Царство свободи – не царство природи, а царство духу, яке являє собою в історії людства як «народний рух». Тому все, що в Логіці буття і в Логіці випадковості, де розглядаються категорії природи, говориться про перехід від необхідності до свободи, – тільки схематичні і абстрактні натяки на дійсну діалектику необхідності і свободи. Ця діалектика розкривається у Філософії духу, особливо у Філософії історії.
При цьому істинний суб'єкт свободи – не окрема особистість, а народ. По відношенню до самостійності окремих осіб дух народу є їх «внутрішня міць і необхідність».
«Дух народу» не є вища інстанція Філософії історії. Такою інстанцією є розум. Гегель виходить із переконання, що світом править розум. Саме розум «панував і у всесвітній історії» (Філософія історії). Цей розум «імманентний у історичному бутті і здійснюється в ньому і завдяки йому».
Імманентність розуму історичного процесу – важливе положення філософії історії Гегеля. Істина, по Гегелю, тільки у поєднанні всезагального і сущого в собі і для себе взагалі з одиничним, суб'єктивним. В такій загальній формі ця істина була розглянута у гегелівській Логіці (в енциклопедичній і у «науці логіки»). У Філософії історії ця істина розглядається у іншій формі, яка відповідає особливості всесвітньо-історичного процесу. Особливість ця в тому, що об'єктивна абсолютна ціль історичного процесу в самому ході розвитку не може адекватно усвідомлюватись самими учасниками.
Тому у філософії історії питання про відношення всезагальної цілі історичного процесу до цілей його одиничних учасників, приймає форму питання про поєднання свободи і необхідності. Відбувається це через це, що у «Філософії історії» ми «розглядаємо внутрішній, в собі і для себе сущий, духовний процес як необхідне, а, навпаки, те, що у свідомій волі людей є їх інтересом, приписується свободі».
При вивченні гегелівської історичної діалектики необхідності і свободи кидається в очі характерний для нього ріст і прогрес історизму у постановці і розробці проблеми. Риса, що чітко виділяє Фіхте і Шеллінга від стоїків, Спінози полягає в тому, що Фіхте і Шеллінг поставили проблему свободи і прогресу свободи на грунт історії. У них ми знаходимо схеми прогресу свободи в історії розвитку суспільства. Але їм не вдалося зрозуміти всесвітню історію як історію прогресу свободи. Для Гегеля всесвітня історія «являє собою хід розвитку принципу, зміст якого є усвідомленням свободи. Ця думка керує Регелем і при розробці його курсів і праць, що стосуються історії, релігії, філософії. І як недалекий Гегель від дійсного історичного реалізму і від емпіричної історії – історичне все ж прокладає собі шлях. У лекціях по філософії мистецтва, по філософії релігії, і по історії філософії ми бачимо використання тієї схеми всесвітньо-історичного розвитку, в яку Гегель ввів зміст матеріалу своєї «Філософії історії».
Поряд з великим значенням історизму філософію Гегеля відрізняє нове розуміння ролі активності. Теорії свободи Фіхте і Шеллінга страждали спогляданням. Свобода розумілась у них як чисто споглядальне бачення необхідності, що діє у природі і у історичному процесі. Навіть у Фіхте – при всьому значенні, яке для нього має творча діяльність суб'єкта, – залишається невирішеним протиріччя між первинним поривом «Я» до цієї діяльності і тим спогляданням необхідності, яка одна, по Фіхте, передбачає досягнення істинної свободи. Ще сильніше мотив містичної споглядальності звучить у теософській філософії свободи Шиллінга.
У Гегеля активність із діяльності «кінцевого» і «одиночного» суб'єкту, або індивіду більше, ніж у Фіхте, стає діяльністю соціального цілого. На місце абстрактного поняття про «рід» висувається більш конкретне в історичному змісті поняття про «дух народу»
Суттєва характеристика духа – його діяльність. «Дух по суті діла діє, він робить себе тим, що він є в собі, своєю дією, своїм твором, таким чином він стає предметом для себе, таким чином він має себе, як наявне буття перед собою».
Яким же чином загальне, або загальний розумний смисл історії може здійснюватись через дії окремих її учасників, якщо ні учасники не знають, не розуміють загального і у своїх діях керуються лише особистими потребами, інтересами, цілями?
Відповідаючи на це питання, Гегель використав думку Шеллінга. Автор «Системи трансцендентального ідеалізму» опирався на протиріччя між свідомими задачами, які люди ставлять перед собою у своїх історичних діях і результатами своїх дій. Результат цих дій може виникнути наперекір волі і намірам діючого. Саме цей непередбачений результат і є каналом, по якому в історичний процес проникає необхідність історично здійснюючого. Він необхідний, бо «нав'язується» людям незалежно від їх волі і намірів, поза і над їх свідомістю і пізнанням.
В цьому питанні Регель опирається на Шеллінга. Цей непередбачений і неусвідомлений результат діє суб'єктивно свідомого, але не адекватного загальній ідеї, характеризується у Гегеля (як і у Шеллінга) як необхідність. Мірою цієї необхідності є її непізнанність, неадекватність пізнання історичної дії його повній дійсній суті.
Своє розуміння історичної необхідності Гегель розкриває у роздумах про роль великих особистостей в історії. Великі люди, або «герої історії відрізняються тим, що їх мислення, при всій обмеженості і неадекватності, краще розуміє «те, що потрібно і що своєчасно». І великі люди «бажали надати задоволення собі, а не іншим», їх особистий інтерес Гегель називає» пристрастю». Він стверджує, що «ніщо у світі не творилось без пристрасті».
Завдяки діяльності великих людей, цих «довірених осіб всесвітнього духу», сила непідвладної духу необхідності поступається розуму і зростає доступна йому і складаюча предмет його зусиль свобода. Міра можливої свободи – доступне кожній епосі усвідомлення необхідності.
Якщо історичні «герої епохи» повинні бути визнані «проникливими», то сам «розум» історії повинен бути визнаний як би наділений «хитрістю»: «Можна назвати хитрістю розуму те, що він дозволяє діяти для себе пристрасті».
Розглядаючи всесвітньо-історичний процес, Гегель стверджує, що всесвітня історія є «розвиток свободи». Він говорить, що необхідність» стає свободою не тому, що зникає, а тільки тому, що її внутрішня тотожність – тотожність буття і видимості – проявляються».
Усвідомлення необхідності, що складає сутність свободи, не приходить як одночасна подія і дія духу; вона має свої ступені у часі. «Свобода – історія необхідності, історія її усвідомлення і становлення».
Це становлення здійснюється у конкретній історичній формі. «Народний дух», що стає свободою – дух, що оформлюється на кожній історичній ступені свого розвитку в ту чи іншу форму державної організації. Тим самим історія розвитку свободи стає історією розвитку державних форм. Прогрес в усвідомленні необхідності здійснюється як історія переходу від менш вільних форм державного устрою до форм все більш вільних.
Це нова риса філософії історії Гегеля. Світову історію він розуміє не тільки як ріст свідомості необхідності, але і як розширення цього усвідомлення в народі. Прогрес свободи є процес її «демократизації».
Ця думка відрізняє Гегеля від його попередників. Для античних моралістів, для Спінози, Фіхте і Шеллінга свобода – досягнення інтелектуальної еліти. Вільні тільки мудреці, філософи, чия свідомість піднімається до досягнення необхідності, тотожності свободи з необхідністю.
А для Гегеля прогрес свободи співпадає по суті з прогресом демократизації форм державного управління. Дійсність конкретної свободи – держава (Філософія права). Саме держава є «організація поняття свободи». Право, мораль, держава» є позитивною діяльністю і забезпеченням свободи». Вся цінність людини, вся її духовна дійсність пізнання існує виключно завдяки державі.
Так як держава і вітчизна означає «спільність наявного буття», так як у цьому суб'єктивна воля людини підкоряється законам, то у державі протилежність свободи і необхідності зникає. Тільки тоді необхідність і свобода, об'єктивна і суб'єктивна воля примиряються і утворюють єдине нероздільне ціле.
Але ця єдність необхідності і свободи в державі досягається тільки у історичному процесі. Всесвітня історія «являє собою хід розвитку принципу, зміст якого є усвідомлення свободи». Вся періодизація всесвітньої історії підкоряється у Гегеля цій ідеї. Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина – деспот, у другому – певна група, в третьому – вільні всі. «Схід знав і знає тільки, що один вільний, грецький і римський світ знає, що деякі вільні, німецький світ знає, що всі вільні» (Філософія історії).
Гегель впевнений, що свобода не може бути досягненням одного. Він пише: «я тільки тоді істинно вільний, коли і інший вільний і мною визначається за вільного. Ця свобода одного в іншому поєднує їх внутрішнім чином; тоді як, навпаки, потреба зводить їх тільки зовнішньо».
В античному рабовласницькому суспільстві вільні тільки деякі. Отже, і тут свобода не є поєднанням всіх членів суспільства. Раб не вільний всупереч своїй людській природі. Він стає рабом в результаті нерозвинутості його людської природи. Людина, каже Гегель, стає рабом тому, що вона віддає перевагу життю, а не свободі. Таке психологічне пояснення рабства, яке не чіпає дійсного соціально-економічного генезису рабовласницького ладу, звичайно недостатнє. Суспільний лад не може бути результатом вимушеного вибору окремих індивідів, якщо навіть їх більше.
Новий час, який Гегель обмежує розгляданням «германо-християнського світу», характеризується ним як епоха адекватного досягнення людством його субстанційної сутності, епоха людської емансипації. Спочатку засобом християнства, потім завдяки розвитку правової держави народний дух пізнає себе як вільну самодіяльність, завдяки якій існує і розвивається суспільство. Цей звільняючий процес охоплює декілька століть. Наприклад, рабство не зникло після прийняття християнства, у державах не стала зразу панувати свобода; уряді державний устрій не зразу організувались розумом, не зразу почали існувати на принципі свободи. Всесвітня історія – прогрес у свідомості свободи, – прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності» (Філософія історії).