Міністерство освіти і науки україни
Державний вищій навчальний заклад
Донецький національний технічний університет
Кафедра філософії
РЕФЕРАТ
з філософії
на тему «Життя і філософська творчість Г.С. Сковороди»
Донецьк 2009
Зміст
Вступ………………………………………………………………………….……3
1. Становлення в Україні професійної філософії………………………….……4
2. Життєвий шлях і основні концепції філософії Г.С.Сковороди………….….6
3. Літературна-філософська спадщина Г.С.Сковороди……………………...…9
Висновки…………………………………………………………………………15
Перелік посилань………………………………………………………………..16
Вступ
Видатним представником класичного періоду розвитку української філософії є філософ і поет, співак і музикант, байкар і педагог Григорій Савич Сковорода.
Ім’я Сковороди посідає поважне місце в ряду тих видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу нашої країни. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянського просвітительства, різко засуджуючи хижацькі інтереси панівних класів феодально-кріпосницького ладу: їх злочинність і аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм і пихатість. Водночас його вчення є виразом протесту проти ранніх буржуазних відносин, споживацьких приватних інтересів та влади матеріальних речей над людиною.
Для того, щоб відповісти на питання, що являє собою Сковорода як мислитель і письменник, ми розглянемо епоху, в яку він жив і діяв. Життя та діяльність Сковороди припадають на останні три чверті XVIII ст. і пов’язані з соціально-економічними процесами того часу. Останні 25 років свого життя Сковорода провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу. Саме в цей період і створив він основні філософські твори. Основні концепції вчення Сковороди розглядатиме в другому розділі реферату. Філософська творчість Г.С.Сковороди привертає увагу письменників, критиків, філософів різних часів та народів, тому вона актуальна для нашого розгляду в даній роботі, яку ми розглядаємо в третьому розділі.
1. Становлення в Україні професійної філософії
Становлення в Україні професійної філософії, як самостійної складової частини культури українського народу, відноситься к XVII віку і невідривно пов’язано з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 року – академії), названого так в честь Петра Могили – видатного просвітника і мецената. Філософська традиція Києво-Могилянської академії була приставлена такими мислителями як С.Яворський, Ф.Прокопович, І.Гизель, І.Кононович-Горбатський, Г.Щербатський. саме з цього періоду філософія стає учбовою дисципліною. Аналізуючи їх філософські погляди, необхідно в першу чергу зупинитися на розумінні ними предмету філософії. Якщо мислителі києво-російского періоду трактували філософію як пізнання істини, здійснюване через життя в істині, то в Києво-Могилянській академії обґрунтовується погляд на філософію як на спосіб інтелектуального пізнання людини і природи. На філософські позиції «академіків» відчутний вплив надали такі західноєвропейські течії, як гуманізм, реформація і рання просвіта, своєрідний синтез яких, здійснений на основі досягнень вітчизняної духовності, зумовив формування культури українського бароко.
Центральним об'єктом дослідження «барокової філософії» стала сучасна людина, «героїчна особа», яка, проте, утілювала в собі ідеал, цілком досяжний в реальному, земному житті. Перед новою філософією встає насущна задача дати адекватне трактування місця людини у Всесвіті, виявити його зв'язок з природою і визначити те особливе, що відрізняє людину від всього оточуючого в мінливому і нескінченному світі. У київських академіків превалював запозичений з античності підхід до людини як «мікрокосмосу», існуючому як модель Всесвіту, тобто макрокосмоса. Людина – невід'ємна частина природи, підлегла законам останньої. Проте, людині властивен субстанціональний елемент, який визначає виняткову роль людини в навколишньому світі. Це – мислення. В курсах психології і логіки велику увагу надавалося характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттям, розуму, сприйняттю, пам'яті, уявленню, розумовій діяльності. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належало проблемі зв'язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова система, що використовується для спілкування. Значення слова-знака встановлюється через його відношення до предмету, який воно означає. В учбовому процесі Києво-Могилянської академії знайшли відображення питання, пов’язані з розумінням свободи й необхідності, свободи волі людини. На відміну від західноєвропейської філософії, котра ототожнює розум та волю, тим самим розуміючи свободу як пізнану необхідність, київські академіки визнавали взаємозалежність й взаємозв’язок розуму та волі, чітко їх розділяючи. За їх думкою, воля не залежна від розуму, вона втілює рішення розуму, який, сприймаючи об'єкт або факт, аналізує його, робить висновки і пропонує волі програму дій. Разом з тим і воля може впливати на розум, а в стані сильного афекту вона може і паралізувати його, здійснивши свій вибір без участі розуму. Опосередкованою ланкою, яка сполучає розум і волю є розсудливість, за допомогою якої досягається гармонія між розумом і волею. Якщо вчинок здійснюється завдяки розуму, який пригнічує волю, або навпаки, шляхом вольового вибору, що суперечить розуму, тоді він може бути вчинений фізично, але не морально. Внутрішня гармонія людини залежить не тільки від гармонії між розумом і волею, але і від реалізації вибраної життєвої мети. Тим самим, актуалізувалася надзвичайно гостра для епохи українського бароко проблема значення життя, визначення її мети. Цю проблему києво-могилянські філософи вирішували в двох аспектах, розрізняючи «фізичну і «моральну» мету людини. В уявленні києво-могилянських академіків «моральна мета» пов'язана із земним життям і реалізується через досягнення блага у реальному бутті. Благо є загальною мрією всіх людей, але у кожної конкретної людини моральна мета своя. Загальним благом вважалося все, що веде людину до чесноти. На шляху досягнення чеснот людина вимушена постійно долати такі стани, які примушують його вдаватися до крайнощів. Істинна чеснота – в золотій середині, але її дотримання породжує внутрішній конфлікт. Проте такий стан є необхідним елементом життєдіяльності, бо вносить в неї боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати.
Завершення епохи бароко в Україні було відзначено появою видатного філософа і поета, співака і музиканта, байкаря і педагога Григорія Саввовіча Сковороди (1722-1794) [1].
2. Життєвий шлях і основні концепції вчення Г.С. Сковороди
Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Сковороди (1722 - 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна. Перед тим як безпосередньо розглядати філософські вчення Сковороди, хотілося б розкрити шлях цього мудреця до філософії, адже багато з поглядів Сковороди, сформовані саме протягом тривалого життєвого і філософського досвіду.
Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника.
Григорій Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс "християнської ґречності", концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем. Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.
Всі хто вивчав життєвий шлях філософа Сковороди, пишуть про нього як про трудівника, енциклопедиста-подвижника, аскета. Філософські погляди Г.С.Сковороди сформувалися під впливом античній, святобатьківської середньовічної, західної новоєвропейської традиції філософствування.
Основою онтологічного навчання Сковороди є концепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, - ця гармонійна взаємодія макрокосмосу, в якому живе все народжене; мікрокосмосу – людини і символічного миру (миру книги або Біблії).
Великий світ (макрокосм) – це весь світ речей, Всесвіт, Сковорода, часто називає його по-латині «Універсумом». В макрокосмі перебуває все народжене, Сковорода має на увазі, що сам макрокосм є вічним і безмежним. Вслід за античними мислителями він вважає, що субстрат речовинного світу утворюють чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля; вслід за Коперніком визнає множинність світів, вічних в часі і безмежних в просторі.
Малий світ (мікрокосм) – це людина. Людина (мікрокосм) для Г.С.Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають своє значення всі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ є стрижень всієї антропологічної філософії Сковороди.