Ці свої уявлення Локк ілюструє за допомогою наступного простого досвіду: візьмемо три ємності, заповнені водою. В одну ємність наллємо холодну воду, у другу - теплу, а в третю - гарячу. Далі, опускаємо ліву руку в посудину з холодною водою, а праву - у гарячу воду. Потім поміщаємо обидві руки в посудину з теплою водою. При цьому одна рука буде відчувати цю воду як теплу, а інша - як холодну. Зрозуміло, що тепла вода не міняє своєї температури ні в першому, ні в другому випадку. Вторинні якості існують лише в нашім сприйнятті об'єкта, але не властиві об'єкту самому по собі (у цьому випадку, воді). Ще один приклад: якщо не надкусити яблуко, те й не виникне відчуття його смаку. Первинної ж якості того ж самого об'єкта (яблука) існують поза залежністю від того, сприймаються вони ким-небудь чи ні. Вторинні якості проявляються тільки при самому акті сприйняття.
Звичайно, Локк не був першим, хто звернув увагу на подібне розходження первинних і вторинних якостей. У свій час Галілей висловлював щось досить подібне: «Я думаю, що якби ми яким-небудь образом втратилися вух, мов і носів, то форма, число й рух предметів все-таки залишилися б у той час, як всі заходи, звуки й смак зникли б. На мою думку, останні є нс більш, ніж просто імена, якщо відокремити їх від живих істот».
Первинні якості - такі характеристики об'єкта, які властиві йому поза залежністю від його сприйняття (наприклад, розміри й форма предмета).
Вторинні якості - такі характеристики, які властиві тільки нашому сприйняттю предмета, а не предмету самому по собі (наприклад, колір, запах).
Подібні погляди повністю погодяться з механістичним поглядом на мир, відповідно до якого він весь складається лише з матерії, що рухається. Якщо вся об'єктивна реальність являє собою матерію, то будь-які сприйняття - колір, захід і смак, є не що інше, як реальність суб'єктивна. А ті характеристики предметів, які властиві їм незалежно від якого б те не було сприйняття, - це первинні якості.
Проводячи розмежування первинних і вторинних якостей, Локк тим самим фактично визнав суб'єктивний характер більшої частини людських сприйняттів. Ця обставина зацікавила його й спонукало зайнятися дослідженням процесу пізнання. Властиво, уявлення про вторинні якості й з'являється як спроба впоратися із труднощами проведення строгої відповідності між фізичним миром і значною частиною нашого його сприйняття.
Однак, як тільки ми допускаємо - хоча б теоретично - існування первинних і вторинних якостей, одні й з яких мають об'єктивне існування, а інші - тільки суб'єктивним і не існують поза сприйняттям, те рано або пізно повинен був з'явитися хтось, хто задався б питанням: а чи існують подібні розходження між первинними й вторинними якостями насправді? Чи не є всі сприйняття взагалі суб'єктивними, залежними від спостерігача, і в цьому змісті - вторинними? Філософом, що поставив таке питання й спробував дати на нього розгорнута відповідь, був Джордж Берклі.
Джордж Берклі (1686-1753)
Джордж Берклі народився й одержав утворення в Ірландії. Будучи глибоко релігійною людиною, вона був присвячений у сан диякона англіканської церкви у віці 24 років. Незабаром після цього він опублікував дві філософські роботи, що зробили великий вплив на розвиток психології - «Нова точка зору» і «Трактат про принципи людських знань». Однак, можна сказати, що на цьому його внесок у психологію й закінчився.
Берклі багато подорожував по Європі, перемінив безліч різних занять, включаючи й викладання в Тринити коледж у Дубліні. Один раз на званому обіді він розговорився з якоюсь дамою. Через деякий час дама піднесла йому в дарунок досить значну суму грошей, що дозволило Берклі в підсумку знайти фінансову незалежність. Він відвідав Сполучені Штати, провів три роки в Ньюпорте й Род-Айленде. Їдучи, він подарував свій будинок і бібліотеку Єльському університету. В останні роки життя він займав пост єпископа м. Клойна. Після смерті тіло Берклі, відповідно до його волі, залишалося не похованим у постелі доти, поки не початок розкладатися. Він думав, що це - єдина надійна ознака смерті, йому зовсім не хотілося бути похованим заживо.
Слава Берклі, або, принаймні, його ім'я - живі в Сполучених Штатах дотепер. В 1855 році преподобний Генрі Дюран, священик, заснував школу в Каліфорнії. Він назвав її ім'ям Берклі на згадку про славного єпископа, а може, на честь однієї з його поем за назвою «Із приводу перспективи розвитку мистецтв і утворення в Америці», у якій утримуються такі рядки: «Шлях імперії лежить на захід».
Бути - значить бути в сприйнятті
Берклі повністю приймав тезу Локка про те, що всі наші знання про зовнішній світ походять із досвіду, але відкидав розрізнення первинних і вторинних якостей. На думку Берклі, всі якості - вторинні. Всі знання є надбанням людини, являють собою функцію досвіду. Через кілька років його позиція одержала назву ментализму, що підкреслює ту обставину, що для Берклі увесь світ являє собою не більш ніж якесь суб'єктивне, психічне явище.
Він затверджував: esse est percipi, що в перекладі з латинського означає «бути - значить бути в сприйнятті». Нам недоступні щирі характеристики зовнішнього, об'єктивного миру, оскільки все, що ми про нього можемо знати, - це наше сприйняття. Але оскільки сприйняття - внутрішні відчуття людини й тому суб'єктивні, вони не можуть із вірогідністю вважатися відбиттям зовнішнього, об'єктивного миру. Те, що ми називаємо об'єктом, - не що інше, як сполучення різних відчуттів в один цілісний комплекс, що звичка згодом закріплює як єдине ціле. Таким чином, по Берклі, почуттєвий мир є не більш ніж сполучення різних відчуттів.
Немає ні однієї матеріальної субстанції, в існуванні якої ми можемо бути в достатній мері впевнені, оскільки, якщо відволіктися від всіх відчуттів, не залишається рівно нічого. Поза відчуттями не існує кольору. Так само поза відчуттям форми або руху немає ні форми, ні руху.
Берклі не затверджував, що фізичні об'єкти в дійсності існують тільки в той час, коли їх хто-небудь сприймає. Його позиція полягає в наступному: оскільки весь наш досвід існує усередині нас і невіддільний від відчуттів, то в нас немає досить надійного доступу до об'єктивних характеристик предметів зовнішнього миру. Ми можемо з вірогідністю покладатися тільки на власні відчуття.
Берклі визнавав, що деякі враження мають певну незалежність, стабільністю й погодженістю, тому йому необхідно було знайти пояснюючу цю обставину фактор. Вихід був знайдений за допомогою введення в запропоновану схему поняття Бога (оскільки Берклі був все-таки священиками). Бог сприймає все, що відбувається у світі. Якщо де-небудь у лісі впаде дерево (така стародавня загадка) і не буде нікого, хто міг би почути це, то звук все-таки буде існувати, тому що є Бог, що завжди все чує.
Взаємозв'язок відчуттів
Для пояснення процесу пізнання Берклі використовував теорію асоціацій. Наші знання переважним образом є сполучення взаємозалежних простих ідей, окремих психічних елементів. Тобто складні уявлення являють собою комбінації ряду простих, виникаючих завдяки наявним у нас органам почуттів. Цей момент Берклі розглядає у своїй праці «Нова точка зору».
Сидячи в моєму робітнику кабінеті, я чую, що уздовж вулиці їде карета: я дивлюся у вікно й бачу її: виходжу й сідаю в неї. Так повсякденна мова схиляє думати, що він чув, бачив і сприймав дотиком ту саму річ, а саме карету. Проте, насправді ідеї, що вводяться кожним окремим почуттям, зовсім різні й незалежний друг від друга; але тому що вони постійно спостерігаються разом, те й висловлюються як би про одній і тій же речі.
Складне уявлення карети складається зі звуку її коліс по бруковій бруківці, відчуття міцності її корпуса, свіжого заходу шкіряних сидінь і зорового образа її зовнішнього вигляду. Наша свідомість конструює складне сприйняття, з'єднуючи між собою базові психічні будівельні блоки - прості уявлення. Причому механічна аналогія й використання термінів «конструює» і «будівельні блоки» у цьому випадку не випадкові.
Берклі використовує ідею асоціацій для пояснення так званого глибинного, просторового зору. Він досліджує те, яким образом ми сприймаємо третій вимір, якщо взяти до уваги, що людське око здатне сприймати лише два виміри. З його погляду, ми сприймаємо тривимірні зображення завдяки попередньому досвіду, проводячи асоціації даного відчуття з іншими зоровими відчуттями, які ми мали колись, розглядаючи цей предмет з різних відстаней. Іншими словами, тривалий досвід розглядання даного предмета з різних сторін і на різній відстані накладається на безпосередні відчуття, викликувані скороченнями очних мускулів. Все це в сукупності дає нам відчуття глибини сприйняття. Таким чином, по Берклі, тривимірне сприйняття об'єкта - не елементарне сприйняття, а асоціативне й багатопланове, котре засвоюється нами в процесі научання.
У цьому добутку Берклі намагається дати пояснення чисте психологічних явищ на основі уявлення про асоціативні відчуття. Таким чином, він примикає до зростаючої хвилі в емпіричній філософії. Його пояснення глибинного зору значною мірою передбачило сучасні уявлення про акомодацію й конвергенцію.
Давид Юм (1711-1776)
Давид Юм, відомий шотландський філософ і історик, одержав утворення в університеті м. Единбурга. Однак йому не довелось закінчити повний курс. Він спробував себе в комерції, але незабаром виявив, що ця справа не для нього. У підсумку він відправився у Францію вивчати філософію. Після цього Юм знову повернувся в Англію, де незабаром придбав популярність і славу як літератор. Його найбільш значною роботою в області психології вважається «Трактат про природу людини». У своєму житті він також побував державним чиновником, адвокатом у військовій експедиції й наставником страждаючим лунатизмом нащадка одного шляхетного сімейства.