Наука про право, писав він, є частина філософії. Вона повинна тому розвити ідею, що представляє собою розум самого предмета.
Цікаво, що Кант звертає свій погляд на Схід,. убік гігантської Російської імперії, де народ позбавлений елементарних прав (кріпосне право), і задається питанням: “Не має бути чи нам ще одна революція, що здійснить слов'янське плем'я?” Що це? Пророцтво генія!?
Про кінець усього сущого. Коли Кантові було 70 років (цей вік він вважав своїм творчим розквітом), він написав статтю в “Берлінському щомісячнику” (червень 794 т.), помітивши, що читати її “смутно і смішно”. У той час, можливо, це було “і смішно”, а от нині — це “не смішно”, а смутно і повинно бути попередженням для всього людства. Ця стаття — зразок іронічної і меланхолійної філософської публіцистики, що має в наш час особливу актуальність і глибокий моральний зміст. Ідея кінця всього сущого породжена в міркуваннях не про фізичний, а про моральну сторону справи. У статті говориться про кінцеву мету людського буття, або, скоріше, про долю всього людства. Якщо ця мета виявляється недосяжної, то в очах простих людей “створене буття втрачає зміст, як спектакль без розв'язки і задуму”. По іронічному, але прозорливій думці Канта, кінець усього сущого може бути троякого роду: 1) природним, відповідним моральним цілям божественної мудрості; 2) надприродний — під впливом причин, нашому розумінню недоступних; 3) протиприродний, котрий “ми викличемо самі внаслідок неправильного розуміння кінцевої мети”.
На закінчення необхідно підкреслити, що Кант уплинув на розуми всього мислячого людства: багато філософських напрямків, школи і навчання так чи інакше сходять до нього. Його ідеї, піддаючи постійному осмисленню і переробці, продовжують своє плідне життя. Геній цього мислителя, виражений у його утворах, — це такий храм духу, повз якого не проходив і не може пройти жоден з тих, кому дорога широка мудрість. И.В. Ґете уловив у кантовських антиноміях “шахрайську іронію”, з яким Кант те переконує читача в чому-небудь, то призиває взяти під сумнів свої ж положення. Ґете говорив і так: коли прочитаєш сторінку Канта, почуваєш, що ввійшов у світлу кімнату.
5. Філософія Фейєрбаха.
Людвіг Фейєрбах (1804—1872) — німецький філософ, творець одного з варіантів антропологічного матеріалізму. У молодості — учень і жагучий шанувальник ідей Г. Гегеля, згодом— його непримиренний критик, особливо поглядів Гегеля релігію. Будучи матеріалістом, він відстоював принцип сходження від матеріального до ідеального, тобто він розглядав ідеальне як щось похідне, від визначеного рівня організації матеріального. Парадокс, однак, полягає в тім, що Фейєрбах, будучи матеріалістом, не вважав себе матеріалістом.
Фейєрбахові імпонувала ідея “реального людини, що почуває,”. Характерною рисою його матеріалізму був антропологізм, що полягає в розумінні людини як вищого продукту природи, розгляді людини в нерозривній єдності з нею. Природа - основа духу. Вона ж повинна стати основою нової філософії, покликаної розкрити земну сутність людини, якого так наділила почуттями і розумом і психіка якого залежить тілесної організації, володіючи разом з тим якісною специфікою, незвідної до фізіологічних процесів. Однак природна” сторона в людині Фейєрбахом гіпертрофувалася, а соціальна — недооцінювалася.
З усіх людських почуттів Фейєрбах виділяв почуття любові, маючи у виді моральну любов. Не вникаючи в усі тонкості гносеології, він зосередився на проблемі моральної суті релігії, що знайшло своє вираження в його основній праці “Сутність християнства”.
Вихідним пунктом поглядів Фейєрбаха є ідея, виражена в концептуальному афоризмі: “Не Бог створив людину, а людина створила Бога”. Таємницю християнства Фейєрбах вбачав в об'ективному вимірюванні людиною своїх сил, додавши їм потойбічний, відчужений від самої людини зміст. По Фейєрбахові, релігія не просто продукт людського неуцтва, як думали деякі автори. Вона має безліч достоїнств: у релігії не можна не бачити розпорядження до побожного відношення людини до людини, у першу чергу до піднесеного почуття взаємної любові.
Зосередивши на людині, на його почуттях дружби і любові, афористично яскраво характеризуючи любов, зокрема в шлюбних відносинах, Фейєрбах прагнув саме на цих морально-психологічних початках створити теорію творення суспільства, у якому царювали б любов і справедливість. Видимо, цим порозумівається те, що він вступив у ряди соціал-демократичної партії і проповідував ідеали соціальної справедливості, чим і підкупив своїх спочатку закоханих у його ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса.
На закінчення необхідно сказати, що німецька класична філософія — це величезне досягнення в області філософії, досягнення, значимість якого важко переоцінити. Ми розглянули філософські ідеї кожного мислителя, що дозволяє побачити всі основні риси видатної індивідуальності. Разом з тим весь період розвитку класичної філософії з'являється як цілісний процес, що включає в себе взаємодія і протиборство різних концепцій, а також їхній взаємовплив.
6. Філософія Фіхте.
Значне місце в розвитку німецької класичної філософії Слід Йоганну Готлібу Фіхте (762—84). У філософії И. Канта він намагався усунути ідею предметів самих по собі і діалектично вивести весь зміст знання, тобто теорію і практику, з діяльності нашого Я. Фіхте вказав на протиріччя поняття “предмета самого по собі”, тобто “речі в собі”, — непізнаваної, що не впливає на світ явищ і в той же час укладає в собі причину явищ.
Усунувши це протиріччя, Фіхте прагнув перетворити критичний метод Канта в суб'єктивний ідеалізм, подібний ідеями Дж. Берклі. Для Фіхте справжня реальність — єдність суб'єкта й об'єкта; світ — це “суб'єкт - об'єкт, причому ведучу роль грає суб'єкт”. Фіхте конструює “суб'єктивний суб'єкт - об'єкт”. Спираючи на життєвий щоденний досвід людини, Фіхте пропонує відрізнити і протиставити реальна подія уявлюваному, існуючому лише у свідомості. Згідно Фіхте, увага свідомості може зайняти і факт, що вже зникли з безпосереднього споглядання, що був у минулому і тим самим? відбитий. Оскільки і при спостереженні реальної події; і при спогаді минулих дій у людини однаково проходить, зникає частина життя, частина часу, те Фіхте думає можливим обох явищ — уявлюване і реально існуюче — оголосити однаково реальними. А де ж критерій такої реальності? У суб'єкті — відповідає Фіхте. Отут мимоволі пригадуються слова Ф.И. Тютчева:
ПРО, нашої думки зваба, Ти, людське Я.
Сприймаючи предмет або задумавши про минулому, людина забуває себе. Самозабуття — це одна з особливостей людини, що переживає зв'язок з дійсністю. Звідси визначення дійсності: те, що відривається тебе від самого себе, і є дійсно відбувається і наповняє даний момент твого життя. Це і є, по Фіхте, початок і щирий фокус усієї філософії і життя. Прийшовши до такого загального визначення дійсності, не можна ототожнювати те, що зв'язано з дією людини в області уяви, з тим, що безпосередньо не залежить від нього. Таким чином, виходять два ряди дійсності: одна створює сама себе, інша виникає в результаті творчого акта свідомості того, кому потрібно її існування. Фіхте говорить: зверни увагу на цю дійсність, увійди з нею в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя, у якій як би утримується і зберігається життя об'єкта. Можливість такої залежності між реальним буттям і духовним життям суб'єкта Фіхте, як і Дж. Берклі, поширює і на ту дійсність, у відносинах, з яким людина не знаходиться. Звідси плин всієї об'єктивної реальності розглядається як її можливе усвідомлення людиною: реальне існує тільки в зв'язку з життям людини. Потім Фіхте вже зовсім відволікається від об'єктивної реальності, займаючись дослідженням “реального” тільки як факту свідомості, як “внутрішнього почуття” і “функції душі”. Його науковчення (так він іменує усю свою систему) має справу лише з визначеннями свідомості.
Будучи обдарованою особистістю, Фіхте, висловив чимало коштовних ідей.
Істотний інтерес представляють етичні погляди Фіхте. Виходячи з факту множинності істот, що самовизначаються, він сформулював умови їхнього спільного існування, що полягають у добровільному обмеженні волі кожної особи: це обмеження, можливо, насамперед, якщо кожному надані права вільного тілесного і духовного разячи і права власні, виведені з впливу волі на природу. Держава, по Фіхте, є гарант реалізації права. Надалі погляди Фіхте в багатьох пунктах зблизилися з навчанням соціалістів, зокрема він уплинув на Ф. Лассаля, німецького соціаліста, організатора і керівника Загального німецького робочого союзу.
Філософія Фіхте вплинула на наступний розвиток німецької класичної філософії, особливо на його Ф.В. Шеллінга і навіть Г.Гегеля, а також на формування філолофсько-етичні погляди романтизму — своїми ідеями творчої активності духу, навчанням про генія, про іронію й ін.
Філософію Фіхте гостро критикували і його сучасники (Кант, Гегель і ін.), і всі наступні філософи за суб'єктивізм і за надмірну самовпевненість автора в абсолютності своєї правоти. Порівнюючи свої погляди з поглядами своїх попередників і сучасників, Фіхте писав: “У мене настільки невтримна уява, що воно дозволяє всьому моєму духові незбагненно піднятися над усіма речами. Я прийняв більш шляхетну мораль і замість того, щоб займатися речами поза мною сущими, став займатися більше самим собою”.
Ґете писав з іронією про суб'єктивно ідеалістичний кредо Фіхте:
От призначення життя молодий:
Світ не був до мене і створений мною.
7. Філософія Шеллінга.
Яскравим представником німецької класичної філософії є Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775 — 1854), що став посередньою ланкою між И. Фіхте і Г. Гегелем. Зовсім юним (у 22 року) Шеллінг став професором. У творчості Шеллінга виділяється ряд етапів, що ми коротко розглянемо.