Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка
Кафедра філософії
Розвиток філософських понять часу і простору у контексті міждисциплінарних досліджень у кінці 18 - на поч. 19 ст.
Виконала:
аспірант Денисюк Х.А.
факультет іноземних мов ЛНУ
Науковий керівник:
доцент кафедри філософії
Сафоник Л.М.
Львів - 2006
Зміст
Вступ
Розділ І. Розвиток й тлумачення понять часу і простору філософії наприкінці 18 - на поч. 19 ст.
Розділ ІІ. Художній час і простір та їхнє вивчення
Список використаної літератури
Думка про те, що світ існує у часі та просторі, на сьогоднішній день не викличе ні у кого подиву. Проблема часу ще у давнину хвилювала людський розум. Починаючи з міфологічних уявлень про бога часу, який поїдає своїх дітей, і про позачасове буття, питання, пов’язані з цим поняттям, так чи інакше ставились й обговорювались майже усіма філософськими напрямами і школами. Детальному теоретичному дослідженню поняття часу підлягало і у природничих науках.
Проте в останні два десятиліття, починаючи з 50-х років нашого століття, проблема часу і простору викликає до себе незвичайно сильний інтерес. За цей період вийшло у світ декілька монографій, присвячених аналізу поняття часу, а також сотні статей і повідомлень у періодичних виданнях.
Вибір теми реферату зумовлений її близькістю до проблеми моєї кандидатської дисертації - проблеми розвитку готичної поетики в англійській літературі. Тут жанр готичного роману сформувався у другій половині XVIII ст., роман "Буреверхи" Емілії Бронте, який є предметом текстуального аналізу в дисертаційному дослідженні, написаний у середині 40-х років XIX ст. На цьому часовому проміжку й необхідно простежити еволюцію готичної поетики, у якій образ часопростору займає одне з чільних місць. Ось чому в рефераті ставиться завдання детальнішу увагу зосередити на концепціях часу і простору у філософських вченнях кінця ХVІІІ - початку XIX ст., щоб відтак перейти до проблеми образного освоєння часопростору у фольклорі й літературі та вивчення цих категорій у науці про фольклор і літературу.
У роботі використано філософські монографії й енциклопедичні та словникові статті переважно російською мовою (з-поміж них слід зазначити праці Молчанова, Любінської, Бахтіна, Бертрана Рассела, Шопенгауера, Колріджа). Певним чином допоміжними засобами були праця Копистянської Н.Х. "Жанр, жанрова система у просторі літературознавства" та книга під назвою "Мислителі німецького Романтизму". Стосовно фольклору та літератури залучено праці українською і польською мовами, частково англійські й одну іспанську, а також власні спостереження над текстами романів Гораса Уолпола, Жака Казота, Метью Грегорі Льюїса, Шарлотти Бронте та її сестри Емілії, а з українських авторів - Олекси Стороженка.
Розглядаючи проблему часопростору, слід звернутися до її висвітлення спочатку з точки зору філософів античності, які першими виробляють власні уявлення про ці поняття.
Скажімо, Геракліт вважав, що пошуки чогось незмінного - це один із найглибших серед тих інстинктів, котрі приводять людей до філософії. Поети нарікали на могутність Часу, який змітає зі світу всі предмети їхньої любові. Містики зі схильністю до філософствування, не маючи можливості заперечувати, що все, пов’язане з часом, - минуще, придумали концепцію вічності не як нескінченного тривання в часі, а як існування поза всяким часовим процесом. Вічне життя, на думку декотрих теологів, означає не існування в кожну мить майбутнього часу, а спосіб буття, цілком незалежного від часу, буття, в якому нема ні "до", ні "після", а тому нема й логічних можливостей для змін [15; С.51]. Платон подає опис планет, що приводить до пояснення того, звідки походить час: "Коли батько й творець побачив своє творіння, в яке він уклав рух і життя, він зрадів і в своїй радості захотів зробити копію ще подібнішою до першовзору; а що той першовзір був вічний, то й він намагався створити всесвіт вічним, наскільки можливо. Коли він вирішив створити рухомий образ вічності і коли уклав лад на небі, то зробив цей образ вічним, але рухливим відповідно до числа, тоді як сама вічність нерухома в своїй єдності, і цей образ ми називаємо Часом" [15; С.132]. Платон створює і досить своєрідну теорію простору як чогось проміжного між світом єства і світом минущих чуттєвих речей. "Є лише один вид буття, який завжди той самий, нестворений і незнищенний, який ніколи не приймає в себе чогось іззовні і сам не переходить у щось інше, а є невидимим і несприйнятним ні для яких чуттів. І є поряд нього ще один вид із тою самою назвою, подібний до нього, створений, завжди в русі, він з’являється в якомусь місці і знов зникає звідти, і сприймають його гадкою й чуттям. І існує ще третій вид, що є простором, і він вічний, і не підлеглий знищенню, і він дає оселище всім створеним речам, і осягається без допомоги чуттів, якимось штучним міркуванням, і він навряд чи реальний; ми бачимо його, наче вві сні, кажемо про все суще, що воно має неминуче бути в якомусь місці й займати якийсь простір, а те, що не перебуває ні на небі, ні на землі, - не існує" [15; С.133].
Арістотель, наприклад, досить химерно обговорює час. Можна, каже він, твердити, що час не існує, оскільки він складається з минулого і майбутнього, з яких одне вже не існує, а друге ще не існує. Та цю позицію він відкидає. Час, твердить він, це рух, що підлягає лічбі. Ми, звичайно, маємо право спитати, чи може час існувати без душі, оскільки не може бути об’єкта лічби, поки нема кому лічити, а час включає в себе лічбу. Здається, він мислить собі час, як певну кількість годин, чи днів, чи років. Деякі речі, додає він, вічні - в тому розумінні, що вони існують не в часі; можна гадати, що він мав на увазі такі речі, як числа [15; С.183]. Згідно думки Св. Августина, час створено тоді ж, коли створено світ. Реально є, каже він, не минуле й не майбутнє, а тільки теперішнє; а теперішнє - це тільки мить, і час можна виміряти тільки в його проминанні. Про минуле й про майбутнє можливо думати тільки як про теперішнє: "минуле" має бути ототожнене зі спогадом, а "майбутнє" - з очікуванням, а й спогад, і очікування - це факти теперішності. Є, каже він, три часи: "теперішність речей минулих, теперішність речей теперішніх і теперішність речей майбутніх". "Теперішність речей минулих - це спогад; теперішність речей теперішніх - це те, що ми бачимо, а теперішність речей майбутніх - це очікування". Час суб’єктивний: час міститься в людській свідомості, яка очікує, сприймає й пригадує. З цього випливає, що не може бути часу без створеної істоти і що говорити про час, який був перед актом Творення, безглуздо [15; С.304].
Проблема часу являє собою досить складний комплекс питань, кожне з яких вимагає глибокого і всебічного вивчення. Такими є питання про об’єктивність часу, про його напрям і метрику, про тлумачення поняття "одночасність" і т.п. В історії природничонаукових уявлень про час можна виділити дві пари взаємно доповнюючих концепцій, або моделей, часу. Перша пара концепцій відрізняється одна від одної питанням про природу часу, про відношення категорій часу і руху, або зміни. Субстанційна концепція розглядає час як особливого роду субстанцію, поряд із простором, речовиною та ін. Реляційна концепція вважає час відношенням (або системою відносин) між фізичними подіями.
Друга пара концепцій виражає різні точки зору на процес становлення, тобто розходиться у питанні про відношення категорій часу і буття. Згідно із статичною концепцією, події минулого, теперішнього і майбутнього існують реально і певним чином одночасно, а становлення і зникнення матеріальних об’єктів - це ілюзія, яка виникає у момент усвідомлення тієї чи іншої зміни. Згідно з динамічною концепцією, реально існують тільки події теперішнього часу; події минулого вже реально не існують, а події майбутнього ще реально не існують.
Введення понять абсолютного часу і простору зразу ж зустріло досить серйозні заперечення з боку філософів різних напрямів.
Так, уже сучасник Ньютона, англійський філософ-математик Джон Толанд (1670-1722) рішуче виступив проти розуміння часу як субстанції. У "Листах до Серени" він говорить про те, що "таке розуміння часу обумовлено, з одного боку, надмірним захопленням математичними абстракціями, а з другого - уявленням про інертність та млявість матерії, нерозумінням її нерозривного зв’язку з рухом" [12; С.60]. Позиція Толанда у питанні про природу простору і часу являє собою, очевидно, першу і дуже нерішучу спробу подолати двоїстість сучасних йому природничонаукових уявлень про час. Англійський філософ підкреслює, на відміну від своїх попередників Гоббса і Локка, нерозривний зв’язок часу зі змінами реальних об’єктів. "Щодо мене, - писав Толанд, - то я не можу повірити в абсолютний простір, відмінний від матерії і такий, що містить її у собі, як не можу повірити в те, що є абсолютний час, відмінний від речей, про тривалість яких йде мова" [12; С.60].
Позиція іншого співвітчизника та сучасника Ньютона, Джорджа Берклі (1685-1733), являє собою приклад гранично послідовного трактування часу як форми суб’єктивного досвіду. Він починає свою аргументацію з опису логічних труднощів, які виникають при спробі виразити сутність часу без будь-яких посилань на психічні переживання.
Для Берклі характерно активне неприйняття абстрактно-математичного уявлення про час як про якийсь рівномірно протікаючий, нескінченно подільний, індиферентний до свого змісту нематеріальний потік. Час, з його точки зору, є специфічним переживанням, міра якого має суб’єктивний характер. Берклі відкидає поняття нескінченного часу, оскільки психологічно можливі тільки скінченні тривалості; з тієї ж причини Берклі відкидає обчислення нескінченно малих.