Вступ
Розділ І. Кіренська школа - першопочаток гедонізму в етиці. Головні критерії гедонізму
Розділ ІІ. Філософська система Епікура, як торжество гедоністичної етики. Докладна розробка категорій гедонізму
Висновки
Список використаної літератури
Приємність (задоволення) – це відчуття, переживання, яке супроводжую людину, коли вона отримує те, до чого прагнула, коли її потреби і бажання задоволенні.
З біологічної точки зору, роль страждання і задоволення визначається тим, що вони виконують адаптивну функцію: задоволення стимулює активність, яка відповідає потребам організму; відсутність же задоволення і страждання, навпаки – блокують дії. З психофізіологічної точки зору, задоволення (приємність), як результат задоволення потреб важливий тому, що воно супроводжує зменшення і згасання внутрішньої напруги (фізичної та психічної), сприяє відновлення життєво важливих функцій організму.
В цьому плані задоволення – це благо. Звідси і витікає нормативна позиція, згідно з якої стан задоволення (приємності) – є ідеальним для організму, і людині треба робити все для досягнення цього стану.
В етиці така позиція називається гедонізмом (від грец. насолода). В основі гедонізму як системи поглядів і способу життя лежить уявлення про те, що намір досягнути приємності і уникнути страждань – є головним змістом людських дій, основою для щастя.
Вся мораль гедонізму виражається в двух головних поняттях: насолода – приємна. „Наслаждение составляет цель человеческой жизни, и добром является все, что доставляет наслаждение и ведет к нему”. Ця формула була згодом переведена в імператив поведінки: „Поступай всегда так, чтобы ты по возможности мог непосредственно удовлетворять свои потребности и испытывать как можно большее (по интенсивности и длительности) удовольствие”.
С морально-філософської точки зору, гедонізм – це етика насолоди. Насолода, приємність виступають як принципи, цінність в них не просто визнається і приймається. Бажання насолоди – взагалі, визначає ієрархію життєвих цінностей індивіда. Тобто назвавши добром -- насолоду, гедонік свідомо діє для досягнення насолоди, яка в його свідомості – асоціюється з поняттям добра. У зв’язку з цим постає питання, чи може бути насолода, принцип приємності, фундаментальним моральним принципом?
Є дві найбільш поширені відповіді на це запитання:
- перша –позитивна (кіренаїкі);
- друга – дана епікурейцями, які почали дещо скептично ставитися до „тілесних” приємностей, наголошуючи на „духовних”.
Проте як свідчить доробок філософів, етиків, не можливо сформувати критерій істинних насолод, насолод які є прийнятними, а які – ні. Оскільки встановлення критерію прийнятності означає в першу чергу його обмеженість, підпорядкування зовнішньому стандарту, і як наслідок – відмова від його пріоритетності. Це твердження базується на тій гуманістичній точці зору, згідно з якої будь-яка насолода допустима, прийнятна, якщо із-за неї індивід не порушує виконання своїх обов’язків (це стосується також сприянню благу інших людей, обов’язок духовно самовдосконалюватись), а отже не зазіхає на права інших людей.
Таким чином, предметом нашого дослідження є етика гедонізму, гедонізм як етичний принцип, дослідження його основних категорій, філософських систем у надрах який він виокремився і сформувався, а саме дослідження гедоністичної етики кіренаїків та епікурейців.
Арістіп з Кірени вважається засновником школи, яка від його батьківщини взяла назву кіренайської і стала основою, початком реалізації принципу гедонізму. Датами життя він був наближений до Платона. Спершу Арістіп пізнав погляди Протагора, потім проникся ідеями Платона, став його учнем, але в багатьох пунктах залишився вірний доктрині софістів. Арістотель називає його софістом: він давав для цього підставу як своєю доктриною, так і мандрівним способом життя; крім того, він був першим із Сократових учнів, який повернувся до звичаю софістів брати плату за навчання, вів життя людини двірської і світської. Оповідки, які ходили про нього в античності, представляли його як опортуніста й сервіліста і зокрема протиставляли його поведінку сповненій гідності поведінці Платона, з яким він зустрівся при сицилійському дворі. Свою доктрину він витворив рано, ще за життя Сократа і жив згідно з нею, застосовуючи гедонізм на практиці.
Від Сократа і софістів Арістіп навчився, що практичні справи важливіші від теоретичних. І тому легковажне ставлення до знання і невіра в них відзначали кіренаїків так само, як кініків. Знання вони розглядали цілковито в дусі Протагора, як подаване виключно чуттями і повністю відносне. До того ж, вони обмежували його ще й у дусі суб'єктивізму: ми пізнаємо тільки власні стани, а не речі, які викликають ці стани.
Звідси вже було природно перейти до його етики. Нам відомі тільки наші стани, а вони або приємні, або прикрі, і це єдині їхні властивості, які дають підставу, щоб між ними вибирати. І насправді ми клопочемося завжди й тільки про приємність, а от прикрості уникаємо. Тож приємність — єдине благо, а прикрість — єдине зло. Цю позицію, яка походить від грецького терміну, що означає приємність, прийнято називати гедонізмом. Арістіп був, мабуть, найрішучішим і найбезкомпроміснішим гедоністом, якого знає історія етики. Те, що він, одначе, міг іменувати себе сократиком, мало підґрунтя в тому, що він, як і Сократ, поєднував добро й приємність, але робив це в зворотному напрямі: Сократ проголошував, що лишень благо (себто моральне) дає приємність, тоді як Арістіп — що приємність і є єдиним благом.
Крайній гедонізм Арістіпа можна викласти у п'ятьох тезах:
1. Приємність — єдине благо. Це основна теза. Доповнювала її теза, що прикрість — єдине зло.
2. Приємність, єдине благо — це скороминучий, хвилинний стан, який триває, тільки поки діє збудник. Така „часткова приємність” — мета життя, а щастя — це тільки комплекс часткових приємностей. „Часткова приємність гідна жадання сама по собі, а щастя не саме по собі, а з огляду на часткові приємності, що їх воно охоплює”. Неслушно зрікатися нинішньої приємності задля прийдешнього щастя, треба ловити приємність, яка нагодиться; гасло „carpe diem” відповідало доктрині Арістіпа.
3. Приємність — тілесної природи. „Тілесна приємність, — писав він, — це мета життя”.
4. Приємність — це стан позитивний. Це — на протилежність деяким пізнішим гедоністам, котрі, як Епікур, мали її за стан негативний, стверджуючи, що вона полягає у відсутності страждання. Арістіп заперечував, що нібито сама відсутність страждання і прикрості — то вже приємність, бо, як він твердив, приємність і прикрість — це види руху, який у нас відбувається, тоді як відсутність приємності, як і відсутність прикрості — це, власне, відсутність такого руху.
5. Приємності різняться тільки інтенсивністю, натомість не різняться між собою якістю, себто нема приємностей, які самі по собі були б вищі або нижчі від інших. Все рівною мірою добре, коли рівною мірою дає приємність, навіть чеснота - цінна лише в міру дарованої нею приємності. „Приємність відрізняється від приємності тільки тим, що одна від одної приємніша”.
Арістіп здобув для своєї філософії чимале гроно прихильників. Окрім його дочки, а також його внучки та Арістіпа Молодшого, до них належав Теодор, званий Атеїстом, Гегесій, званий Смертепроповідником, Аннікерід та інші.
Ці кіренаїки розвивали свою гедоністичну етику на п’яти поприщах:
1) про добро і зло, або, як вони говорили, про те, чого варто добиватися і чого варто уникати;
2) про стани, що їх викликають добро і зло;
3) про дії, що їх викликають ці стани;
4) про внутрішні причини цих станів
5) про підстави рішень.
Первісна позиція Арістіпа, проста й непримиренна у своєму гедонізмі, виявилася надто однобічною і хисткою для оборони, тому його учні незабаром почали робити поступки, шукати компромісів і покидати його тези одну за одною.
1. Теодор визнав, що справжнім добром і метою життя є не хвилинний стан приємності, а постійна радість, а злом — не хвилинна прикрість, а постійна печаль. Скороминуща приємність перестала бути для нього найвищим добром, а скороминуча прикрість найбільшим злом.
2. Духовні приємності були визнані як окремий клас приємностей поряд з тілесними, тому що „не всі духовні приємності і прикрості можна вивести з приємностей і прикростей тілесних”.
3. Гегесій, у свою чергу, відступився від позитивного характеру приємностей; він вважав, що позитивних приємностей у житті годі досягнути, і тому за мету слід собі ставити відсутність турбот і печалей. Мета гедоністів, таким чином, стала негативною, була редукована до відсутності прикростей. Щоб досягнути цієї мети, слід зректися благ, достатків, почестей, збайдужіти до всього, до життя і до смерті, тобто ідеологія споживання перетворилася в ідеологію зречення —Гегесій наближався своїми поглядами до кініків і, пройнятий песимізмом, намовляв до смерті, котра легше, ніж життя і може звільнити від страждань.
4. Врешті-решт, Аннікерід уводив якісні різниці між приємностями, заохочуючи гедоністів служити дружбі, любові, вітчизні, котрі дарують вищі приємності.
5. Через ті поступки, зокрема останні, облишена була навіть і перша основна теза гедонізму, оскільки приємність перестала бути єдиним благом.
Та еволюція, що відбулася в лоні кіренайської школи, створила підґрунтя для нової гедоністичної школи. Школа та була заснована Епікуром, через сто років після кіренайської. Вона увібрала доктрину кіренаїків так само, як одночасно стоїчна школа увібрала погляди кініків.
Таким чином, гедонізм та головна його категорія, категорія „приємності” був сформульований як певна етична система, принцип етики ще за часів античності, а в подальшому лише структурувався, переосмислювався філософами-етиками, які почали вносити зміни до початкової доктрини гедонізму.