Буття як проблема філософії (стр. 1 из 2)

I. Вступ.

II. Буття як проблема філософії.

2.1. Категорія буття, її сенс і специфіка.

2.2. Основи форми буття, їх єдність. Світ як сукупна реальність.

2.3. Буття людини та його основні форми. Специфіка людського буття.

III. Висновки.

Список використаних джерел.

Передмова.

Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (V-IV ст. до н.е.). в період Парменіда частина людей перестала вірити у міфологію, оцінюючи її як вигадку. Тим самим руйнувалися основи тодішнього розуміння світу, базу якого складали боги і традиції. Світ, що здавався людям доти надійним і стабільним, виявився нестабільним і хитким. Людина втратила життєву опору. Оцінюючи античний період життя суспільства, сучасний іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав, що тривога і страх перед світом людей, які втратили опору в житті, надійний світ традицій, віру в богів, безперечно були жахливими. Саме тоді Парменід усвідомив ситуацію, фактичну кризу людського існування і поставив на місце влади богів – владу думки.

У філософських бесідах Парменід обґрунтовував наявність у світі нової сили, здатної отримувати світ людини, і Всесвіт у порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність. Така сила, за Парменідом, - необхідність, що, насамперед, асоціювалася за порядком.

Заведений у Всесвіті хід речей, говорив Парменід, не може раптово, за чиєюсь волею змінитися: день завжди прийде на зміну ночі, сонце раптово не погасне, люди не загинуть водночас. Парменід визнавав наявність за речами предметно-чуттєвого світу, своєрідного гаранта існування. Незримий світ – гарант видимого світу – найдосконаліший, найпрекрасніший і гармонійно влаштований, де панують Благо, Світло, Добро. Саме такий світ, що раціонально осмислюється і осягається, називав Парменід буттям.

Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося перспективним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Так, І. Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку філософів, буття - це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходи за сферу об’єктивності і обґрунтовувати усе суще. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору.

На думку неопозитивістів, питання про відношення мислення до буття не наукове, том, що філософський аналіз не поширюється на об’єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Німецький філософ-екзистенціаліст М.Хайдеггер (1889-1976) віддав сорок років життя вивченню проблеми буття. У своїй праці „Буття і час” він вважає необхідним поновити питання про буття, відведене, на його погляд, європейською філософією у сферу абстракцій і логічних розробок. Буття, на його погляд, було і лишається головною справою думки. Питання про буття найбільш важливе для людської істоти. М.Хайдеггер визначає його як „Dasein”: тут буття, відкрите буття, чиста присутність до речових визначень.

Французький екзистенціаліст Ж.-П.Сартр (1905-1980)відмітив, що життя – чиста, логічна тотожність з собою самим. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо.

У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття. Філософ Г.Сковорода виділив три світи: мікросвіт, макрокосм і світ символів. Матеріаліст І.Франко розумів під буттям природу.

У сучасній філософії існує багато підходів вирішення проблеми буття. І все ж кожний із способів вирішення проблеми містить питання, невизначеність, які стимулюють нові філософські пошуки.

II. Буття як проблема філософії.

2.1. Категорії буття, їх сенс і специфіка.

У широкому розумінні буття є захоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв’язки і відносини. У формі духовної реалісті існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, науки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне.

На відміну від категорії існування, де акцент робиться на вираженні просто наявності якихось фрагментів реальності, у категорії буття не саме наявність, а присутність конкретних реальностей у їх якісній визначеності.

Категорія буття повніше характеризує багатоманітний світ, тому що існувати і бути виражають різний зміст, що відрізняється вже на рівні буденної свідомості. Якщо людина соціально пасивна. Обмежується життям живої істоти, то про неї говорять, що така людина не живе, а існує. Буття людини, отже, по своїй суті, передбачає активний прояв усіх її сил у всіх сферах життєдіяльності. Буття – загальна основа практично діяльного і пізнавального освоєння людиною світу.

Важливою особливістю категорії буття вважається обов’язкова наявність у реальних речей певних властивостей. Щоб мати які-небудь властивості, річ спочатку повинна бути. І в такому розумінні буття передує всьому, що є у світі.

За М.Хайдеггером, буття – своєрідна просіка, що відкриває таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і полягає у розкритті таємниці. Такий сенс може появлятися лише у наявності людського існування, розкриття якого відбувається завдяки настроям. А сенс існування – у виявленні буття як просіки всього сущого.

2.2. Основні форми буття, їх єдність. Світ як сукупна реальність.

Існують такі форми буття:

1. Буття речей, властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження (тобто створених зусиллями людини);

2. Буття людини;

3. Буття соціальне, в якому розрізняють соціальне життя окремої людини і буття суспільства як цілого;

4. Буття ідеальне (духовне), що поділяється на суб’єктивоване ідеальне (індивідуальне), об’єктивне (поза індивідуальне) і об’єктивоване ідеальне (сукупність завершених творінь духу);

5. Буття біосферне (земна оболонка, охоплена біологічним життям);

Форми буття мають свої особливості. Буття природи (перша природа), її речі, властивості і відносини, стани і процеси характеризуються тим, що буття природне об’єктивне, первинне і не залежить від свідомості людини. Природа безкінечна в часі і просторі, була завжди, є і буде. Однак така особливість притаманна лише природі, тоді як життя окремих речей, властивостей і відносин характеризується чергуванням буття і небуття. Буттю природи, отже, притаманний взаємозв’язок минущого і не минущого буття окремих речей, процесів і станів у не минущому бутті природи.

Особливість буття речей, вироблених людиною („другою природою”), - тісний взаємозв’язок природного матеріалу, втіленого ідеального (духовного), опредмеченої (перенесеної на предмет) діяльності людини, а також соціальної функції створених речей.

Штучна природа – свій єдиний, цілісний, такий, що розвивається за специфічними законами, створюється на основі мети, покладеної в діяльність людини, і включає знаряддя праці, промисловість, предмети побуту та ін. Буття штучне є „соціально-історичне, а саме – цивілізоване буття.”.речі „другої природи” живуть двома життями відразу: природним, тобто створеним «першою природою», і тим, яке їм визначила людина. „Друга природа” тісно пов’язана з існуванням людини, рівнем її свідомості, практичними навиками; оскільки виникла в результаті її діяльності, у штучному світі діють і закони „першої природи”. Штучна ж сфера перебування, де безпосередньо і живе людина, відносно самостійне буття.

Невід’ємною складовою частиною вчення про буття є знання про світ. Поняття світ, всесвіт мають конкретно-історичний зміст, що визначається станом і рівнем культури, науки, техніки, матеріального виробництва, суспільних відносин, природи.

Світ – це єдність об’єктивної дійсності і дійсності сутнісних сил людини, що мають конкретно-історичний характер.

У процесі суспільної практики поняття світ змінювалося і наповнювалося змістом, всебічно відбиваючи часто суперечливі аспекти людської діяльності, що ускладнювалися. В екзистенціалізмі світ є те, що утворює світовість існування, тобто буття людини у світі. Зокрема, під світом розуміють: по-перше, все існуюче, що є у світі; по-друге, буття існуючого, яке може виступати у певних визначених групах: світ математики, світ мистецтва тощо; по-третє, те, де існує, живе людина (суспільний світ, або власне, або найближче повсякденне середовище); по-четверте, світовість, яка існує одночасно в собі або у знанні, що передує досвіду і не залежить від нього и як модус (спосіб) різних світів.

За твердженням М. Хайдеггера, світ – вид буття людського існування і проникнення у трансцентний (тобто вихід за межі кінцевого існування) стан людського існування, який робить можливим подолання свідомості і супутнього йому поняття відчуженості від світу й ізольованості суб’єкта.

Отже, Світ – це цілісна система, що розвивається в діалектичній єдності природи й суспільства. Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, що, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникнуть природа і зміни, які сталися в ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ буття людини. З іншого боку, завдяки своєму існуванню природа, людина, суспільство, ідеї та інше утворюють цілісну єдність не минущого світу, що має внутрішню логіку існування і розвитку.

Таким чином, світ є єдність, вічне становлення не минущого буття природи як цілого і минущих, тимчасово існуючих окремих речей.