Великим виявився внесок древніх греків у розвиток світової історії політичної думки. Цікаві та важливі погляди на виникнення та розвиток держави, на її політичне становлення, різноманіття і глибина, написання чудових праць і вироблення плідних ідей, що ввійшли потім у скарбницю світової політичної думки, виділяють феномен давньогрецької цивілізації серед багатьох інших національних політичних систем [27; с. 98].
Особливо багато уваги греки приділяли розробці поглядів на ідеальну державу. Взагалі, в історії виникнення та розвитку стародавніх політичних поглядів виділяють 3 періоди. Ранній (9-6 ст. до н.е.) пов’язаний з часом становлення старогрецької державності. В цей час спостерігається раціоналізація політичних уявлень. Формуються нові підходи до проблем держави. Серед відомих мислителів, хто займався проблемами державності в цей період можна виділити Солона (638-559рр. до н. е.). Ідеальну державу він розглядав насамперед як державу, що керується законами: порядок і закон – найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між афінським демосом та знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами. Солон запровадив так звану цензову демократію, що повинна була панувати в ідеальній державі, яка була пронизана ідеєю компромісу між демосом та знаттю. Свої ідеї Солон відобразив у законах, створених ним, а також у реформах соціально-політичного ладу афінського полісу. Наступником Солона був Піфагор (580-500рр. до. н. е.), який також ідеалом держави вважав державу, де панує справедливий закон. Найгіршим злом він вважав безвладдя. Критикуючи анархію, Піфагор писав, що не можна обійтися без керівництва, начальства та належного виховання[15; с. 134].
Другий період (5-4 ст. до н. е.) – час розквіту старогрецької політичної думки, що знайшов свій вияв у вченнях Демокріта, Сократа, Платона та Арістотеля. Погляди останніх двох мислителів будуть детально проаналізовані в наступних розділах. А, якщо говорити про Демокріта (460-370рр. до н.е.) та Сократа (469-399рр. до н.е.), то варто зазначити, що перший ідеальною формою правління вважав демократію, а Сократ – аристократію, як владування знаючих та досвідчених. Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити спільні інтереси вільних громадян поліса. Однодумство та морально-соціальна солідарність вільних членів поліса є найважливішою та необхідною рисою упорядкованої держави. Сократ здебільшого поділяв погляди Демокріта, (навіть щодо форми управління, він писав, що аристократія – це та ж сама демократія, яка виходить з волі усіх; (якщо ж від багатства – то це плутократія). Не останнє місце в працях Сократа посідає проблема відносин держави та громадянина. Це так звана “патерналістська версія зв’язку громадянина і держави ” – тобто, вітчизна і закон вищі та дорожчі за рідного батька чи матері. Саме держава для громадян є вищими батьками, вихователями та повелителями. Так держава для Сократа і є ідеальною.
Третій період (4-2 ст. до н.е.) – період еллінізму, початок занепаду старогрецької державності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім – Риму. Погляди цього періоду відбиваються у вченнях Епікура та Полібія.
Після Платона та Арістотеля в умовах занепаду старогрецької державності і піднесення елліністичних монархій попередній інтерес до політичної проблематики, виходячи з поглядів Епікураі стоїків, помітно послабився. Для етики Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті в активному суспільному житті. Головна мета державної влади і основа політичних відносин – гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не заподіювати один одному шкоди. Держава, за Епікуром, - результат договору людей між собою та загальної користі – взаємної безпеки. “Справедливість, яка походить від природи, – зазначав Епікур, - є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди.” [7, с. 97]. Концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об’єктивно можна визначити як демократичну, адже ніхто не мав ніяких привілеїв над іншими. Але Епікур не був прихильником крайньої демократії, а більше схилявся до поміркованої, де панування законів ототожнюється з максимально можливою мірою свободи та автономії індивіда [3; с. 65].
Найважливішою ознакою третього етапу стало започаткування науки політичної історії, що було пов’язано з іменем Полібія (210-123рр. до н.е.) і з його знаменитою працею “Всезагальна історія в сорока книгах”. Історія людства, на думку Полібія, – це не сліпий кругообіг, а закономірний, необхідний процес руху до нового – всезагального світового закону та розуму. Історія ж державності – це такий самий природний процес у рамках циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Полібій детально аналізує кожну з цих форм державного правління та шляхи їх перетворення з однієї в іншу, але ідеальною формою держави, на думку Полібія, є змішане правління царя, старійшин і народу, тобто сплетіння рис царства, аристократії та демократії. У цій ідеї криється оригінальна концепція стримань і противаг: царство, аристократія та демократія не лише підтримують, а й заважають одна одній, весь час натикаються на протидію двох інших влад, а у підсумку держава зберігає стабільність. Ось чому є всі підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й майбутньої теорії поділу влади [27; с. 95].
Мислителі Стародавньої Греції внесли суттєвий вклад у розвиток політичних поглядів і теоретичну розробку проблем держави. Всесвітньо історичне значення духового розвитку Стародавньої Греції, складовою частиною якого є політичні вчення, зумовлене тим, що старогрецькі мислителі були першовідкривачами в численних галузях людського пізнання. Вони заклали формування відправних ідей та концепцій у різноманітних сферах теорії та практики. В аспекті сьогоднішньої політології особливо важливо зародкові форми емпірико-наукового дослідження політики і держави (Арістотель) та політико-історичне вивчення форми держави, концепція змішаної держави (Полібій).
Біографія Платона
ПЛАТОН (427 – 347 р. до н.е.) - грецький філософ. Народився в Афінах. Справжнє ім'я Платона було Аристокл. Ім’я ж Платон (Широкоплечий) було йому дано в молодості за могутню статуру. Походив він зі знатного роду й одержав чудову освіту. Можливо, слухав лекції гераклітика Кратила, знав популярні в Афінах твори Анаксагора, був слухачем Протагора й інших софістів. У 407 р. став учнем Сократа і це дуже вплинуло на становлення поглядів Платона. У 399 р. Сократ, засуджений на смерть, закінчив життя в афінській в'язниці. Платон, що був присутнім на процесі, не був із Сократом у його останні хвилини. Можливо, побоюючись за власне життя, він залишив Афіни і з декількома друзями виїхав у Мегару. Звідти він поїхав в Єгипет і Кирену, а потім у Південну Італію. У 388 р. Платон залишив Італію і виїхав на Сицилію, у Сіракузи, де правив Діонісій I Старший. Прихильником його філософії став родич Діонісія, молодий Діон, але Платон посварився з тираном, і той вислав його зі своєї держави. Можливо, спілкування з Діоном надихнуло його після повернення до Афін заснувати в садах Академа першу філософську школу, знамениту Академію, де він викладав до самої смерті.
У 367 р. у Сіракузах помер Діонісій Старший, і Платон, на прохання Діона, вдруге приїхав до сиракузького тирану з надією, що новий правитель Діонісій Молодший легше піддасться його впливу і що він у такий спосіб втілить у життя свою мрію про філософа на троні і про державу, якою керує мудрий і справедливий цар. Але ця місія не вдалася. Діонісій Молодший спочатку гостинно прийняв філософа і зацікавився його вченнями, але зрештою, як і його попередник, змусив Платона залишити Сицилію і — більш того — присудив до вигнання Діона, підозрюючи його в змові. У 361 р. Платон вирішив третій й останнійраз відвідати Сицилію. Про це його попросив Діон, до цього ж схиляли піфагорійці, але він дарма намагався впливати на Діонісія й одержати дозвіл на повернення Діона. Тиран не тільки відмовив йому в проханнях, але і конфіскував майно Діона. Примусово залишений у Сіракузах, Платон тільки за сприяння Архіта зміг залишити державу. Він повернувся в Афіни і там керував Академією до самої смерті, яка прийшла в 347 р. [13; с. 367-368].
До нас дійшли, очевидно, усі твори Платона. Вони нараховують 36 творів, поділених на 9 тетралогій, що наочно демонструють розвиток філософії Платона. Серед них є також неавтентичні діалоги. Авторство і хронологія творів Платона довго і ретельно досліджувалися, починаючи ще з епохи еллінізму.
У наступному підрозділі ми безпосередньо звернемося до праць Платона та проаналізуємо його погляди на державу і суспільство.
Вчення Платона про суспільство і державу.
Питання про тисячолітню значимість Платона виникає у кожного, хто ознайомивсяз його світоглядом і з художнім стилем його здобутків. Платон – перший в Європі послідовний представник об'єктивного ідеалізму, засновник цієї філософії. Об'єктивний ідеалізм Платона є вчення про самостійне існування ідей як загальних і родових понять. Платон був першим філософом в Європі, що заклав основи об'єктивного ідеалізму.