Кожна форма має, у свою чергу, кілька видів, оскільки можливі різні комбінації формотворних елементів.
Саму правильну форму держави Арістотель називає політією. У политті править більшість в інтересах загальної користі. Всі інші форми являють собою те чи інше відхилення від политті. З іншого боку, сама полиття, по Арістотелю, є як би змішанням олігархії і демократії. Цей елемент политті (об'єднання інтересів заможні і незаможних, багатства і волі) мається в більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування.
З неправильних форм держави тиранія — найгірша. Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Арістотель зі схваленням характеризує помірну цензову демократію, засновану на примиренні багатому і бідних і пануванні закону. Звідси — висока оцінка їм реформ Солона.
Полиття як краща форма держави з'єднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільна від їхніх недоліків і крайностей. Полиття— «середня» форма держави, і «середній» елемент у ній домінує в усьому: у вдачах — помірність, у майні — середній статок, у володарюванні — середній шар. «Держава, що складається з «середніх» людей, буде мати і найкращий державний лад».
Основну причину збурювань і переворотів у державі Арістотель бачить у відсутності підлягаючого рівності. Перевороти виявляються наслідком порушення відносного характеру рівності і перекручування принципу політичної справедливості, що вимагає в одних випадках керуватися кількісною рівністю, в інші — рівністю по достоїнству. Так, демократія ґрунтується на тім принципі, що відносна рівність спричиняє й абсолютна рівність, а олігархія виходить із принципу, начебто відносна нерівність обумовлює і нерівність абсолютне. Подібна помилковість у вихідних принципах державних форм і веде надалі до міжусобиць і заколотів.
У ході обґрунтування свого ідеального проекту найкращої держави Арістотель відзначає, що це — логічна побудова і тут «не можна шукати тієї ж точності, яку ми вправі пред'являти до спостережень над фактами, доступними дослідженню шляхом досвіду».
Населення кращої держави повинне бути достатнім і легко доступним для огляду. Територія кращої держави повинна бути однаково добре орієнтована стосовно моря і материка. Територія, крім того, повинна бути достатньої для задоволення помірних потреб.
Арістотель, на відміну від Демокріта і софістів, коштує за «природне» походження і пристрій держави, на відміну від Платона, він виводить його з «природи людини», а не з божественного встановлення. З особою силою позначається ця його установка в трактуванні рабства.
Арістотель вважає, що рабство існує «по природі», тому що одні люди призначені веліти, а інші – підкорятися і випливати вказівкам перших. І тут він використовує думку про протилежність душі і тіла. «Ті люди, що настільки ж відрізняються від інших людей, як душу від тіла, а людина від тварини ... по своїй природі – раби, для них... краща доля бути в підпорядкуванні в деспотичної влади»– такий, який підкоряються тіла і тварини. Раби – це насамперед варвари, відмінні від панів як тілом, пристосованим до грубої фізичної праці, так і «рабської» душі. Раб – «одушевлений інструмент», частина майна пана, що відрізняється від іншого майна лише тим, що має людські душу і тіло. Раб не має ніяких прав, і стосовно нього не може бути зробленоі несправедливості; не можна дружити з рабом, оскільки він раб, робить застереження Арістотель, – але дружити з ним можна, оскільки він людина.
Уже тут ми бачимо явну непослідовність. Великий мислитель не міг не бачити слабості своєї аргументації на користь «рабства по природі». Останнє явно суперечить його власним переконанням, оскільки Стагірит вважав, що раби власне кажучи виконують соціальну функцію звільнення громадян від турбот про предмети першої необхідності. А способи здійснення цієї функції можуть бути різними: пеністи у Фессалії, ілоти в Спарті... Правда, і вони для Аристотеля раби, але адже і ремісники, вільні, але не самодостатні і змушені добувати засобу до життя власною працею, є власне кажучи рабами... але не по природі. Більш того, Стагірит відкриває шлях, що веде за межі ситуації, що зв'язує пана і раба: «Якби човники самі ткали, а плектри самі грали на кіфарі, то майстрам не було би нестатку в слугах, а панам у рабах». Ну а якщо припустити, що можливо таке положення, що коли збільшилася продуктивність праці створить умови для зм'якшення, а потім і знищення рабства? Арістотелю не приходить ще на розум така можливість, згодом реалізована історією.
Не можна не сказати, що соціально-політична концепція Аристотеля, попри все те, що вона відбивала адекватним образом існуючі суспільні відносини, була вкрай обмеженою. Її теоретичні установки не допускають перетворення її в знаряддя соціального прогнозу. Якщо стосовно до природи це непомітно (занадто повільно її процеси, щоб постала необхідність у прогнозі, скажемо, екологічного порядку), то поширення на швидко мінливе суспільство навчання про співвідношення душі і тіла, форми і матерії виключає прогностичні можливості теорії взагалі.
Високо оцінюючи благо світу, Арістотель підкреслював, що «самий принцип воєн можна вважати противним ідеї права». Ця теза надалі одержала широке поширення в критиків війни і прихильників «вічного світу», зокрема в Канта і Фіхте.
У своєму праворозумінні Арістотель розділяє положення Сократа і Платона про збіг справедливого і законного. Право уособлює собою політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. «Поняття справедливості, — відзначає Арістотель, — зв'язано з представленням про державу, тому що право, що служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування».
У цілому право як політичне явище Арістотель називає «політичним правом». Це, зокрема, означає неможливість неполітичного права, відсутність права взагалі в неполічних (деспотичних) формах правління.
Політичне право поділяється їм на природне й умовне (волевстановлене). «Що стосується політичного права, — пише він, — те воно частиною природне, частиною умовне. Природне право — те, що скрізь має однакове значення і не залежить від чи визнання невизнання його. Умовне право те, що спочатку могло бути без істотного розходження таким чи іншої, але раз воно визначено, (цю байдужність припиняється)».
Таким чином, у навчанні Арістотеля і природне, і умовне (волевстановлене) право, хоча і розрізняються між собою, але обоє відносяться до сфери політичних явищ і носять політичний характер. У софістів, наприклад, розходження між природним правом (правом по природі) і правом умовним (полісними законами, установленими за згодою, сваволі і т.д.) означало розрізнення, а найчастіше і пряме протиставлення природного (природного) і політичного (умовного). Своєрідність позиції Арістотеля обумовлено тим принциповою обставиною, що під «природою» він і в питанні про право має на увазі саме політичну природу людини: адже людина, відповідно до Аристотеля, є по своїй природі істота політичне.
Узагалі при розгляді тих чи інших природно-правових концепцій важливо установити, що, власне кажучи, мається на увазі під поняттями «природа», «природне» і т.д. у відповідних навчаннях. Даний момент має істотне значення для характеристики також і інших аспектів праворозуміння.
Під умовним (волевстановленим) правом у концепції Аристотеля мається на увазі всі те, що в наступному слововживанні стало позначатися як позитивне (позитивне) право. До умовного права він відносить установлення закону і загальних угод. Причому він говорить про писаний і неписаний закон. Під неписаним законом, що теж відноситься до умовного (позитивному) праву, маються на увазі правові звичаї (звичайне право).
Істотним складеним моментом політичної якості закону є його відповідність політичної справедливості і праву. «Усякий закон, — відзначав Арістотель, — в основі припускає свого роду право». Отже, це право повинне знайти своє вираження, втілення і дотримання в законі. Відступ закону від права означало б, відповідно до концепції Аристотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, — підкреслював він, — володарювання не тільки по праву, але і всупереч праву: прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права».
Політичне правління — це, по Арістотелю, правління закону, а не людей: правителі, навіть кращі, піддані почуттям і афектам, закон же — «урівноважений розум».
На закінчення можна сказати, що Арістотель, здійснивши грандіозне узагальнення соціального і політичного досвіду еллінів, розробив оригінальне соціально-філософське навчання.
Соціальна і політико-правова проблематика освячується Аристотелем у принципі з позицій ідеального розуміння поліса – міста держави як політичного спілкування вільних і рівних людей.
Держава по Арістотелю – продукт природного розвитку. У цьому відношенні воно подібно таким природно виниклим первинним спілкуванням як родина і селище. Людина по природі своєї істота політичне й у державі (політичному спілкуванні) завершується генезис цієї політичної природи людини.
Відношення пана і раба є, по Арістотелю, елементом родини, а не держави. Політична ж влада виходить з відносин волі і рівності, принципово відрізняючи цим від батьківської влади над дітьми і над панською владою над рабами.
Що стосується форми правління державою, те Арістотель виділяв правильні форми правління (монархія, аристократія, полиття) і неправильні форми правління – тиранія, олігархія і демократія. Але все-таки кращою формою правління виступає полиття – правління більшості в інтересах загальної користі. На чолі усього Арістотель ставить закон.
1. Блінников А. К. «Великі філософи»
2. Арістотель Твору в 4-х томах.
3. Прочан А.С. “Антична філософія”.
4. Мірошник В.А. Політологія. Навч.пос. –мн.:Вища школа,1996
5. Основи політології: Курс лекцій/Під ред. В.П. Пугачова . М.,1992
[1] Аристотель. Сочинения. М., 1984. Т. 4. С. 3
[2] Аристотель. Сочинения. М., 1984. Т. 4. С. 23