Смекни!
smekni.com

Природне й суспільне в людині (стр. 2 из 3)

Для філософського осмислення тих небезпек, які таять у собі соціальні трактування людини, дуже багато чого дає популярний у минулому сторіччі жанр антиутопій - літератури, що описує вигадане суспільство, у якому панує примітивний, одномірний соціальний ідеал. Яскравим прикладом антиутопії може служити роман англійського письменника О. Хакслі "О, чудовий новий мир" (1932), що оповідає про країну, у якій штучним шляхом відтворюються різні типи людських істот, заздалегідь пристосованих до тих або інших видів праці, але обмежених у всіх інших відносинах. Втім, систематичне винищування мільйонів людей, свого роду вибракування "неповноцінного людського матеріалу", що проводилася, наприклад, гітлерівцями, - це, на жаль, не вимисел, а реальність XX сторіччя.

Біологія людини в епоху науково-технічної революції

Не можна не відзначити, що людством в епоху науково-технічної революції створенно різноманітні засоби, що придушують, що калічить, деформуючі біологічні основи людської істоти, - це й нервово-психологічні стреси, і хімічні препарати, що забруднюють атмосферу, воду, ґрунт, і багато чого іншого. Не випадково в наші дні однієї із глобальних проблем стала проблема збереження людини як біологічного виду. Це змушує багато в чому переосмислювати проблему співвідношення біологічного й соціального в людині.

Як біологічний вид людина надзвичайно пластична. Усякий інший вид здатний вижити лише в межах досить вузької "екологічної ніші", тобто сукупності різних умов і факторів навколишнього середовища. Людина в цьому змісті незрівнянно більше універсальна, біологічна організація дозволяє адаптуватися до досить широкого діапазону зовнішніх умов. Однак і її можливості далеко не безмежні - існують такі граничні значення зовнішніх умов, за межами яких біологічна організація людської істоти перетерплює необоротні, руйнуючі її зміни.

Варто також ураховувати, що у взаємодії біологічного і соціального біологічне - продукт тривалої еволюції - є початком консервативним. В умовах сучасної високорозвиненої технічної цивілізації по цілому ряді параметрів можливості адаптації людського організму близькі до вичерпання. При цьому маються на увазі не тільки фізичні, але й психологічні фактори, пов'язані із забрудненням середовища перебування людини, збільшенням нервово-психічних навантажень у процесі праці й спілкування між людьми, що приведе до стресових станів і породжує так звані "хвороби цивілізації" (сердечні захворювання, психічні розлади, порушення в імунній системі й багато хто інші). Ніколи раніше середовище перебування людини не було так насичене іонізуючими випромінюваннями й забруднені хімічними речовинами, шкідливими для самого його існування й украй небезпечними для його майбутнього, оскільки активізувався мутаційний процес, зріс його негативний вплив на спадковість людини. Особливу складність нинішньої ситуації надає те, що пагубний вплив багатьох з названих факторів безпосередньо не відчувається людьми й викликає наслідку, які будуть позначатися лише в більш-менш віддаленому майбутньому. Це утрудняє мобілізацію сил і ресурсів людства для боротьби з подібного роду наслідками. І проте така мобілізація стає усе більше настійною й невідкладною потребою.

Зневажливе відношення до біології людини далі неприпустимо. Тим більше що біологічна організація людської істоти є щось самокоштовне, і ніякі соціальні цілі не можуть виправдати ні насильства над нею, ні євгенічних проектів її переробки.

Проблема життя й смерті в духовному

У житті кожної нормальної людини рано або пізно наступає момент, коли вона задається питанням про кінцівку свого індивідуального існування. Людина - єдина істота, що усвідомлює свою смертність і може робити її предметом міркування. Але неминучість власної смерті сприймається людиною аж ніяк не як відвернена істина, а викликає найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин його внутрішнього миру.

Першою реакцією, що випливає за усвідомленням своєї смертності, може бути почуття безнадійності й розгубленості, навіть панічної. Переборюючи це почуття, людина, однак, все життя, що залишилося, існує, обтяжений знанням про прийдешню власну смерть; більше того, це знання, хоча в більшості життєвих ситуацій воно таїться в схованих глибинах свідомості, стає проте основним надалі духовному розвитку людини. Наявністю такого знання в духовному досвіді людини в значній мірі й пояснюється гострота, з якої перед ним встає питання про зміст і мету життя.

Міркування над цим питанням для багатьох людей виявляються вихідним пунктом у виробленні того, що прийнято називати основною "лінією" життя, що підкоряє собі поводження й учинки людини на різних рівнях - будь те суспільство в цілому, або трудовий колектив, або сім'я, або близькі друзі. Відхилення від цієї "лінії" нерідко приводять до болісних моральних колізій, а її втрата - до морального, а те й фізичної загибелі людини. Мета й зміст індивідуального життя кожної особистості тісно пов'язані із соціальними ідеями й діями, що визначають ціль і зміст всієї людської історії, суспільства, у якому людина живе й трудиться, людства як цілого, його призначення, а отже, відповідальність на Землі й у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються границі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному й соціальному рівні людина і людство. Цим же визначається й те, якими засобами можуть або не можуть вони домагатися своїх цілей, навіть якщо ці мети представляються високими, моральними.

Але навіть якщо людина керується у своєму житті певними моральними цілями й використовує для їхнього досягнення адекватні їм засобу, він знає, що не завжди й не у всіх випадках може домагатися бажаного результату, що у моральних категоріях позначався за всіх часів як добро, щоправда, справедливість. І виникає питання: що ж, життя його - єдина й неповторна - якоюсь мірою зрівнюється з життям тих, хто живе безцільно, безглуздо й аморально, творить зло, неправда й несправедливість? Питання цей тим більше значимо, що життя кожної людини не нескінченна, а обривається смертю, небуттям. Чи не втрачають внаслідок цього зміст визначення її в моральних категоріях добра й зла, правди й неправди, справедливості й несправедливості? Люди завжди шукали вихід із цього обтяжуючого протиріччя. І знаходили його спочатку в релігійному постулаті про "безсмертя душі", а потім - у поданнях про "абсолютний розум" і "абсолютних моральних цінностях", що створюють нібито основу морального існування людини.

Усвідомлюючи кінцівку свого земного існування й задаючись питанням про сенс життя, людина починає виробляти власне відношення до життя й смерті. І цілком зрозуміло, що тема ця, бути може найважливіша для кожної людини, займає центральне місце у всій культурі людства. Історія світової культури розкриває споконвічний зв'язок пошуків змісту людського життя зі спробами розгадати таїнство небуття, а також із прагненням жити вічно і якщо не матеріально, те хоча б духовно, морально перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це питання займалися й займаються й міфологія, і різні релігійні навчання, і мистецтво, і численні напрямки філософії. Але на відміну від міфології й релігії, які, як правило, прагнуть продиктувати людині певні його рішення, філософія, якщо вона не є догматичної, апелює насамперед до розуму людини й виходить із того, що людина повинен шукати відповідь самостійно, додаючи для цього власні духовні зусилля. Філософія допомагає йому, акумулюючи й критично аналізуючи попередній досвід людства, у такого роду пошуках.

Послідовно проведений філософський матеріалізм заперечує яку б те не було можливість особистого фізичного безсмертя для людини, не залишає йому надії на "загробне життя". Тому продумано, осмислено приймаючи матеріалістичний світогляд, людина робить важкий крок, що вимагає особистої мужності й сили духу, того, що у філософії називається стоїцизмом, оскільки відмовляється тим самим від можливості розради, хоча б і ілюзорного. Труднощі цього кроку збільшується ще й тим, що накопичений людством моральний досвід довгий час осмислювався в рамках релігійних систем, а знання моральних цінностей, що обґрунтовуються ними, підпиралося посиланнями на суд і, які очікують кожного після смерті. "Якщо Бога ні, те все дозволено", - проголошував герой Ф. М. Достоєвського.

Як бачимо, філософія, яких би позицій вона не дотримувалася, не тільки не знімає питання про зміст людського життя, про смерть і безсмертя, але, навпроти, дозволяє його поставити в найбільш гострої, навіть драматичній формі, тим самим повною мірою виявляючи його гуманістичний зміст.

Філософія про сенс життя, про смерть і безсмертя людини

Від всіх інших живих істот людина відрізняється найбільше тим, що протягом свого індивідуального життя він ніколи не досягає вищих "цілей" життя родовий, історичної; у цьому змісті він - адекватно не реалізована істота. Така незадоволеність містить у собі спонукальні причини творчої діяльності, не ув'язнені в безпосередніх її мотивах (матеріальних та ін.). Саме тому покликання, призначення, завдання всякої людини - всебічно розвивати свої здатності, внести свій особистий внесок в історію, у прогрес суспільства, його культуру.

У цьому й полягає сенс життя окремої особистості, що вона реалізує через суспільство, але в принципі такий же й сенс життя суспільства, людства в цілому, що вони реалізують, однак в історично неоднозначних формах. Збіг, єдність особиста й суспільного, вірніше, міра цієї єдності, неоднакова на різних етапах історії, і визначає цінність людського життя. Ця міра, таким чином, не є надособистісна або надсуспільної, але поєднує мети й сенс життя особистості й суспільства, а вони можуть перебувати в протиріччі один з одним або, навпаки, збігатися залежно від суспільно-економічних умов.