте його економічна роль у соціально-економічному розвиткові окремих територій. Таким чином, кризові явища стимулювали перебудовчі процеси в організації діяльності структур індустрії туризму всіх рівнів, обумовили посилення ролі держав як суб'єктів світового туристичного ринку та вплив інформаційно-фінансової складової як його регулятора. Означені процеси збільшують поляризацію діяльності індустрії туризму та стимулюють розшарування туристичного ринку, яке на глобальному рівні закріплюється в таких формах гепрострової організації як континентально-океаніські макрорегіони, «полюси росту» та зони значного туристичного потенціалу, вузли опорного каркасу фінансово-інформаційної ділової активності, що мають розподільчі функції регуляторів попиту/пропозиції на ринку туристичних послуг.