(Якщо зробити спробу витлумачення вищесказаного у поняттях енергейного дискурсу, то можна побачити, що зазначений рівень впливу ідеального начала на буття конкретної речі може розумітися як рівень наявності в останній – енергій першого. Тоді зазначений вплив є категорією енергейною і засвідчує рівень наближеності/ віддаленості (подібності/ відмінності) енергій імені та енергій носія.)
На думку Флоренського, ім’я утримує у собі діалектику і співвіднесеність «іменниковості» та «присудковості», нерухомість сутності та діяльнісність енергії. Тобто ім’я, з одного боку, є відповіддю на запитання: «що (саме) є це?» «Що», яке передбачає вираженість іменником, є «присудком нашого переживання, воно є саме тим, що говориться про несказанне, що підлягає розкриттю через ім’я, через ряд імен, через ритм імен». Тому треба зазначити, що «ритміка» питань і відповідей є суто герменевтичним феноменом і має енергейну природу, внаслідок чого виникає необхідність постійного налаштування на розшукувану істину, тобто постійного прикладення зусиль, щоб перебувати у «полі тяжіння» смислу.
Вимога до слова бути водночас пластичним і чулим, щоб змогти відобразити «найтонший подих духу», бути середовищем до-формним; і водночас бути сталим утворенням, граничною досягненістю даності, – робить його непізнаваним, непояснюваним (остаточно): άνερεύνετοζ. Таке «зріле слово» може стосуватися безкінечної, невичерпної у думці повноти реальності, – таке слово є образом реальності.
Флоренський вказує і на іншу мовну антиномію: частин мови і частин речення, зазначаючи, що «слово, яке розуміється вузько, має розглядатися як згорнуте речення, навіть ціла промова, а речення – як розгорнуте свободно слово». Крім того, лише шляхом посилення (навіть максимального посилення) антиномічності слів можна досягти «поглиблення», «ущільнення», посилення мови.
Розуміння і сприйняття слова в його символічності (як зв’язку зовнішнього вираження і внутрішнього змісту) завжди потребує «в-живання» і медитацію над ним, навіть «містичного осягнення його». При цьому треба додати, що відчуття зв’язку слова і предмета зростає в міру наповнення духовного життя «людини розуміючої».
Прослідковуючи традицію виникнення і застосування слова «термін», Флоренський приходить до висновку, що спочатку «термін» є «охоронцем порогу», тим, що в межах вказаних кордонів утримується. Саме термін підтримує (і забезпечує) сталість меж культури, надаючи буттю членованості і вибудованості (і виступаючи гарантом незмінності меж). Інакше кажучи, термін – це межа, якою мислення самовизначається, а тому і – самоусвідомлюється.
Розгортаючи міркування про природу слова, Флоренський, як до нього В. фон Гумбольдт та О. О. Потебня, акцентує його посередницьку функцію: «слово, як посередник між світом внутрішнім і світом зовнішнім, тобто, будучи амфібією, що живе і там, і тут, встановлює своєрідні зв’язки між тим та іншим світом». Природа амфібії, на яку вказує філософ і яка дозволяє слову проявити властивості різних середовищ, забезпечується його (слова) енергейною природою, тобто здатністю енергії змінювати власні модуси і характеристики, набувати різних станів: від майже абсолютної стихійності (наприклад, течія футуризму в поезії початку ХХ сторіччя), коли самоцінним (і основним) є фонетичний вимір словесності, – до строго окреслених меж терміну, де панує зумовленість, сталість, де слово – абсолютний знак.
Смисл слова визначається його семемою, його значенням. Для нашого дослідження важливим є прояснення природи семеми слова, тобто тих оболонок, що виникали послідовно в процесі особливих творчих актів, кожен із яких є результатом тривалісного, в межах цілого народу, духовного росту. Тобто семема слова є сумою утворюючих її творчих актів (інтуїтивних осягнень сутності слова). Кожне слово є незримим, але відчутним (у семемі) тезаурусом духовних прозрінь народу, який створював мову. Пам’ять слова утримує у собі всю суму значимих енергейних актів, які більш-менш відчутно вплинули на його створення.
Поява кожного такого шару семеми є концентрацією і фокусуванням уваги в дану точку: переживанням даного слова. На думку Флоренського, таке явище є проявом магічної природи слова. В результаті структура семеми ускладнюється, слово набуває нового виміру (при цьому не втрачаючи попередніх) і тим самим додається ще один аспект чи відтінок його звучанню.
Енергейність слова підтверджується також і тим фактом, що семема його, не уживана навіть на протязі значного відрізку часу, при новому застосуванні виявляє в цілісності всі попередні смислові пласти і нашарування: принципова нескінченність енергії, константа її об’єму.
Також важливим для нашого дослідження є ствердження Флоренським онтологічності та енергейності імені. Навіть якщо заперечувати наявність в імені власних енергій, то необхідно ствердити наявність в ньому енергій суспільного середовища: імена постають у якості соціальних імперативів, які формують членів суспільства. Саме тому кожне ім’я є особливим і неповторним, самозамкненим світом, і обов’язково впливатиме на свого носія. Та у будь-якому випадку слово є синтезом всіх дій та реакцій людини, «розрядом увесь час наростаючого рівня внутрішнього життя». Тому (повертаючись до питання енергейності семеми) кожне проговорювання (вимова) слова, кожне його зображення-репрезентація додає нового відтінку його змісту. Ця думка знаходиться у повній відповідності з висловлюванням Гадамера про подію представлення: кожного разу представлення викликає «приріст буття». Проговорюванням, промовлянням слова, пише Флоренський, встановлюється наявність відповідної інтенції, наміру саморозгортання (само-дії) енергії мовця (у конкретному випадку) чи то енергії Універсуму (у сукупності).
Досліджуючи етимологію слова «ім’я», Флоренський вказує на його дієслівність, тобто на походження іменника від дієслова, а не навпаки. Тобто ім’я є наслідком сформованої системи дії чи стану, але не позначає самої речі: ім’я є назвою діяльності предмету, а не самого предмету, як «енергейя, а не ергон».
Залучаючи до розгляду імені феномен художнього твору, Флоренський зазначає, що «лише ім’я гранично прилягає до сутності в якості її першовияву, а тому воно головним чином іменує сутність в повноті її енергій». Саме ім’я власне є внутрішнім концентром інших «імен» сутності, тобто інших її предикатів, і є категорією пізнання іменованої особистості.
Онтологічність імені проявляється також і у тому, що воно уможливлює зримість власне духовної суті людини: ім’я є «останнім з того, що ще можна виразити у слові, найглибше зі словесного, оскільки воно має справу з конкретними істотами».
Психічна конституція людини, її соціальний стан та інші формуючі особистість чинники самі перетворюються на матеріал формоутворюючої діяльності імені. Поєднуючи їх у образ цілісної особистості, ім’я через них втілюється і може конкретно сприйматися у життєвому досвіді.
Торкаючись поняття ритму, Флоренський пише, що вплив імені як форми внутрішньої організації, забезпечується «визначеністю свого внутрішнього ритму». Навіть більш того: «ім’я є ритмом життя», «безупинно граючою енергією духу».
Розглядаючи явище ім’яслав’я, Флоренський також досліджує питання про зв’язок сутності і енергій. Він зазначає при цьому, що це питання зовсім не є частковим чи то вузькоспеціальним, навпаки, воно є окремим випадком універсальної філософської проблеми відкритості/ закритості для людини істини буття, інакше кажучи, реальності/ ілюзорності «того, що по-казується». Це питання приводить до розрізнення, здійсненого ще з появою самосвідомості людини: двоїстість буття, поділу його на сутність (ούσία) та діяльність (ένέργεια)та їх поєднання у синергії.
Пізнання тлумачиться Флоренським в якості безпосереднього сприйняття енергіями суб’єкта – енергій прояву сутності предмета пізнання. Цей процес має синергійний характер, до того ж він проявляє властивість само-довільного повторення вже встановленого зазначеного зв’язку, органом якого виступає ім’я, слово. Таким чином, можна сказати, що слово є самодіяльним проявленням нашої сутності назовні з метою осягнення смислу пізнаваного предмету.
У ширшому значенні мовою є всі прояви і реакції людини, включаючи і міміку, і жести, – як каже Флоренський: «слово подається усім організмом». Така загальна мова є мовою активного самопроявлення організму. Але лише мова членороздільного звукового слова є універсальним інструментом, найбільш різностороннім і здатним до вираження найрізноманітніших потреб людини.
Спрямування діяльності, пізнання на якийсь один, абстрагований аспект пізнаваного предмету дає в результаті знання окремого його виміру, що є також абстракцією і яка матиме загальне ім’я. Такому імені відповідає категорія граматичної субстанції, а новий отриманий аспект (чи то вимір) предмету є проявом однієї з його енергій. Пізнання ж цілісне, яке не є сумою окремих сторін, супроводжуване «усією повнотою саморозкриття пізнаваної сутності», – є особистісним пізнанням, в результаті якого з’являється ім’я особистісне. Таким чином, обидва вказані різновиди імен відрізняються між собою лише установкою у пізнанні їх предмету, а по внутрішньому своєму складу вони суть одне і те ж. Лише «вбачання індивідуальної форми» певної семеми перетворює її ім’я з загального на особистісне.
Як свідчить проведений аналіз, Флоренський, створюючи у своїх роботах нове бачення мови і обґрунтовуючи її особливе місце в житті людини, звертається до імені як до такого згущення думки, у якому сконцентровані у ясній та виразній формі всі проблеми і всі сили, що властиві слову взагалі. Відокремлюючись від Платонового вчення про ідеї як єдину дійсну реальність, він поглиблює його зміст на основі православної святоотцівської традиції. Ім’я в онтологічній концепції Флоренського одночасно «є ідеєю-силою, субстанцією-словом». Він ототожнює думку і слово, вказуючи, що неможливо мислити без слів. В імені об’єктивується і отримує визначеність духовна сила людини – її воля. Стисло сформульовані ідеї філософії імені Флоренського в значній мірі визначили проблематику онтологічного напрямку у філософії мови.