Цікавими виявляються погляди Артура Шопенгауера, видатного мислителя першої половини і середини ХІХ ст. (1786-1861), якого називали теоретиком всесвітнього песимізму. Йому притаманні украй песимістичний погляд на оточуючу дійсність як на похмуру "долину плачу і жалю" (формула Шопенгауера: "наш світ - найгірший з усіх можливих світів") і своєрідна теорія буття, пронизана деякою роздвоєністю, що тяжіє до світоглядного дуалізму. Шопенгауер також висловлює думки щодо понять простору і часу: буття матерії він оголошує продуктом діяльності просторово-часових апріорних зв’язків. Причинність, а також простір і час - це три апріорні категорії, тобто категорії, які передують усякому досвіду.
Шопенгауер обґрунтовує свої песимістичні погляди і певним розумінням часу та простору. Час ворожий людині; він виявляє марність будь-яких сподівань і встановлює свій безжалісний вирок над найдорожчим та найсвятішим для нас. Простір розділяє найближчих один одному людей також і тим, що зіштовхує їхні інтереси. Як зазначає Шопенгауер, "час - та форма, в якій нікчемність речей відкривається перед нами як їхня тлінність: це ж він, час, під нашими руками перетворює у ніщо всі наші насолоди і радості, а ми потім здивовано запитуємо себе, куди вони поділися. Час служить апріорі необхідною формою усіх наших сприймань: у ньому повинно з’являтися усе, навіть і ми самі. Врешті-решт час - це оцінка, яку робить природа усім своїм створінням: він перетворює їх у ніщо" [22; С.64]. Вічність - це таке поняття, в основі якого не лежить ніякої інтуїції; воно означає, власне, позачасове буття. Час все ж таки - це лише образ вічності; від того і наше часове буття не що інше, як образ, чи символ, нашої внутрішньої сутності. Час - це лише форма нашого пізнання; між тим тільки завдяки часу ми пізнаємо, що наша сутність і сутність всіх речей скороминуща, кінцева і приречена на знищення.
Оскільки Артур Шопенгауер є представником ірраціонально-песимістичної філософії, то саме поняття ірраціонального слід глибше розглянути. "Современный философский словарь" подає таке тлумачення цього терміну: "Ірраціональне (від лат. іrrationalis- нерозумний, несвідомий) - а) сторона об’єктивної реальності, принципово недоступна розумному розумінню; б) щось у дійсності, поки що інтелектуально непізнане, алогічне, що виходить за межі сучасного розумного розуміння, проте тим не менше принципово пізнаване; в) незаплановані (побічні) чи непередбачені результати людської діяльності; г) несвідома сфера душі, яка протистоїть свідомості як способу існування опосередкованого знання; д) дологічні форми пізнання. Тобто поняття ірраціонального поширюється на всі сторони відносин суб’єкта і об’єкта. Поняттю людини як раціональної істоти та суб’єкта протистоїть поняття людини як страждаючої істоти, від якої відчужується її властивість суб’єктивності. Ірраціоналіст (на відміну від раціоналіста) - людина, яка віддає перевагу спогляданню та інтуїції і принижує можливості розуму; в цьому загальному значенні ірраціоналізм є особливою світоглядною установкою звужувати межі мислення як форми осягнення істини" [16; С.365].
Вартими уваги є зацікавлення Семюеля Тейлора Колріджа, англійського письменника епохи романтизму, у царині філософії. Трансцендентальний принцип виникнення світу, духовна спорідненість людини, природи і бога - ось ці ідеї, які Колрідж запозичує у Берклі та неоплатоніків. Колрідж починає пошуки системи, яка поєднувала б елементи матеріалістичної й ідеалістичної філософії і відображала динаміку боротьби, що відбувається у світі. В основі системи Колріджа лежало уявлення про діалектичну єдність і неперервність розвитку світового духу, природи і людини. Плодом роздумів Колріджа був ідеалістичний висновок про первинність духу і вторинність матерії. Людський розум для нього - похідне від світового духу, який філософ проголосив двигуном Всесвіту, джерелом розвитку життя і джерелом людських ідей [7; С.17].
З книги "Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы" можна почерпнути цікаві ідеї щодо розуміння понять часу і простору від епохи античності до нового часу. Наприклад, Арістотель доводить, що час неможливий, не існує поза рухом, але він не є і самим рухом. Він конкретизує, про який рух іде мова: "Власне, одні говорять, що час є рух цілого (Всесвіту), інші - що це сама сфера. Хоча час пов’язаний з коловоротом і представляє якусь його частину, він в жодному разі не коловорот... Далі, якщо небес буде багато, то однаково час буде рухом будь-якого з них, отже, відразу буде багато часу" [1; С.113]. Реляційна концепція простору в системі Арістотеля може бути охарактеризована наступним чином: "Категорія простору, виступаючи конкретизацією відношення, уточнює характер і зміст відношення. Для Арістотеля простір виступає як певний результат відносин предметів матеріального світу. Простір розуміється ним як об’єктивна категорія, як властивість природних речей" [1; С.116]. Микола Коперник своєю працею "Про обертання небесних сфер" докорінним чином змінив сам простір, сам космос, його просторову структуру і всю концептуальну систему старої картини світу. Коперник неймовірно розширив просторові межі космосу і був близький до визнання його нескінченності. А час філософ вважав об’єктивним та існуючим незалежно від будь-якого руху чи зміни матеріальних об’єктів.
Простір у вченні Канта не є емпіричним поняттям, він не виводиться із зовнішнього досвіду: "Простір є необхідним апріорним уявленням, що лежить в основі всіх зовнішніх споглядань". Кант спеціально підкреслював, що "простір є не дискурсивне, чи, як говорять, загальне, поняття про відносини речей взагалі, а чисте споглядання". Не є емпіричним поняттям, що виводиться з досвіду, і час. Він також розглядається Кантом як апріорне необхідне уявлення, що лежить в основі чуттєвого споглядання. Виступаючи апріорними формами споглядання, простір і час є немов координуючими факторами, які представляють світ явищ у просторовій і часовій формі, тобто є певною системою відносин [1; С.163].
Різні філософські словники подають власне пояснення понять простору і часу. Так, згідно із "Современным философским словарем" час і простір - "форми буття, які виражають: простір - співіснування речей, час - зміну речей одна одною. У ширшому значенні час і простір є описами структури буття, зафіксованої у часі як тривалість, змінюваність об’єктів, їхніх стадій і станів, у просторі - як форма їхньої взаємодії, поєднання, співбуття. Час і простір можуть трактуватися як абстрактні характеристики буття і як конкретні його структури, що виражають поліфонічний рух різноманітних процесів. Будучи фундаментальними визначниками буття, вони разом з тим виявляються важливими формами узгодження спілкування і діяльності людей та детермінантами розвитку особистості. Таким чином, як категорії час і простір задають вихідні масштаби зображення буття, створюють основу для нормативного регулювання людських взаємодій, визначають ритм практичної, пізнавальної і мисленнєвої діяльності людей.
Час соціальний і простір соціальний - категорії, які характеризують соціальне буття як процес діяльностей людей, що поєднуються і змінюють одна одну. Соціальні час і простір виступають категоріями соціального буття не тільки у значенні опису його на духовно-теоретичному рівні; вони є вихідними схемами побудови буденної поведінки людей та їхніх повсякденних взаємодій, тобто вони постійно діють на рівні буття соціальних індивідів як умови зв’язаності, неперервності, організованості соціального процесу" [16; С.165].
"Философский энциклопедический словарь" тлумачить поняття часопростору так: "Простір і час - загальні форми існування матерії, а саме форми координації матеріальних об’єктів і явищ. Відмінність цих форм одна від одної полягає в тому, що простір є всезагальна форма співіснування тіл, час - всезагальна форма зміни явищ" [18; С.392]. Ще один "Философский энциклопедический словарь" 1989 року зазначає, що "простір і час - найважливіші атрибути матерії. Простір є форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Час - форма буття матерії, яка виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. Єдність простору і часу виявляється у русі та розвитку матерії" [19; С.519]. Принципово різними у трактуванні простору і часу в історії філософії виступали підходи, які постулювали їх як: а) такі форми буття, які повністю автономні від тих явищ і речових систем, що в них "поміщені" та існують; б) такі порядки природно-соціальних систем, які задаються їхньою взаємодією й обумовлені їхньою природою і характером [13; С.804].
Цікавим є той факт, що, розкриваючи зміст поняття часу, Готфрід Вільгельм Лейбніц використовує термін "феномен". Він пояснює: простір і час не реальності, які існують самі по собі, а феномени, які витікають з існування інших реальностей. Лейбніц вважає, що простір являє собою порядок розміщення тіл, те, за допомогою чого вони, співіснуючи, здобувають визначене місцеположення відносно один одного; таким же чином і час є аналогічний порядок, який відноситься вже до послідовності тіл. І далі Лейбніц додає, що, якщо б не було живих створінь, простір і час залишились би тільки в ідеях Бога. Іммануїл Кант заперечує проти трактування реальності часу у значенні його принципової незалежності від діяльності свідомості, як часу самого по собі; час у таких трактуваннях, підкреслює Кант, виступає як щось само по собі існуюче. Згідно ж з Кантом, предмет, річ, якщо піддати уявлення про річ специфічному дослідженню під кутом діяльності свідомості, виявить залежність від свідомості; подібно цьому і час не є щось незалежне від свідомості, а становить спосіб синтезуючої активності свідомості та залежить від суб’єкта. З точки зору Канта, "... час слід вважати дійсним", але "не як об’єкт, а як спосіб уявляти мене самого як об’єкт". "... Ті, хто визнає абсолютну реальність простору і часу... повинні визнати наявність двох вічних і нескінченних, володіючих самостійним буттям безглуздостей простору та часу, які існують... тільки для того, щоб схоплювати собою усе дійсне" [10; С.95].