Свою працю Ярема закінчує загальною характеристикою і до неї додає картину тих впливів, що йшли в напрямі скріплення української інтровертивності.
Українська інтровертивність тісно пов’язана з географічними умовами. З одного боку, одностайність краєвиду, а з другого – безмежний простір зумовлював вільність. Третій географічний чинник – урожайна земля.
Українську інтровертивність скріпили зовнішні впливи та історія. “Будучи сама наслідком інтроверсії, ( історія ) цю інтроверсію ще більше поглиблювала”. Безнастанні історичні лихоліття спричиняли кожний раз нову утечу від світу, а вслід за тим спадали на край і нарід нові зовнішні лиха. На ґрунті такої психології виростала духовна культура, яка нарід далі виховувала” [58,54].
Панас Феденко у праці “Науковий Збірник Українського Вільного Університету у образі” показує як характер зумовлює історичну долю народу й історія в свою чергу впливає на характер.
Феденко виходить від географічного аспекту степу і робить таке зауваження: “Степ в нашій історії, як був, то в дуже малій мірі феноменом естетичним, але переважно тим елементом, що постійно держав українську людність у фізичній і психологічній напруженості, протягом довгих віків”. Зі степом зв’язане поняття перманентної катастрофи як «домінуючий чинник у нашій історії».
Феденко відзначає, що важке геополітичне положення України зродило в її людності і героїчну поставу і стало основою лицарського духа, зокрема в козацьку добу. Він також зауважує, що якщо у поодиноких народів їхня національна вдача витворювалася під впливом поодиноких домінуючих в житті суспільних верств, то в Україні формуючою духовність верствою було козацтво.
Розлогий степ не давав змоги рівномірно організувати його оборону і це є причиною індивідуалізму. «За польсько-литовської доби нашої історії центральна влада не дбала за оборону України, і весь тягар війни з степовиками ліг на плечі самої людности, якій доводилося з рушницею за парканом стояти».
Феденко відзначає, що з українською свободолюбністю є пов’язане відчуття особистої гідності.
Постійна загроза степу мала ще й інший наслідок: погорду до маєтку, до грошей, яка «поширена в українському селянському побуті, зокрема у шлюбних справах. На придане молодої не звертають такої уваги, більше цінять здоров’я та вдачу».
Феденко про українську почуттєвість пише: “Постійна небезпека, непевність завтрашнього дня дала тій добі своєрідну печать меланхолії поряд з найбуйнішим виявом веселого настрою. Мабуть відсіль походження має український гумор з його головною рисою: бачити за зовнішньо-веселим сумний зміст”. В іншому місці свого твору він відзначає, що почуттєвість є характерною для села, а для міста властивий більше раціоналізм.
Феденко зауважує, що катастрофи, які випливали з степу, спричинили до замкненості українця, “яку сторонній глядач часто схиляється вважати за хитрість: мовляв “малорос і не збреше, і правди не скаже”. Особливо це виявляється в поширенні у народній мові відповіді у формі захисту. Ця риса випливає з бурхливої історії України, по якій мандрували протягом століть різні військові сили. Виявляти свою щиру думку перед ними бувало зажди небезпечно. Відсіль здержливість, “слухай і на вус мотай”, не виявляй свого чуття навіть виразом обличчя ані рухом. Може ця зовнішня нерухомість утворила для українців опінію лінивих [58,58]. Щодо нерухливості, то пов’язує її з характером селянського народу.
Олександр Кульчицький у праці “Риси характерології українського народу” відзначає, що душу народу формували століттями різні чинники і вирізняє шість чинників:
1). Расові; 2). Геопсихічні; 3). Історичні; 4). Соціопсихічні; 5). Культуроморфічні; 6). Доглибнопсихологічний.
Кульчицький зупиняється на двох расових елементах українського народу: динарському ( 44% загалу населення ) та остійському ( 22% ). Людину остійської раси Кульчицький характеризує як залежну в собі, яка уникає контактів з зовнішнім світом, залишаючись в інтимній сфері свого близького оточення («моя хата скраю»). Динарська вдача відзначається великою силою почуттів, вигуковістю. «Те, що в українській психіці відповідає “козацькому ідеалові”, виявляє переважно психічні тенденції динарської раси».
Географічний чинник відбився на українській душі трьома різними полосами української території. Північна низинна полоса з лісовою гущавиною, трясовинням впливає на зменшення життєрадості, людина відчуває обмеженість, яка веде до обережності, терпеливості.
Середня смуга – лісостепу – спричинює своїм сухішим та теплішим підсонням збільшення життєрадості і оптимізму. Багатство лісостепу викликає в хлібороба лагідність, щедрість, почуття довірливості, релігійної вдячності.
Південна смуга безкрайого степу викликає бажання “нестриманого руху в безконечність”. Степ породжує тугу, сповнену ентузіазмом у шуканні недосяжного.
Історичний вплив на українську духовність Кульчицький пов’язує з геополітичним “межовим положенням”.
Про вплив соціальної структури пише: “Українці, позбавлені у висліді історичних умов життя своєї шляхти і не маючи у висліді створених умов класного “третього стану”, залишилися в своїй основі селянським народом, що не сприяло розвиткові психічних прямувань і диспозицій, властивих для соціальних форм великого засягу, доцільно зорганізованих. Навпаки, життя селянина, зумовлюючи глибокий індивідуалізм, твердо закорінений, сприяло розвиткові малих груп. Соціальне життя таких груп розвивало психічні властивості, бажані й формовані для інтимності, - отже почування симпатій й спочування, дружби й вірності, як теж дар вчування і розуміння” [58,62].
У статті “Світовідчування українця” Кульчицький робить таке зауваження: “Розглядаючи по черзі поодинокі аспекти української психіки в їхньому відношенні до світосприймальних настанов, ми могли ствердити, що часто виявлялася виразна конвергенція, тобто збіжність напрямку тих чинників, що впливали на формацію української душі. Та іноді назначувалася і дивергенція, розбіжність діючих чинників ...” [58,64]. Кульчицький накреслює спільну структуру, виходячи від емоційно-почуттєвого характеру, від відомої “кордоцентричности” української вдачі. Кордоцентричність пов’язує з рефлексивністю, яка спрямована на самоформування.
М. Шлемкевич у праці “Душа і пісня” з’ясовує місце української почуттєвості. Не заперечуючи великої сили й краси української пісні, Шлемкевич вказує на “зону небезпек, де починаються фатальні наслідки наших душевних скарбів”. Він думає, що «настроєва пісенність боїться твердої, ясної форми, бо форма вбиває настрій».
Брак такої форми пробивається у нашім “славнім і на всіх перехрестях називанім індивідуалізмі, «український індивідуалізм є без індивідуальностей». Індивідуалізм без ясних форм індивідуальностей це втеча у “свободу”, у широкий степ, це українська анархія. Шлемкевич українську «пісенність» вважає настільки притаманною для української вдачі, що «повне заперечення пісенної ліричности це значення самих себе. Це спроба самогубства – культурно зовсім безплідна».
Б. Цимбалістий у праці “Родина і душа народу” пропонує культурно-антропологічний підхід до проблеми національного характеру. Він виходить від твердження про становище жінки-матері в житті українців. Зі становища української жінки в українській спільноті випливає і її активність, і пов’язує що активність із типом нашої спільноти й культури.
Цимбалістий зазначає, що в Україні вихованням дітей займається мати і це відбивається на нашій поставі, бо “норми поведінки, характер моралі, ідеал людини, настанова до життя в українця є підпорядковані нормам ієрархії вартостей – типовими для жінки, для жіночої свідомости [58,71].
Про джерело української анархічності пише: «Українській малій дитині важко здобути приязний, довірливий стосунок до батька. Він надто далекий їй, він не виявляє любови ні опіки, а дуже часто служить, як особа, якою страшиться. Дитина йому мусить повинуватися зі страху, але внутрі не любить його й бунтується ... Як тільки доросте, бажає чим скоріш відлучитися від батьківського дому, тобто вирватися з-під влади батька. Опісля в суспільному житті людина повторює цю саму настанову, тим більше, що влада чужа і деспотична».
Григорій Ващенко у “Виховному ідеалі” пише: «Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільше відповідає психології народу та його призначенню, ввійшов у психіку мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців та письменників, що стали духовними провідниками народу».
Ідеал людини спирається на ідеал християнського гуманізму, а підставою – є вроджена релігійність українців. Джерелом релігійності є межове положення України, яке породжувало “межові ситуації” постійної загрози.
Ващенко вказує на центральне значення землі для української вдачі і окреслює це так: «Мирні хліборобські заняття сприяли лагідності вдачі українців і загальній інтелігентності їх, бо доісторичний хлібороб мав більше можливостей, ніж пастух чи ловець, призадумуватись над таємницями природи і людського життя. З цим також пов’язана певна глибина й багатство емоцій естетичних і емоцій кохання».
Ващенко зазначає, що несення допомоги в українців дуже поширене, «любов до Бога має сполучатися з любов’ю до ближнього, що виявляється передусім у ділах благодійности, в піклуванні про хворих, убогих, сиріт».
Ващенко підкреслює хоробрість українців: «українці не будучи агресивними, в той же час були дуже свободолюбними й не помирилися б зі становищем рабів».
Мужність пов’язує з відчуттям людської гідності і цим відрізняє її від простої агресивності, бо хоробрість має чуттєво-розумове, а войовничість стихійне підґрунтя.
«Багатство емоцій естетичних і емоцій кохання” робить українців обдарованими в мистецтві, зокрема в пісні, яка “своїм змістом, багатством, глибиною й різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою й мелодійністю посідає одно з перших місць серед пісень народів світу». Замилування до краси в українців не тільки на свято, але й на будень.