Відповідно до такого трактування поняття цивілізація вперше застосовується щодо історичного періоду, який прийшов на зміну первісному суспільству: „древні цивілізації - це цивілізації, певна єдність, яка протистоїть тому, що цивілізацією не є, докласовому й додержавному, доміському й догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства й культури", - відзначали відомі російські культурологи С.С. Аверинцев і Г.М. Бонгард-Левін, Л. Морган і Ф. Енгельс розглядали цивілізацію як стадію розвитку суспільства, що настала за дикістю й варварством.
Становлення цивілізації пов'язане з досить високим рівнем розподілу праці, формуванням класової структури суспільства, утворенням держави й інших політичних і правових інститутів влади, розвитком писемних форм культури, системи мір і ваги, розвинутою релігією й т. ін.
Такому тлумаченню поняття цивілізації не суперечить і її розуміння як характеристики конкретного типу культури й суспільства. Цивілізація з позиції цього підходу - це конкретний соціокультурний феномен, який обмежений певними просторово-тимчасовими рамками й має чітко виражені параметри духовного, технологічного, економічного й політичного розвитку.
Прикладом таких цивілізацій можна назвати цивілізацію Майя, цивілізацію Стародавньої Греції, цивілізацію Стародавнього Риму.
На основі всіх цих підходів можна дати таку узагальнену характеристику цивілізації - це великі цілісні соціокультурні системи зі своїми закономірностями, які не зводяться до закономірностей функціонування держав, націй, соціальних груп.
Цивілізація як цілісна система містить різні елементи (релігію, економічну, політичну, соціальну організацію, систему освіти й виховання й т. ін), які погоджені один з одним і тісно взаємозалежні. Кожен елемент цієї системи несе в собі відбиток своєрідності тієї або іншої цивілізації. Ця своєрідність досить стійка.1 хоча під впливом певних зовнішніх і внутрішніх впливів у цивілізації відбуваються певні зміни, їхня основа, внутрішнє ядро залишається незмінним, отже, кожна цивілізація самобутня, живе своїм життям, має свою історичну долю, свої інститути й цінності. У процесі функціонування цивілізації відбувається реалізація єдності духовного життя великої соціальної спільності в історичній наступності на певній території й диференціація культурного життя в тих самих рамках місця й часу. Визначеності цивілізації надає духовний фактор - своєрідний склад психічного життя, що втілюється в особливостях культури: цінностей, норм, звичаїв і традицій, культурних зразків і т. ін. Взаємодіючи одна з одною, цивілізації не втрачають власної унікальності, можливі запозичення певних елементів з інших цивілізацій можуть лише прискорити або сповільнити, збагатити або збіднити їх.
Цивілізація не збігається з формацією, оскільки реалізує й власну наступність у часі й просторі, і зв'язок з іншими цивілізаціями. На відміну від формаційного розподілу суспільства, пов'язаного з виробничо-економічними відносинами, відносинами власності, цивілізаційний розподіл пов'язується з особливостями культури, тому, щоб усвідомити особливість цивілізації, необхідно розглянути відношення понять „культура" і „цивілізація".
У культурології існує досить сильна течія, що протиставляє культуру цивілізації, початок такому протиставленню поклали російські слов'янофіли, утверджуючи тезу про духовність культури й бездуховність цивілізації як чисто західного явища. Продовжуючи цю традицію, Н.А. Бердяев писав про цивілізацію як „смерть духу культури". У рамках його концепції культура - символічна, але не реалістична, тим часом динамічний рух усередині культури з її кристалізованими формами неминуче тягне до виходу за межі культури, „до життя, до практики, до сили". На цих шляхах „відбувається перехід культури до цивілізації", „цивілізація намагається здійснити життя", реалізуючи „культ життя поза її змістом, підмінюючи мету життя засобами життя, знаряддями життя".
У західній культурології послідовне протиставлення культури й цивілізації здійснив О. Шпенглер. У своїй книзі „Занепад Європи" (1918) він описав цивілізацію як кінцевий момент у розвитку культури, що означає її „захід" або занепад. Шпенглер уважав головними рисами цивілізації „гостру холодну безстрасність", інтелектуальний голод, практичний раціоналізм, заміну щиросердечного буття розумовим, преклоніння перед грішми, розвиток науки, безрелігійність і тому подібні явища.
Однак у культурології є й протилежний підхід, який, по суті, ототожнює культуру й цивілізацію. У К. Ясперса цивілізація інтерпретується як цінність усіх культур. Культура є стрижень цивілізації, але при такому підході нерозв'язаним залишається питання про специфіку культури й цивілізації. Розбіжність культури й цивілізації, що призводить у певних соціальних системах до їхнього протиріччя, носить не абсолютний, а відносний характер, історія свідчить, що гуманістичні цінності культури можуть втілитися в життя лише за допомогою розвинутої цивілізації. У свою чергу, висока цивілізація може бути побудована на основі культурної творчості й надихаючих культурних змістів.
Використання понять „цивілізація" й „культура" у філософії, культурології може стати самостійним об'єктом самостійного дослідження й дати дуже багато цікавих спостережень для розуміння глибини й багатомірності цих понять. У цьому зв'язку ми можемо відіслати читача, наприклад, до робіт Р.Г. Апресяна, який розглядає культуру як набір практик відповідно до якогось соціального стандарту. На нашу думку, тут ідеться про цивілізаційні практики, тому що, як ми побачимо далі, стандарт є найважливіший прояв саме цивілізаційних відносин. Більш докладний огляд проблем розуміння культури наводить Г. Померанц у статті „Ніяка культура не самотня". Показово, що він наводить як найважливішу ознаку культури науку як найважливіший елемент структури культури. А взагалі, уживання понять цивілізація й культура має кілька методологічних підходів. Це особливо важливо розуміти, аналізуючи цивілізацію та культуру як складові реальності людини. По-перше, поняття культура вживається як характеристика певного стану суспільства, протилежного (діалектично протилежного) природі. Це найбільш традиційне й широко вживане розуміння культури. Поняття цивілізація, незважаючи на те, що воно історично більш молоде, ніж поняття культура, уживається в таких значеннях: цивілізація як протилежність варварству (історичний аспект); цивілізація як протилежність культурі (гносеологічний аспект); цивілізація як певний етап розвитку суспільства, що закінчується крахом цивілізації (ідеться про шпенглерівську концепцію), де під крахом цивілізації розуміється, насправді, саме культура: культура як найважливіший етап у занепаді Європи. У рамках основної проблеми нашого спецкурсу ми повинні постійно мати на увазі головне: який би зміст не вкладався в поняття цивілізації та культури, вони перш за все становлять фундаментальну основу реальності людини, задають усі можливі якості цієї реальності.
Говорячи про цивілізацію й культуру, ми б хотіли виключити з контексту розгляду дві можливих асоціації: по-перше, це розмова в усіх випадках (за винятком спеціально обговорених) неминуче зважує цивілізацію й культуру на ціннісних терезах. Ми не виключаємо такого підходу, але повинні наголосити, що в нашому випадку завжди йдеться про те, що цивілізація й культура для суспільства, для людства, для світу людини на цих вагах урівноважені. По-друге, ми повинні постійно враховувати те, що цивілізація й культура, незважаючи на їх постійне теоретичне розведення, у реальності зовсім не складають традиційну опозицію одна одній. Якщо ми розглядатимемо цивілізацію й культуру як єдність протилежностей, то така логіка відразу призведе до проблеми пошуків провідної протилежності, відносин між ними як джерела руху в схемі саморуху суспільства як взаємозаперечення цивілізації й культури й так далі до нескінченності. Ні, ні й ще раз ні! Якщо цивілізація й культура й складають опозицію, то таку котра створюється людиною, має джерело саморуху в людині, а не в цивілізації або культурі. Це скоріше два виміри простору людини, як висота й ширина. Дві просторові координати, масштаб й орієнтованість яких утворюються, знов-таки, людиною. Ми намагаємося показати, що в такій реальності взаємин цивілізації, культури й людини немає ні „гіршого", ні „кращого", ні єдності, ні протилежності - це така само даність, така само реальність, як дві півкулі людського мозку. Але це така реальність, яка щоразу надає руху органічному й соціальному тілу людства. Отже, насправді, у ці характеристики цивілізації й культури треба вводити третій термін цієї опозиції - це Людина та її реальність. Історично склалося так, що в трикутнику „цивілізація, культура, людина" проглядалося звичайне розуміння й цивілізації, і культури як їхньої взаємодії, їхнього зв'язку, їх взаємовизначення одної через іншу цілого через частину або частини через ціле.
Таке розуміння цивілізації й культури в історії, звичайно, було плідним і дозволяло відкривати все нові й нові аспекти. Іноді головні, іноді другорядні, іноді сутнісні, іноді феноменологічні. Не випадково тому на цей час нараховується близько 300 визначень і цивілізації, і культури. Кожне з них має право на існування, тому що відкриває якусь сторону, якийсь аспект цивілізації й культури. Таке традиційне розуміння цивілізації й культури залишало осторонь третю вершину цього трикутника - людину. У XX столітті все частіше й частіше стала розглядатися цивілізація й культура в співвідношенні з людиною, коли в основу міркувань бралося відношення культура - людина.