Уже в той період принцип гедонізму розвивався і доповнювався, на противагу Арістіпу, який вважав, що приємність – це єдине благо, скороминучий стан тілесної природи, вже його послідовники теж кіренаїкі наголошували на приємностях духовного характеру, заохочуючи гедоністів служити дружбі, любові, які дають на їх думку „вищі” приємності, тобто в етику гедонізму поступово проникає мораль, обмежуючи її.
Епікур, фундатор гедонізму, вважав, щастя – це найбільше благо і його можна досягти зазнаючи приємностей. Зокрема, він був першим, хто розділив „внутрішні” і „зовнішні” приємності і насолоди, „позитивні” і „негативні”, виокремивши їх в критерії гедонізму.
Гедонізм Епікура – це не просто задоволення потреб, споживатство, а зменшення, обмеження своїх потреб і як наслідок досягнення насолоди меншими зусиллями. Варто наголосити і на тому, що до насолоди і щастя за Епікуром є лише два шлях – шлях розуму і чесності.
Зараз принцип гедонізму всебічно досліджується як етиками, філософами, так і психологами-практиками, оскільки „принцип задоволення” це не лише принцип етики, а й природній регулятор психічних процесів, духовної діяльності людини.
1. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика.— М.: Гардарика, 1998.
2. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. Исследования по истории морали. – М., 1987.
3. Татаркевич В. Історія філософії. – Т.1. – Львів, 1998.
4. Трубецькой С.Н. Курс истории древней философии. – М., 1997.
5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989.
6. Фромм Э. Психоанализ и этика.— М., 1993.
7. Чанышев А.Н. Основы философии. От древности к средневековой философии. – М., 1991.
8. Этическая мисль. Научно-публицистические чтения. – М., 1992.