В даний час більшість країн Європи провели паспортизацію природних і історичних цінностей, що дозволило намітити правильні шляхи розвитку туризму й охорони національних багатств. Прийняття в останні роки в ряді країн строгих мір, спрямованих на охорону природи, створення нових національних парків і заповідників, спроби наукового визначення припустимих навантажень на природу т.п. - усе це в значній мірі відбило прагнення гранично нейтралізувати негативні сторони бурхливо розвивається міжнародного туризму й одночасно створити для нього найбільш сприятливу обстановку, зберегти і поліпшити природно-географічну обстановку, зберегти і поліпшити природно-географискую середовище. Озеленення міст, боротьба проти шуму і наведення чистоти теж певною мірою результат вимог розвитку туризму.
До заслуг міжнародного туризму варто віднести посилення охорони лісів і їхнє відновлення в ряді європейських країн, створення на Гавайських островах так називаного "Райського парку", що нараховує більш тисячі видів тропічних птахів, заповідника на острові на острові Саа-Нане на озері Вікторія і т.д.
Негативний вплив туризму, позначається, насамперед, на природних багатствах країн або районів масового відпочинку і подорожей. Особливу привабливість для туристів мають недоторкані лісові ландшафти. Звичайно, лісові пожежі, зв'язані з розпаленням багать, в основному відносяться до явищ, що характеризують внутрішній туризм, а не міжнародний, оскільки комфортабельно обставлені маршрути іноземних туристів, як правило, не супроводжуються готуванням їжі на багаттях. Однак вирубка лісів, викликана створенням туристських комплексів, що вимагають розчищення площадок для будівництва, стала супроводжувати розвиткові міжнародного туризму.
Національні парки - один їх найбільш притягальних об'єктів для туристів. Так, у США посещаемость національних парків досягає 90 млн. своїх і іноземних туристів у рік. І як би бажано ні відносилися до природи організатори поїздок і відвідувачі, усе-таки через надмірне число людей на обмежених площах національних парків відбувається распугивание тварин і витоптування рослинності. Удосконалювання комунікацій, створення торговельної мережі і готелів на заповідних територіях, викликуване прагненням створити для туристів сервіс і дістати підвищений прибуток, також не сприяє збереженню первозданних ландшафтів.
Масовий розвиток туризму, у тому числі іноземного, приховує чималу небезпеку і для тваринного світу, оскільки багато туристів не задовольняються оглядом, кинофотосъемками представників фауни, а намагаються взяти участь у полюванні, мало задумуючись над тим, чи не наносить відстріл тварин збитку природі. Незважаючи на міри, прийняті в багатьох країнах, браконьєрство іноземців залишається і зараз ще частим явищем у деяких районах Африки, Азії і Латинської Америки.
Отже, надмірне "настання" на природу, проведене з метою розвитку туризму, не служить ні схоронності природних багатств, ні поліпшенню відпочинку туристів.
Рішення цієї найважливішої і далеке не простої проблеми повинне іти по лінії підвищення загальної культури туризму, у тому числі і міжнародного, посилення законодавчих і охоронних мір, вироблення з наукових позицій норм навантаження на кожен туристський об'єкт, розвитку екологічного туризму.
Охорона природних багатств вимагає створення і спеціальних технічних засобів. Це стосується, по-перше, впровадження в курортну справу різного виду машин для очищення пляжів, приточных вод і вод морів, озер і водоймищ; по-друге, більш широкого використання техніки для спостереження за станом природи і поводженням відпочиваючих; по-третє, забезпечення туристів новими видами транспорту, спорядження й устаткування, використання яких виключило б нанесення збитку природі.
Екотуризм являє собою широкий напрямок в індустрії туризму, який інтенсивно розвивається. Він не завжди однаково розуміється в різних країнах, його форми динамічні, він проникає в навіть далекі від екологічної орієнтації області туристичної діяльності й обмежувати його занадто строгими рамками й одним єдино вірним визначенням навряд чи розумно.
Державна служба заповідної справи Міністерства екології та природних ресурсів України відповідно до статті 42 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” здійснює координацію наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду України, організовує і координує роботи щодо збереження унікальних та типових природних комплексів і об'єктів, які мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне, рекреаційне та інше значення. Згідно цього ж закону національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами. Також Державна служба заповідної справи здійснює координацію еколого-освітньою та пропагандистською діяльністю установ природно-заповідного фонду, узагальнення і поширення вітчизняного та зарубіжного досвіду [7].
Еколого-освітня діяльність національних природних та регіональних парків України нині достатньо нормативно відпрацьована. Вона здійснюється відповідно до Законів України „Про охорону навколишнього природного середовища”, „Про природно-заповідний фонд України”, Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні („Заповідники”), постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.95 р. „Про Положення про Головне управління національних природних парків і заповідної справи Мінекобезпеки України”, Положення про наукову діяльність заповідників та національних природних парків України (зареєстровано в Мінюсті України 29.08.97 р. № 358V2162), Положення про еколого-освітню діяльність заповідників і національних природних парків України (зареєстровано в Мінюсті України 5 жовтня 1998 р. № 630/3070).
Установи природно-заповідного фонду є центрами організації екологічної освіти та виховання, цілеспрямованого впливу на світогляд, поведінку і діяльність населення з метою формування екологічної свідомості та залучення людей до збереження природної спадщини.
Основні напрями діяльності національних природних та регіональних ландшафтних парків у галузі екологічної просвіти:
· формування центрів підготовки кадрів, екологічного виховання;
· ведення популяризаційної діяльності, особливо через видання науково-популярної та наукової літератури в галузі заповідної справи;
· учбова, науково-дослідна практична та методична робота з учнівською та студентською молоддю шляхом формування та виконання спільних еколого-освітніх програм, проектів, проведення екологічних, еколого-краєзнавчих та виробничих практик;
· організація масових еколого-освітніх заходів; співпраця з громадськими та міжнародними екологічними організаціями.
Одним з найпоширеніших засобів популяризації екологічних знань є видавнича діяльність, яка включає: видання спеціальних буклетів, наборів листівок, пам'ятних вимпелів, наклейок, значків, календарів, плакатів, рекламних проспектів, путівників. Еколого-освітня та виховна діяльність має здійснюватися парками в тісній співпраці з різними державними установами недержавними організаціями, спільно з якими складаються плани заходів. Такі плани можуть включати організаційні і методичні заходи, учбову, науково-дослідну і методичну роботу, масові, природоохоронні еколого-виховні акції, конференції, круглі столи, семінари та інформаційно-видавнича діяльність.
З регіональними навчальними закладами розробляються програми та укладаються угоди на проведення спільних заходів, навчальних практик, виконання досліджень студентами. Установи природно-заповідного фонду залучають до проведення масових заходів громадські організації, спрямовують їх діяльність, орієнтують у виборі тем проведення акцій та пошуку грантів, надають практичну та методично-консультативну допомогу, забезпечують необхідною нормативно-правовою документацією.
Еколого-освітня діяльність у парках має здійснюватись з урахуванням наступних принципів:
· збереження природних комплексів та їх компонентів;
· професійне забезпечення еколого-освітньої роботи;
· соціальна спрямованість еколого-освітньої діяльності;
· повнота використання еколого-освітнього потенціалу;
· доповнюючий характер екологічної освіти;
· соціально-психологічна забезпеченість еколого-освітньої роботи.
Еколого-освітня робота на природоохоронних територіях орієнтована, насамперед, на поглиблення та доповнення базових загально-природничих та екологічних знань різних груп населення, ознайомлення їх з місцевим біо- та ландшафтним різноманіттям; доповнення формальних теоретичних знань чуттєвим, психоемоційним сприйняттям природи, а також формування загальної екологічної культури. Це має сприяти глибшому розумінню ролі природно-заповідних територій, їх цілісному сприйняттю як невід'ємної складової частини регіону, підвищення престижу цих територій у свідомості населення.