Духовно-світоглядні джерела
формування громадянського
суспільства
(європейський контекст)
Науковий інтерес до теоретичного дослідження громадянського суспільства сьогодні зміщується у Центрально-Східну Європу. Це пов’язано з тим, що останні десятиріччя ХХ ст. ознаменувались хвилею глибоких суспільно-політичних трансформацій в країнах колишнього соціалістичного табору. Відповідно виникло багато питань: чому одні успішно трансформувались у демократії, тоді як інші – ні, які політичні реформи сприяють економічній і духовній самоорганізації суспільства. Теорія побудови громадянського суспільства, переходу від тоталітаризму до демократії не завершена. Вона перебуває на стадії обґрунтування основних принципів і нових підходів до аналізу культурно-історичної соціальності, в центрі якої є цінності свободи і самореалізації людини. Останнім часом з’явились узагальнюючі наукові роботи, в яких досліджується проблема громадянського суспільства в Україні. Дуже важливою була міжнародна конференція у Львові (листопад 1997 р.), на якій вчені Польщі, Румунії, країн Прибалтики, Грузії, Болгарії, Росії, США, Англії та України проаналізували філософські і культурологічні чинники формування громадянського суспільства на постсоціалістичному просторі [1]. Протягом останніх років вивчались соціологічні аспекти формування ринкової економіки, демократичної політики раціональної, соціально-орієнтованої держави [2]. Багатоманітні аспекти переходу від тоталітаризму до демократичного устрою досліджені у періодичній літературі. Особливу увагу привертає робота Пасько І.Т. і Пасько Я.І. [4]. В українській філософській рефлексії недостатньо проаналізовано європейський контекст, на тлі котрого розгортається власне українська національна та громадянська історія. Спробою сприяти заповненню цієї лакуни є соціально-філософський аналіз розвитку громадянської і національної ідеї та форм їх історичного втілення – громадянського суспільства – в європейській та українській історії. Але аналіз сумісності української ментальності і європейської культурної традиції потребує звернення до джерел формування основних ціннісно-світоглядних орієнтацій, які і визначають специфіку європейської цивілізації. Ми повинні звернутись до того питання, яке постійно хвилює видатного німецького соціолога М.Вебера: Яке поєднання обставин призвело до того, що саме на Заході і тільки тут мали місце такі явища культури, які, як ми це принаймні охоче собі уявляємо, розгортались у напрямку, що отримав універсальне значення [15, 592].
Для вирішення цього питання дуже важливим є культурно-історичний досвід Давньої Греції, де духовні, політичні, економічні умови сприяли формуванню людини нового типу, яка орієнтувалася не на традицію, а на творчість, не на минуле, а на майбутнє. Коли ми аналізуємо культуру Давньої Греції, ми постійно вживаємо слово вперше. Це стосується математики, медицини, астрономії, географії, історії, театру. В Афінах народжується філософія, яка докорінно відрізняється від східної філософії, з’являються нові типи філософії, які існують до цього часу (наукова, екзистенціальна, релігійна, техноматична філософія). Перед нами постає питання: чому демократія народилася саме в Греції, а іншому давньому світу вона була невідома? Чому саме в Афінах з’являється особистість, індивідуальність, що було неможливо в Спарті, хоча духовне джерело (міфологія) – єдині?
Питання про грецьке диво не можна звести тільки до однієї причини: економічної, духовної, геополітичної і т.і. Яскравим прикладом такого редукціоністського підходу є книга Зайцева О.І. «Культурный переворот в Древней Греции VIII-VI вв. до н. э.» За Зайцевим, загальна причина радикальних зрушень – в культурі греків, про «грецьке диво» дозволяє говорити розповсюдження заліза і пов’язаних з цим соціальних потрясінь [6, 204, також 24-26]. На наш погляд, сучасні методи дослідження грецької культури (як і інших культур) потребують звернення до таких категорій як: колективне несвідоме, ментальні структури, нація, етнос, етнонаціональна психологія, ціннісно-світоглядна орієнтація. Прикладом такого підходу є концепція Андрєєва Ю.В. – відомого російського історика, одного з кращих знавців давньогрецької історії. У своїй роботі «Ціна свободи і гармонії» він всебічно обґрунтовував етнопсихологічну теорію «грецького дива». Андрєєв Ю. відзначав: «Жодна цивілізація, жодна культура не може бути по-справжньому зрозуміла і оцінена поза психологією народу, який її створив». Таємниця «грецького дива» полягає в характері греків. Важкі умови існування, постійна боротьба за виживання зробила грецький інтелект надзвичайно винахідливим, здатним знайти вихід з найскрутнішого становища. Велику популярність в Греції мали не стільки розумні, скільки великі хитруни: Прометей, Дедал, Одіссей, інші.
Географічне середовище впливає на формування національної психології, яка є основою для менталітету народу. Але на національну психологію впливають і економічні, політичні, духовні чинники, які в свою чергу є об’єктом впливу географічного середовища. В дослідженні взаємозв’язку розвитку демократії, основних засад громадянського суспільства і філософії позитивну роль виконують розділ культур на телурократичні і таласократичні. Ці категорії прийшли з політології і геополітики в культурологію. Подібна типологія ґрунтується на протиставленні сухопутних, воєнно-авторитарних цивілізацій (Спарта, Рим) і торгових (Карфаген, Афіни). Телурократичні культури пов’язані з чітко визначеним простором існування і усталеними якісними духовними орієнтаціями. Це втілюється в консервативній етиці, суворих юридичних нормативах, яким підкоряються великі об’єднання людей – народи, держави, імперії. Твердість суші втілюється в колективізм, ієрархічність, сталі соціальні традиції і заперечує дух індивідуалізму та винахідливість. «Таласократичні» культури ґрунтуються на протилежних засадах. Цей тип динамічний, рухливий, схильний до технічного розвитку. Пріоритети таласократичного суспільства – торгівля, дух індивідуалізму, свободи філософської і політичної думки. Індивід як найбільш рухлива частина суспільства стає вищою цінністю. Етнічні і правові норми втрачають суворі і жорстокі межі, стають відносними. Подібний тип культури швидко прогресує, досить легко змінює зовнішні ознаки. Етнічні і правові норми не встигають за розвитком суспільства. Найбільш переконливе свідчення цього суперечливого становища – смерть Сократа.
Прикладом телурократичного і таласократичного суспільства є Спарта і Афіни. Спарта – прообраз тоталітарних режимів, закритих суспільств. З Афінами пов’язують виникнення демократичного, «відкритого» суспільства. Для ХХ і ХХІ ст. також характерний такий розподіл, тому що в цей час розгорається напружена боротьба різних варіантів тоталітаризму і лібералізму.
Спарта, Афіни (як і інші міста-держави) спрямовані на соціальні ідеали свободи, справедливості і рівність громадян своїх полісів. Одначе шляхи здійснення цих ідеалів були протилежними. Взагалі, у єдиному спектрі людських типів, вихованих на античній культурі, громадяни Афін і Спарти створюють крайні, радикальні типи. На це звертали увагу ще в античні часи. Більшість відмінностей між двома полісами пов’язані з реформами Лікурга і Солона. Це відзначили вже в V ст. до н.е. філософи, політики, історики. Фукідід, посилаючись на думку кофінського посла, писав, що афіняни – «…прихильники нововведень, швидкі на вигадки і вміють швидко здійснювати свої плани. Ви ж (спартіати), навпаки, тримаєтесь за старе, не приймаєте змін, навіть необхідних. Вони відважні вище своїх сил, здатні ризикувати понад міру розважливості, не втрачають надії в небезпеці. А ви завжди відстаєте від можливостей, не довіряєте надійним доказам розуму і, потрапивши в скрутне становище, не бачите виходу. Вони моторні, ви – повільні. Вони мандрівники, ви – домосіди. Вони розраховують у від’їзді щось придбати, ви боїтесь втратити те що мали».
Більшість перерахованих якостей є результатом законодавчої діяльності, яка законсервувала набутки олімпійської цивілізації. Внаслідок цих реформ зовні вільна людина перетворилася на бездумний ґвинтик, функцію. Основну відповідальність несуть на наш погляд, три соціальних інститути, які були запропоновані Лікургом: герусія, державне виховання і криптії. Найбільш важливим нововведенням Лікурга було заснування Ради старійшин (герусії), яка, за виразом Платона, забезпечувала «…державі внутрішній мир… Двадцять вісім старійшин ставали на бік царя у всіх тих випадках, коли треба було дати відсіч демократичним намаганням. З іншого боку, у випадку необхідності підтримували народ в цій боротьбі з деспотизмом». Герусія не тільки стабілізує суспільства, але є надійним органом придушення правової творчості. Також неможливо уявити Спарту без доносів, які з часів Лікурга стають національним спортом, важливим елементом виховальної програми спартанця. Державне виховання допомагає позбавитись людського егоїзму. Але найбільш страшним був інститут криптій – таємничих вбивств рабів. Спартанці вперше ввели звичай нагородження хоробрих рабів з наступним їх знищенням.
Лікург і його нащадки вважали, що шляхом активного (змалку) виховання і генетичного відбору стає можливим якісне перетворення людини. Завдяки жорстокому і суворому спартанському вихованню Спарта відзначається своєю стабільністю і упорядкованістю. Це викликало заздрість у багатьох полісів, а також симпатії представників аристократії, наприклад історика, воїна і письменника Ксенофонта, афінського громадянина. В своїй «ідеальній» державі Платон обґрунтував на філософському рівні режим, аналогічний спартанському – «суспільство рівних». Спартанець у свідомості давніх греків був зразком доблесного і хороброго воїна, здатного на небачену стійкість в бою.