Епоха Відродження заперечилагеоцентризм, замінивши його антропоцентризмом. Були реабілітовані земні людські радощі і чуттєві пристрасті. Змістом життя людини оголошується не гіпотетичне блаженство після смерті, а можливість досягнення щастя і життєвих насолод у житті земному. Доказувалося, що це можливо завдяки пізнанню людського світу, її доцільній і наполегливій діяльності. Так гуманістичний світогляд вперто пробивав собі дорогу, секуляризуючи філософію сенсу людського життя.
Гуманізм епохи Відродження, разом з тим, привів до формування індивідуалізму. Індивідуаліст розуміє мету свого життя в собі самому, а його зміст –в отриманні життєвих насолод. Аморальних задоволень, за його переконанням, не існує, а інтереси інших людей для нього байдужі. Таким чином, індивідуаліст стає антисоціальною істотою, небезпечною для інших людей. Егоцентризм веде до анархізму і нігілізму, до бунту проти всякого суспільного порядку.
Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою конечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислити і творити, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е. Фрома, в самих основах людського існування вкорінена потреба в об'єкті для служіння.
Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом всієї історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як "готове" знання або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору [4, 181].
Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома точка зору філософа Епікура, так звана гедоністична (грецькою – "насолода", "задоволення") позиція, яку можна розуміти, як "життя заради життя". Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя є емоційністю, таємничим дарунком людині, до цього дарунку треба ставитись з вдячністю і любов'ю. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів – від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейство у своєму ставленні до життя виражало таку позицію: якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, то вироджується в егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати людського відчуття повноцінності життя.
Інший шлях у здобутті сенсу життя можна назвати "життям заради інших людей", коли гарантією осмислення життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя –це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким "іншим" може виявитися і певна "ідея", чи ідеал, реалізація якого потребує від людини посвятити їй своє життя (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією особистості, то тоді людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).
Самоцінність індивідуального "Я" не може розчинитися повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу стати Людиною, або – мовою релігії –"піднятися до Бога, стати образом та подобою Божою". Як писав французький філософ Г.Марсель, "піднятися до Бога –це означає ввійти в самих себе, більш того, в глибину самих себе –і себе ж перевершити". Іншими словами, у своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого "Я" включити весь світ –і природний, і суспільний. Таке можливо лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і "ближніми", і "дальніми"), з культурою людства. Це саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості –справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.
Поряд з безмірним звеличенням власного "Я" і його завищеної самооцінки, у філософії здавна існує протилежна тенденція заперечення гідного статусу та цінності людини і необхідності її існування. Цей мотив підхопили деякі представники екзистенціалізму. На їх погляд, людина від життя отримує огиду і жах, оскільки життя є процес безглуздий і абсурдний. Лише буття, спрямоване до смерті і вбачає в ній прояв вищої свободи, дає існуванню смисл і приводить екзистенцію до гідного завершення.
Тоді, в чому ж полягає сенс людського життя! У цьому питанні є об'єктивна і суб'єктивна сторона. Кожна людина – мала часточка роду людського, ланка, що з'єднує його минуле і майбутнє. Це об'єктивна сторона, що висуває свої умови індивідові: його життя має відповідати певним загальним вимогам, виконання яких сприяє нормальному розвитку людства. Суб'єктивна сторона питання про сенс життя не має однозначної відповіді. Це питання мусить адекватно усвідомлювати і зважувати кожна людина особисто, шляхом вільного морального вибору. Вести мову про сенс життя можна тільки тоді, коли поважаєш, цінуєш не тільки власне, але й чуже існування. Сенс життя полягає у всебічному розвитку сутнісних сил людини, їх реалізації на благо інших людей, водночас у задоволенні власних потреб, знаходячи в цьому відповідне задоволення, радість та щастя. Тому кожна людина має розвивати свої здібності, розгортати свої духовні сили і робити свій особистий внесок в історію. Людина реалізується через суспільство в різних виявах і на різних рівнях. Але вона і є тому людиною, що здобуваючи щось своє, робить це завдяки іншим людям і тому повинна діяти і заради них. Філософія сприяє критичному осмисленню людського буття, допомагає відшукати його смисл і посилити волю до життя.
Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) є не лише "суспільно-корисними" здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними, і саме вони лежать в основі людського "Я". Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.
Таким чином, людина проявляє себе як біопсихосоціальна система, при тому її соціальний аспект постає домінуючим. Відповідно до співвідношення названих компонентів людського виразу напрацьовані поняття: індивід - особа – індивідуальність.
Індивід –це окрема людина, зазначення, перш за все її біологічних рис. Особа – це індивід із соціально обумовленими й індивідуально вираженими якостями. Під особою розуміють соціальну значущість індивіда, його соціально-етичний і психологічний вираз. Індивідуальність характеризує самобутність, неповторність індивіда, його оригінальність, особливо його духовності. Духовність особистості являє собою сплав, синтез Істини, Добра і Краси, при цьому провідну роль відіграє Добро.
Людина сприймає життя як визначений нею ж ідеал, про що стверджували ще піфагорійці, стоїки, епікурейці та ін. Суперечність між безперервним спрямуванням життя і вічним поверненням скасовується завдяки концепції надлюдини, в якій актуалізується вище втілення волі до влади як волі до свободи. Надлюдина творить закони для себе, і вона ж їм підпорядковується. Надлюдина піднялася над буденною суєтою і звільнила себе від пут дріб'язковості та мізерності земних бажань.
Яскравим представником філософії життя був Нобелівський лауреат, француз Анрі Бергсон (1859-1941). Він вважав, що життя як становлення розпочинається першопочатковим вибухом ("життєвим поривом"), котрий породжує інтелект та інтуїцію – форми життя і пізнання. Життя, розпадаючись, створює дух і матерію, а осягти його можливо лише інтуїтивно. Інтуїція сприймає живе становлення в діяльності в той час, коли інтелект пізнає лише мертві речі. У кінцевому вимірі життя у Бергсона виступає у вигляді потоку творчих енергій. Але ці енергії належать не загалу людства, а лише еліті.
Вже згаданий Вільгельм Дільтей визначав життя як культурно-історичний феномен. Щоб його зрозуміти, необхідно самопізнавати себе та використовувати метод розуміння, для чого Дільтей розпочав формувати герменевтику (вчення про розуміння та тлумачення текстів і людського буття).
Німецький філософ Георг Зіммель (1858-1918) вбачав життя на двох рівнях: органічному (смертному) і рівні "більше ніж життя", котрі є формами культури. Ці форми ніби застигають і тому гальмують розвиток життя, а від того вони знищуються та замінюються новими. Ця заміна є трагедією життя, бо йде боротьба між душею і духом, особистим і загальним, індивідуальним та спільним. У цьому руйнівному процесі творчо реалізується лише сильна людина, з рисами надособистості. Пояснення і описування феномену руйнації нічого не дає, бо його необхідно розуміти через відтворення механізмів духовної спадкоємності в історико-культурному процесі. Головне розуміння і переживання досліджуваних подій, їх інтерпретація в дусі нового часу [5, 69].