Третій світ – світ символів (Біблія, а також міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнути Бога. Через цей світ Бог зображується людині.
Всі три світи мають дві натури – видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура – це речовина, матерія, плоть; невидима натура – Бог, Дух. Важливо відзначити, що ці дві натури э і в Біблії. Сковорода відкидає правдивість зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальність Біблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і оповідей, вважаючи, що в Біблії приховано глибинне, алегоричне значення.
Як і весь світ так і людина має дві натури: зовнішня, видима, тлінна – це емпіричне (тілесна) єство людини; внутрішня, істинна «натура» людини – його душа. Поки плоть панує над людиною, істина буде прихована і як така, і як істина людського існування. Формування істинної людини відбувається тоді, коли людина в процесі пізнання відкриває в собі «незриму натуру», Бога, Дух. Сковорода розуміє цей процес одухотворення як народження у людині «нового серця».
У визначенні єства людського буття – є індивідуальна неповторність філософії Г.С.Сковороди. Філософія подібна нитці Ареанди, що допомагає вибратися з життєвого лабіринту і знайти шлях до щастя. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалення людини. Філософа займало питання: як люди розуміють щастя, як добиваються його, і в чому насправді полягає призначення і щастя людини. Безпосереднім суб'єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав «внутрішній світ, серцеві радості, душевну міцність». Щастя в нас самих, воно породжується вірою і любов'ю людини. Тому щастя залежить від самої людини. Всі створені для щастя, але не всі його досягають. Чому це відбувається? Люди захоплюються зовнішніми атрибутами щастя (влада, багатство), але це не щастя, а примара, прах. Категорії любов і віра мають у Сковороди і глибоке пізнавальне значення: «крізь любов і віру людина пізнає себе». «Пізнай самого себе» - сократовский заклик по-новому звучить у філософа Сковороди: він не просто закликає, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням умов її формування.
Визначальне значення у філософсько-етичному навчанні Сковороди займає концепція «спорідненої праці». Спираючись на закладену античною філософією ідею про залежність долі людини від його природних схильностей, Сковорода значення людського буття бачить у праці («життя і справа є одне і теж»), а істинне щастя – у вільній праці за покликанням. Всі заняття приносять користь людині і суспільству, якщо вони відповідають схильностям людини до даного виду діяльності. Сковорода говорить про «споріднену до хліборобству», «спорідненої до воїнства», «спорідненої до богослов’я» і т.п., покликання. У Сковороди думка про визначальну роль «спорідненої праці» у забезпеченні щасливого життя вперше придбала значення загального принципу в рішенні проблеми значення людського буття. Споріднення, покликання і є істинний «бог» в людині. Сковорода розрізняє процес праці і його результат. Насолода процесом споживання не є істинною людською насолодою. Істинне задоволення в насолоді самим процесом праці, а його приносить тільки «споріднена праця». Таким чином, Сковорода вперше у вітчизняній філософії ставить проблему перетворення праці у потребу людини і у вищу насолоду.
Щастя Сковорода пов'язує з відчуттями подяки, любові, дружби, які виникають у наслідок спорідненості. Усвідомивши свою залежність від природи, визначивши свою міру щастя і змирившись з нею, людина одержує найбільшу насолоду від задоволення найнеобхідніших потреб [1].
Філософські ідеї Сковороди є наслідком літературного та педагогічного досвіду філософа.
3. Літературна-філософська спадщина Г.С. Сковороди
В пошуках найзручнішої та найвідповіднішої форми вираження своїх думок Григорій Савич Сковорода звертається до віршів та листів. Тому віршові твори та листи і є одним з головних джерел для характеристики світогляду Сковороди.
У значній частині віршів-пісень філософські роздуми дістають емоційно-образну інтерпретацію. Окремі поезії засвідчують, що Сковорода став визначним українським поетом-ліриком.
Основу його літературної спадщини становлять два збірники: віршований («Сад божественных пЂсней») і прозаїчний («Басни Харьковскія»). До першого циклу примикають фабули та пісні 60-х років, здебільшого пов’язані з викладанням поетики у Харківському колегіумі.
Як поет Сковорода формувався під впливом традицій книжної української поезії XVII — XVIII ст. Він засвідчує свою обізнаність та симпатію до творчості своїх найближчих попередників, таких, як Феофан Прокопович, Варлаам Лащевський та Георгій Кониський, цінує й популяризує твори анонімної книжної поезії, що користувалися помітною популярністю в широких колах письменних верств. Однак чи не найістотнішим слід визнати зв’язок його творчості з фольклором. Можна цілком певно твердити, що найвищими ідейнохудожніми достоїнствами характеризуються саме ті поезії Сковороди, в котрих відчутний цей зв’язок.
Нарешті, було б помилкою ігнорувати значення для Сковороди як поета знайомства з латинською класичною поезією та новолатинською гуманістичною літературою XVI — XVII ст. З римських поетів Сковорода віддавав шану таким славетним поетам, як Горацій, Вергілій та Овідій. Частину його поетичної спадщини і становлять майстерні як на той час переклади \21\ з творів цих поетів, близьких Сковороді багатьма рисами свого поетичного світовідчуття. З новолатинських поетів Сковорода цікавився і перекладав твори француза М. Муре та фламандця Сидронія Гошія (Гозія).
Набуту майстерність поетичної творчості Сковорода використовує і в своїй філософській творчості. Віршові уривки, які виконують різну ідейно-художню функцію, посідають важливе місце в його філософських трактатах і діалогах. Він не лише широко використовує як цитати рядки з написаних ним раніше поезій, а й пише нові поетичні рядки і цілі твори, які органічно вростають у тканину філософських діалогів і трактатів. Поряд з цим він наводить чималі цитати з творів античних авторів або своїх українських попередників. Характерно, що саме в період філософської діяльності Сковорода ясніше усвідомлює свій зв’язок з поетичною традицією і віддає данину шани своїм літературним попередникам.
У філософських діалогах з’являється чимало пісень та епіграм, написаних саме у зв’язку з тим або іншим твором. Зокрема поетичні вкраплення в прозаїчному тексті відіграють важливу роль у таких діалогах Сковороди, як «Брань архистратига Михайла с Сатаною», «Пря БЂсу со Варсавою», в притчах «Благодарный Еродій» та «Убогій Жайворонок». Крім віршованих фрагментів, які виражають думки автора, в цих діалогах значне місце відведено фрагментам, які характеризують погляди, ворожі філософському вченню Сковороди. Ці віршовані висловлювання вкладено в уста співрозмовників, що є опонентами поглядів, обстоюваних автором. Такими є «сиренські», «кощунні» пісні, зокрема «Пісня лицемЂров». За допомогою цих пісень Сковорода викриває тих, хто ставить богові «свічищі», править моління, двічі на тиждень постить, відвідує святі місця, добре знає псалтир тощо, а за це просить у бога багатства. Створюючи ці пісні, Сковорода використовує традиції сатиричної та пародійної літератури XVIII ст. Істотним моментом філософської творчості мислителя є також звертання до народних пісень.
Згадане вище поєднання віршів та прози становить давню традицію українського письменства. Вірші не тільки впліталися в канву прозового тексту, а й відігравали роль своєрідних передмов та утворювали кінцівки творів. Вірним цій традиції лишився і Сковорода. В цьому полягає одна з характерних ознак його світосприймання та мислення, органічно пов’язаних з особливістю його духовного розвитку як письменника-філософа.
На розвиток його поетичного таланту вирішальний відбиток наклала його філософська вдача, його розуміння предмета філософії та обов’язків філософа як навчателя життя. Як відомо, всі пісні у збірці «Сад божественных пЂсней» супроводжуються епіграфами з біблії, а іноді й примітками-коментарями, які дають додаткову інтерпретацію змісту. Очевидно, самі пісні по відношенню до епіграфів мали відігравати функцію ілюстрацій — прикладів, у яких філософські думки втілюються у віршованій формі.
Важливим етапом на шляху філософської творчості мислителя є «Басни Харьковскія». Збірник складається з 30 байок: перші 15 з них написані в 60-х роках, решта — в 1774 р.
У байках Сковорода, з одного боку, продовжує традиційну тематику байок А. Радивиловського, байок з риторик і поетик, а з другого — виступає як новатор, що розширює ідейнотематичні горизонти байки, виводить байку на шлях самостійного розвитку. Сковорода підносить у байках дружбу, любов, розум та інші позитивні людські риси; він показує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою, багатством, походженням, титулами, чинами, посадами, тобто не зовнішніми, а внутрішніми якостями. Ці якості — розум, знання, працьовитість, чесність, справедливість, і проявляються вони в ділах кожної людини.
Інтерес викликають байки, в яких Сковорода викриває негативні явища своєї сучасності. Насамперед байкар викриває згубність честолюбства та «сластолюбія», нестримне прагнення до багатства і маєтків, показує безглуздість і ненадійність багатства, нагадує, що «самі бЂдн-бйшія рабы рождаються из предков, жителстововавших в лужЂ великих доходов» і що «многое множество богачей всякий день преобразуется в нищіи». Особливо цікава з цього погляду байка «Жабы». Байкар показує, що прагнення до багатства пов’язане з небезпеками і клопотами, які, не приносячи справжнього щастя, призводять до втрати людиною внутрішньої свободи.