Завдяки допомозі Київського братства творив один з перших українських філософів Касіян Сакович (1578-1647). Ним напрацьована власна філософська система, що викладена в "Арістотелевих проблемах..," де аналізується людська діяльність, життя і можливості людини в навколишньому світі, та в "Трактаті про душу..," в якому розглядається духовний світ людини, зміст її душі та основи психічних явищ.
Широку благодійницьку і культурно-освітню діяльність вели братства в інших містах: Рогатині, Луцьку, Вінниці, Шаргороді, Немирові тощо. За останніми дослідженнями, в межах сьогоднішньої Сумщини також налічувалося немало братств. У XVII-XIX ст. вони існували в Білопіллі, Лебедині, Охтирці, в селах Будки, Киріківка та інших, розгортаючи освіту населення, допомагаючи церквам, притулкам для старих і вбогих.
Цікавою була доля та діяльність Хрестовоздвиженського трудового братства, яке організував у 1889 році крупний поміщик, письменник, талановитий педагог Микола Миколайович Неплюєв у селі Воздвиженське, нині Ямпільського району. Життя братчиків будувалося на основі християнської моралі, добра та освіти. Братство мало початкову школу з гуртожитком, чоловічу й –жіночу сільськогосподарські школи. Тут була бібліотека, проводилися літературні та музичні вечори, діяла художня самодіяльність. Братством керувала дума. Воно існувало навіть при радянський владі до 1924 року.
Усі братства потребували різної літератури, особливо підручників для своїх шкіл. Як відгук на ці потреби виник учений гурток при Києво-Печерській лаврі. Він був створений завдяки зусиллям лаврського архімандрита Єлисея Плетенецького. У діяльності гуртка брали участь відомі письменники, богослови, перекладачі, художники, як Захарій Копистенський, Лаврентій Зизаній, Олександр Митура, Памва Беринда та інші, що були пов'язані з традиціями Острозького осередку. Вони налагодили роботу друкарні, писали полемічні твори, видали значну кількість підручників для шкіл. Наприклад, їх "Часослов" служив десяткам поколінь учнів.
Разом з тим діяльність братств і вченого гуртка заклала підвалини для розвитку теоретичних основ вітчизняної філософії. Захищаючи православ'я, їх представники у своїх полемічних творах виходили з патристики та ареопагітики, що мали в собі елементи вчень Платона, Аристотеля та інших старогрецьких філософів. Так, З. Копистенський у своїй "Книге о въръ" розглядав проблеми сутності та явища, душі й тіла, особистості і свободи волі.
Осмислення процесу зародження та формування української філософської думки вказує на деякі її особливості [8, 52].
По-перше, філософські роздуми насамперед були спрямовані на аналіз суспільного життя, стосунків між людьми і визначення шляхів досягнення соціальної справедливості та рівноправності людей. Це було викликано тим соціальним і політичним гнобленням українців, якого вони зазнавали з боку різних поневолювачів. Тому вже з кінця XV ст. гуманізм став центральною ланкою суспільної думки в Україні, що суттєво вплинуло на національно-визвольний рух, особливо в добу Хмельниччини та козаччини.
По-друге, на відміну від західного Ренесансу, де людина розглядалася як господар власної долі, в Україні це ще довго робилося через християнське вчення. Лише з XVI ст. у творах С. Оріховського, Л. Зизанія, К. Саковича та інших мислителів з'являється визначення людини як вищої цінності, заперечується думка про зіпсованість людей "першородним гріхом", висувається ідея про творення самою людиною свого життєвого шляху.
По-третє, в цей період в Україні сформувалися чіткі погляди на державу та право (в Острозькому осередку, серед діячів братств, у Лаврському гуртку). Особливо багато було зроблено С. Оріховським. Він був чи не першим у Європі, хто заперечив божественне походження держави і підтримував античну думку про суспільний договір в організації життя людей. Ним особливо наголошувалася думка (у "Напученні польському королеві", "Про природне право", у "Хроніках") про суспільне благо: взаємну відповідальність держави і громадян, про рівні права людей та соціальну справедливість. Так формувалася ідея громадянського гуманізму, справедливості державного устрою та відповідальності членів суспільства.
Подібні думки швидко поширювалися серед українського народу, підтримували в нього, за відсутності власної державності, надію на повноцінне історичне майбутнє і закликали до активних соціально-політичних дій.
2. Натурфілософські погляди українських просвітників
Діяльність Києво-Могилянської академії, її кращих вихованців привела до зміцнення засад Просвітництва в усій Україні. Повсюдно з'явилися різні товариства і гуртки, що займалися культурно-освітянською та благодійницькою діяльністю. Прикладом того можуть бути справи науково-просвітницького осередку, що виник на хуторі Попівка під Сумами (нині с Залізняк).
Гуртківці своєрідно міркували про соціально –політичні зміни в суспільному житті, висували ідеї громадянської справедливості. Вони першими в Україні видали "Слово о полку Ігоревім" (1807). На свій кошт створювали школи, бібліотеки, самі займалися педагогічною діяльністю. Так, учений, громадський діяч Василь Назарович Каразін (1773-1842) у своему с. Кручики відкрив першу агротехнічну школу для селян. Він же був одним із засновників Харківського університету (1805) та філотехнічного товариства. Усій Україні були відомі гуманістичні ідеї творів Василя Васильовича Капніста (1758 –1823), перш за все, завдяки його сатиричній комедії "Ябеда". У ній він висміяв хабарників, визискувачів і брехунів. Сильне соціальне звучання" мала його "Ода на знищення рабства". Зусиллями гуртківців було здійснено ряд новобудов на Козацькому валу в Сумах, побудовані храми в Юнаківці, В. Сироватці, Штепівці та в інших місцях [7, 95].
На філософських засадах синтезував просвітницькі та гуманістичні ідеї в Україні Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Його "Енеїда" та "Наталка Полтавка" мають вагоме філософське навантаження й сучасне соціальне звучання.
Загалом розквіт філософської думки, Просвітництва та гуманізму в Україні сприяв розвиткові національної самосвідомості народу. Особлива заслуга тут належить Кирило-Мефодіївському товариству (1845-1847).Що було в його діяльності характерним?
По-перше, політичні погляди членів товариства щодо мети дій – досягнення свободи й національної незалежності українського народу – збігалися, а щодо методів досягнення цієї мети – ні. Наприклад, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та інші займали помірковану позицію, а Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, М. Савич – більш радикальну. Проте всі вони були демократами, виступали проти кріпосництва, за справедливий устрій життя в Україні.
По-друге, кирило-мефодіївці започаткували в Україні соціальну філософію, висвітлюючи проблеми суспільного устрою та прогресу, розвитку української національної культури і справедливих соціальних відносин. Тут пріоритет належить видатному історикові, етнографу, письменникові Миколі Івановичу Костомарову (1817-1885). Свої соціально-філософські погляди він узагальнив у програмі товариства "Закон Божий (Книга буття українського народу)", де визначив необхідність незалежності України та – її республіканського устрою; відміни кріпацтва, забезпечення вільного життя всіх людей; конфедеративного зв'язку слов'янських держав за умови їх незалежності; вільного розвитку української мови, культури, освіти всього народу; усунення мовної та релігійної дискримінації. Рушійною силою соціально-політичних змін М. Костомаров вважав спільні дії всіх слов'янських народів. Зміни мають відбуватися еволюційним шляхом, через високу активність інтелігенції, різні освітянсько-культурні заходи.
Більш категорично до умов соціальних змін ставився український пророк Тарас Григорович Шевченко (1814-1861). У його творах лунає заклик до рішучих дій ("Заповіт", "Сон") заради покращення долі народу. Вся поезія Кобзаря – суто соціальна. При наявності в ній глибокого ліризму, патріотичних нот, кожний твір пронизаний роздумами про людську долю, боротьбу добра і зла, правди і кривди, надією на краще життя українського народу. Пророцтва Т.Шевченка ґрунтуються на філософському осмисленні світу й місця людини в ньому. Для нього цей світ безмежний, а людина вільна.
А як геніально Т. Шевченко відчував поступ історії, вимоги часу! Скажімо, оспівуючи гайдамаччину, смертельну боротьбу українського народу з польськими поневолювачами, він у свою епоху прекрасно розумів необхідність об'єднання зусиль українського і польського народів у боротьбі зі спільним ворогом – царським самодержавством. Так само до спільної боротьби з соціальним і національним гнобленням український пророк закликав і всіх слов'ян. Про це він виразно писав у передмові до тих же "Гайдамаків": "Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом –пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою зостанеться навіки од моря до моря слов'янська земля". Очевидно, що велич і актуальність творчості Т.Г. Шевченка полягає, насамперед, у його філософській світ оглядності [3, 48].
Досить суперечливою постаттю серед лідерів товариства був Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897). Автор історичних розвідок, літературних творів і етнографічних досліджень, він щиро бажав Україні щастя. Шлях до нього бачився П. Кулішем у "єдиному потоці спільної справи", в котрому мають об'єднатися багаті й бідні, панівна верства і знедолена.
Але якщо у творчості П. Куліша в 40-х роках чітко виражені антикріпосницькі думки, то пізніше, наприклад, у збірці "Хутірна філософія і віддалена від світу поезія" (1879) він закликає українців "обома руками триматись старого життєвого устрою", а Шевченка – не хитати золоті стільці, на котрих сидять царі. Провідна роль у суспільних змінах, за Кулішем, належить окремим значним особам, народ же на це не здатний.