Епіку та епікурейці, які створили свою філософську систему, були теоретиками етики гедонізму, оскільки свою теоретичну філософію цілковито підпорядкували практичним цілям життя, ставлячи акценти на етиці і трактуючи всі інші ділянки знань тільки як службові. Епікурейська школа, заснована в Атенах на порозі III ст., мала прихильників до кінця елліністичного періоду і становила в ньому четвертий великий філософський табір.
Атомісти і кіренаїки були головними попередниками епікурейців. Від атомістів Епікур перейняв матеріалістичну і механістичну фізику, а від кіренаїків — гедоністичну етику і сенсуалістичну логіку. Чимало теорій, особливо в царині філософії природи, він запозичив із давньої філософії, проте і їм надав нового відтінку й нового життєвого сенсу.
Доктрина Епікура була ним розвинута всебічно і проповідувалась в повністю закінченому вигляді. Тож вона не мала задатків розвитку. Учні небагато додали до вчення наставника, порівняно найбільше — в теорії пізнання. Епікурейська школа була незрівнянно тривкішою у своїх поглядах від інших шкіл того періоду.
Епікур (341-270), народжений на острові Самосі, але атенського походження, оселився в Атенах 18-літнім юнаком. На той час Ксенократ управляв Академією, а Арістотель іще жив, але перебував уже в Халкіді. Епікур слухав філософів різних напрямків — через демокрітейця Навсіфана він пізнав атомізм, пізнав також погляди скептика Піррона. В 306 р. заснував власну школу в саду (звідси мова про „сад Епікура” та про „філософів з садів”), яку очолював аж до смерті.
Його твори були дуже численні й різнорідні за змістом. Діоген Лаертій згадує про 300 написаних ним книг, а заголовки 40 творів перелічує. Завдяки Лаертію збереглися стислі „Засади” Епікура, а також 3 його листи, що містять нариси фізики, метеорології й етики. Крім цього, в Геркулянумі віднайдено частини його великого твору „37 книг про природу”. Решта творів загинула.
Етичні погляди Епікура:
1. Гедонізм і радість життя. Однаковою мірою як вихідний пункт, так і мета філософії були в епікуреїзмі ті самі, що і в інших системах еллінізму: вихідним пунктом був засновок, що щастя — це найбільше благо, а метою — пояснення, в чому щастя полягає і як його можна досягти. А пояснення, яке дав Епікур, було з усіх найпростіше, себто: щастя полягає в зазнавані приємностей, а нещастя — в зазнавані страждань. Це пояснення не було тавтологією: щастя (евдаймонію) греки розуміли як можливо найкраще життя, в якому вже досягнена доступна людині досконалість. Отож Епікур осмислив досконалість гедоністичне, в той час як інші школи вбачали досконалість життя в чомусь зовсім іншому, ніж зазнавання приємностей. Гедонізм тривко з асоціювався з іменем Епікура, хоч той і не був його винахідником, оскільки саме Епікур, дав гедонізмові оригінальну і незвичайну подобу.
Стрижневою думкою Епікура було, що для щастя достатньо відсутності страждання, бо вже відсутність страждання ми відчуваємо як приємність. Це пояснюється тим, що людині — від природи добре, аби тільки її не робили нещасливими страждання. Природний стан людини, коли нічого доброго й нічого поганого її не зустрічає, є станом приємним, сам процес життя, саме життя є радістю. Ця радість — вроджена, її ми не треба добиватися, адже її ми носимо в собі. Як уроджена, вона безвідмовна, лише б тільки тіло було здорове і душа спокійна, і життя буде насолодою.
Це був найсуттєвіший пункт епікурейства: гедонізм єднався в ньому з культом життя. Життя є благом, і тим єдиним, яке справді дане нам у власність. У формах релігійного культу епікурейці вшановували життя, вони були немовби сектою шанувальників життя. Поза тим вони усвідомлювали, що це благо — обмежене і короткотривале. На відміну від природи, яка нескінченна і тривала, яка знову й знову відроджується, людське життя це тільки певний епізод. Оманою була для Епікура віра в метемпсихоз та в періодичне вороття речей. Висновок, з цього, звучав ось так: благо, яким ми володіємо, треба оцінити і вжити відразу, бо воно скороминуще й одноразове; треба вжити його дочасно, на майбутнє існування розраховувати не можна.
2. Зовнішні приємності. Радість життя є головним складником щастя, але не єдиним. Окрім цієї внутрішньої радості існують приємності, збуджувані зовнішніми причинами. Вони (єдині, на які звернув увагу Арістіпп) — цілковито іншого типу, ніж ота стихійна приємність життя. Вони вимагають дії позитивних причин, тимчасом як для тієї достатньо було відсутності страждання. Ту „стихійну приємність життя” ми носимо в собі, а ці — залежні від обставин і тому полишені на випадковість щастя і непевність. Для досягнення позитивних приємностей мають бути виконані дві умови: треба мати потреби і треба, щоб вони були задоволені. Тим часом, оту радість життя можна відчути лише тоді, коли ми не заклопотані потребами та їх задовольнянням. Отже, одні приємності виступають при відсутності потреб, інші — при задоволенні потреб; негативну приємність відчуває той, чийого спокою не бентежать жодні збудники і зміни, а позитивної приємності може зазнати тільки той, хто піддається збудникам і змінам.
Ці два види приємностей не рівні між собою. Тільки в негативній приємності при відсутності потреб людина — вповні вільна від страждання. А там, де є потреби, завжди є загроза їх незадоволення, та й саме задовольняння поєднане зі стражданням. „Найбільше приємностей має той, хто має найменше потреб”. Тож негативна приємність — вища. І тому вона є справжньою метою життя. Щоб досягти цієї мети, не треба добиватися приємностей, треба тільки уникати страждань, не задовольняти потреби, а позбуватися їх. Позитивна приємність — не мета, а лише засіб, а саме засіб заглушати страждання, коли вони ятрять людину. Слід порвати з первісним інстинктом, котрий велить пориватися за кожною приємністю, яка трапляється, треба виробити в собі мистецтво вимірювати приємності і вибирати ті, які не тягнуть за собою страждань.
Позитивні приємності є двоякого роду: або фізичні, або духовні, їхнє співвідношення виглядає так: тілесні приємності –це першооснова, тому що духовні не могли б існувати без них, вони – пов'язані з підтримуванням життя (наприклад приємність споживання їжі), а життя є першою умовою щастя. У цьому розумінні Епікур говорив, що „приємність черева є підставою і коренем усякого блага”. Натомість духовні блага — вищі, оскільки дають більше приємностей, а це завдяки тому, що душа осягає не тільки теперішнє, але, силою уяви, також минуле і майбутнє.
Епікур не визнавав якісних різниць між приємностями. Немає менш або більш шляхетних приємностей, є тільки менш або більш приємні. Він розумів, що якби допустив якісні різниці, то послідовний гедонізм годі було б утримати. „Наскільки не зневажиш законів, не порушиш добрих звичаїв, не засмутиш ближнього, не надвередиш тіла, не втратиш засобів, необхідних для життя, то використовуй як хочеш свої бажання”. Одначе він виразно радив певний спосіб життя: радив клопотатися духовними радостями, ширив культ дружби і шляхетного, витонченого життя (власне оце витончене життя й зветься „епікурейством”). „Не учти і святкові походи, насолоди любові й насолоди піднебіння при заставлених столах роблять життя солодшим, а тверезий розум, який... відкидає хибні гадки, що завдають душі найбільше неспокою”. Найскромніші приємності — гроно друзів і квіти в саду — були для епікурейців найбільшими приємностями.
3. Засоби для щастя. Є два основні способи досягнення щастя: чеснота і розум. „Нема приємного життя, яке не було б розумне, морально піднесене і справедливе, і так само нема розумного, морально піднесеного і справедливого життя, яке б не було приємне”.
Чесноту слід плекати тому, що вона є засобом для щастя.
Дружба цінна так само, бо не можна жити безпечно і спокійно, не будучи у дружбі з людьми, а не можна жити приємно, не живучи спокійно і безпечно. Проте дружба є тільки засобом, а метою — завжди і виключно приємність. І то тільки власна. Всі епікурейські приписи були засновані на егоїзмі, але ж бо й альтруїзм, за Епікуром, нікому ні для чого не потрібний. Суспільство не потребує безкорисливих громадян — найліпшими громадянами є корисливі егоїсти, наскільки вони, звісно, розумні. Епікур хотів тверезої філософії і думав, що на ній ліпше, ніж на іншій, можна заснувати людські справи, моральність і право, суспільний устрій і сердечні стосунки між людьми.
Розум — необхідний для щастя, не тільки щоб правильно вибирати приємності, але також щоб керувати думками. Бо думки легко збиваються на манівці і творять омани і пострахи, які найнепотрібпішим чином порушують спокій людини й унеможливлюють її щастя. Немає, проте, гіршого страху за той, що його викликає думка про невблаганну смерть. Але, може, цей страх безпідставний? Може, ми боїмося марно? Аби у цьому впевнитися, слід дослідити природу речей. З цією метою Епікур займався фізикою, а щоб для цього дослідження вишколити розум, займався логікою.
Тобто Епікур та його учні всю свою філософську систему підпорядкували осмисленню етики гедонізму, підпорядковуючи їй всі свої доробки у царині логіки і філософії.
Саме Епікур найбільш докладно і досконало розробив категорії гедонізму, які використовують і у наш час, проаналізувавши категорію приємностей, він виділивши з неї „стихійну приємність”, „зовнішні приємності”, „духовні” та „тілесні”, давши їм філософське обґрунтування і своїм життям довів можливість втілення етики гедонізму на практиці.
Гедонізм — це спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи, призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолоди.
В гедонізмі насолода (приємність) – це найвища цінність.