Своєрідність свободи спартанців полягала у тому, що вона мала колективістський характер. Ю.Андрєєв відзначав, що «…будучи теоретично чи не найбільш вільними з усіх греків, спартанці на практиці ніколи ні належали самі собі…Так як і їх раби, вони вважались власністю держави». Власністю держави є земля і інше майно, яке формально належало громадянам Спарти. Відомо, що в Спарті заборонялось накопичення багатства, використання дорогої одежі, самовільний виїзд за межі полісу. Засобом загального обміну служили важкі залізні гроші, що унеможливило торгово-грошові відносини.
Зовні Спарта виглядала непохитною, але такою вона залишалась тільки завдяки «залізній завісі». Перемога, яку одержала Спарта над Афінами, згубила першу. Знайомство з афінською культурою, багатство, награбоване в Афінах, привели до всебічної кризи принципів «общини рівних». Спарта (як і всяке закрите, тоталітарне суспільство) не витримує конкуренції в економічній і духовній сфері. Вся сукупність юридичних норм, соціальних інститутів була об’єднана однією метою – створити державу як воєнну машину.
Принципово іншу картину ми бачимо в культурно-духовному досвіді Афін. Він і досі вражає нашу уяву. Тільки V ст. до н.е. дало людству Сократа, Платона, Есхіла, Софокла, Євріпіда, Арістофана, Фідія, Фукідіда, Фемістокла, Перікла, Ксенофонта і інших геніїв. Коли ми згадуємо про «рецьке диво», ми згадуємо, перш за все, Афіни. Саме тут народжується демократія, людська індивідуальність, свобода громадянської думки і багато чого іншого.
На наш погляд, неможливо пояснити тільки економічними і політичними факторами досягнення Афін. Важливо звернути увагу на роль міфології як духовного фактора, який визначає характер афінського суспільства. Давньогрецька міфологія відрізняється від східних міфологічних систем своїм антропоморфним характером, а міфологія визначає розвиток культури в цілому. О.Шпенглер у своїй роботі «Присмерки Європи» висунув тезу, згідно з якою у давнього грека не було розуміння внутрішнього світу людини, індивідуального начала. З цієї точки зору, давній грек – це лише бездуховна цілісність. Античний, «апологічний» тип людини складав протилежність західноєвропейському, фаустівському розумінню людини як носія високої духовності, особистої самоцінності і самосвідомості. Такі видатні дослідники античної історії, як О.Ф. Лосєв, Ж.П. Веріан, Л. Жерне, Е. Едкінс, О.О. Тахо-Годі, В.Н. Ярхо, дотримуються подібної, хоча і більш м’якої позиції. Вони твердять, що індивідуальність з’являється тільки в V ст. до н.е.
Ю.В. Андрєєв звертає увагу на джерела грецької культури – гомерівський епос. За Лосєвим, герої Гомера повністю розчиняються у родовому колективі, а Ю. Андрєєв показує становлення особистості (Одіссей, Ахілл, Гектор) і виникнення у останніх певної свободи волі, самостійних вчинків. Ю.В.Андрєєв підкреслює, що і в досократову епоху зростає значення індивідуалізму (Гесіод), увага приділяється внутрішньому світу людини (Архілох). Автор приходить до висновку, що взаємодія динамічної і статичної тенденції визначає характер формування грецької цивілізації. Сучасні синергетичні методи досліджують кожну культуру і окремі сфери суспільства (наприклад політичну), використовуючи категорії – порядок і хаос. Співвідношення динамічної і статистичної тенденції, порядку і хаосу визначають характер розвитку культури. Ю.Андрєєв відзначає: «Динамічне начало, втілене в особистості Архілоха, стимулювало її (грецьку цивілізацію) на постійне оновлення, підтримувало її у стані безперервної внутрішньої напруги. Важка статика і консерватизм грецького селянства, втілене в постаті Гесіода, діяли як противага цьому нестриманому прагненню до нового, не дозволяючи перерости в анархію і хаос… Тільки в постійній їх взаємодії і відносній збалансованості полягає головна запорука кінцевого історичного успіху великого «грецького експерименту».
Велику, якщо не головну, роль в прискоренні розвитку Греції відіграє економічний фактор. Але до певного періоду в суспільстві домінує традиція у всіх сферах суспільства, що і стримує його розвиток. Для зламу традиції була необхідна реформа мови, потрібен був новий тип кодування і трансляції знання. На це звернув увагу М.К.Петров, який висунув оригінальну філософську і культурологічну концепцію. На жаль, широким колам ці ідеї стали відомі лише в 1990-ті роки.
В роботі, присвяченій дослідженню особливостей античної культури, М.К. Петров писав: «Зв’язана ритуалом, конформізмом минулого і теперішнього, намертво прив’язана до традиційного набору практичних відносин до світу, соціальна пам’ять, і перш за все система олімпійських імен, набуває руху, стає «робочою пам’яттю», яка функціонує не тільки в режимі тотемного стовпа або піраміди, що охороняє маленький світ соціального ритуалу від зазіхань нового, а в режимі накопичення нового: в режимі критичного відношення до наявного формалізму».
Універсально-понятійний тип кодування додав змогу передавати нове знання нащадкам. Введення голосних літер, гнучких флективних закінчень дозволяв точно формулювати людську думку. Подібна духовна революція не могла бути здійснена на тоталітарному ґрунті спартанського суспільства. Як і на Сході, у Спарті ми бачимо повне домінування традиції над новим, творчим.
В Афінах панувало інше розуміння свободи. Великий реформатор Солон, здійснюючи свої реформи, несвідомо виходив з іншої, ніж Лікург, антропологічної настанови. Реформи Лікурга були насильницькими і скеровані на придушення індивідуалізму, егоїзму. Спартанський реформатор не довіряв своїм співвітчизникам, і тому з’являється ідея знищення приватної власності, ідея державного виховання. Солон ставиться до своїх громадян з більшою повагою. Реформи Солона подолали економічну і політичну кризу, але не шляхом заборон на приватну власність і обмеження суспільних і політичних прав. Навпаки, реформи Солона поставили політичні права в залежність від розмірів власності та майнового цензу. Аристотель високо оцінював Солона за гармонізацію відносин людини і держави. Афіни – це перший приклад системи стримувань і противаг. В афінському політичному устрої є елементи олігархічного аристократичного і демократичного устроїв.
На початку VI ст. до н.е. афінська держава не сприймається як творіння олімпійських богів. Є велика кількість побічних свідчень, що політичний устрій в Афінах – людське творіння. Але воно недосконале, тому потребує подальшого активного впливу на всю сукупність суспільних інститутів. Законодавство Лікурга (ІХ ст. до н.е.) відбиває досвід родового суспільства. Жорсткі закони Спарти стали великою перешкодою розвитку класових відносин. Законодавча діяльність Солона з самого початку вимушена була враховувати боротьбу класів (аристократії і народу, демосу). Визнання класових інтересів активізує суспільний розвиток, призводить до підвищення рівня правової і політичної суспільної і індивідуальної свідомості. Цей рівень залишився певним ідеалом для античних суспільств, не виключаючи республіканського Риму. Видатний історик Плутарх вже на початку ІІ ст. н.е. підкреслював надзвичайно високий рівень моральної і правової свідомості афінян. Підґрунтям, основою такого рівня є не згода між основними складовими населення, а перш за все боротьба між ними, яка ведеться в правовій формі. Важливим результатом реформ Солона була відповідальність всіх вільних людей перед законом. Ці риси властиві не тільки для афінської демократії, а й для західноєвропейської традиції в цілому.
Отже, коли ми говоримо про «грецьке диво», то згадуємо перш за все Афіни, які презентують всю давньогрецьку культуру, філософію, мистецтво. Це, безумовно, стосується появи демократії, правової держави і т.і. Афіни домоглися таких успіхів в сфері суспільно-політичної і філософської думки, які і зараз є неперевершеними. Для нас важливо розглянути взаємозв’язок розвитку демократичного суспільства і філософсько-світоглядних засад. Після великих перемог греків над всесвітньою імперією Персією Афіни стають найбільш активною політичною силою. Це знаходить свій прояв у всіх сферах суспільного життя. Ми бачимо дійсно «дивний» взаємозв’язок економічних (розвиток торгово-грошових відносин, процес колонізації), політичних (перемога над Персією), духовних (антропоморфний характер міфології, етнопсихологічний характер греків) сферах. В Афінах найбільш повно втілені кращі риси і грецької міфології і попередньої культури, складовою якої є уявлення про свободу, демократію і особистість. В афінському полісі вплив народу на законодавчу і адміністративну діяльність були значно більшими. В той же час новий тип державності забезпечував мінімальне втручання у особисте життя громадян. Аристотель у “Афінський політії” відзначав основні три канали демократизації суспільного життя. Перше і, за Аристотелем, найбільш важливе, – відміна особистої кабали в забезпеченні грошових позик, по-друге, можливість виступати захисником за потерпілих (ображених), по-третє – звернення до народного суду у випадку суперечки.
Велику роль у становленні демократичного устрою відіграли реформи Солона, хоча активно вони починають діяти тільки у V ст. до н.е. Недоліки законодавства Солона вели до зростання ролі права. Плутарх писав, що «…численними суперечностями в тексті законів Солон збільшив значення судів: завдяки цьому, коли предмет суперечки не міг бути вирішеним на основі законів, з’являлась необхідність у суддях і всяке суперечливе діло вести перед ними; таким чином, вони були господарями над законами».
Важливим джерелом розвитку політичної сфери у полісах були агонічні засади еллінської культури. Найбільш відома форма агону (змагання) – славетні атлетичні, які розглядались як особливий вид пошановування богів. Греки змагались не заради грошей, а, перш за все, заради перемоги і слави. Бажання бути першими для греків було важливішим, ніж механічний, кількісний результат. Недаремно, Платон називав греків «вічними дітлахами». Такої ж думки дотримувались сусідні народи, які вважали греків занадто товариськими, несерйозними, легковажними. На тлі метушливих і веселих сусідів люди Сходу (вавілоняни, єгиптяни і інші) виглядали серйозними і зовні замкнутими, неквапливими. Оптимізм, радісне сприйняття світу, не зважаючи на удари долі, є основою античного світосприймання, античної культури (мистецтва, науки, філософії й інших форм суспільного життя). К.Маркс влучно зауважив, що Давня Греція – «це дитинство людства», яке не може вже ніколи відтворитись.