Буття для Г.С.Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне значення у морально-етичному вченні Г.С. Сковороди посідає обгрунтована ним концепція «сродної праці».
Спираючись на започатковану в античній філософії ідею про залежність долі людини від її природних нахилів, уподібнюючи життя з театром, а людину з актором, необхідною передумовою на шляху до щастя Г.С. Сковорода вбачає пізнання людиною тієї ролі, яку невидима натура — Бог, що є режисером людської драми, призначив людині для виконання. Успіх залежить не від розмірів ролі, а від відповідності її внутрішнім здібностям актора, що дасть можливість якнайкраще виконати її. Гармонія людського буття залежить від додержання кожним принципу «сродної» праці.
Принцип «сродності», отже, є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття.
«Закон сродності» не знає винятків. У кожної людини є нахил до «сродної» собі справи. Ця «сродність» і є виявом в людині вічного, «Іскри Божої». Він говорить про «сродність к хлебопашеству», «сродность к воинству», «сродность к богословіи» тощо.
Коли ж людина поєднує своє уявлення про сенс життя із задоволенням «сліпої натури», вона потрапляє у рабство до неї. Цей згубний шлях визначається прагненням людини оволодіти тим, що їй природа не дала. Жадоба багатства, влади, слави всупереч «сродності» своїй не сприяє досягненню людиною щастя. Воно, зрештою, призводить її в полон згубних пристрастей, породжуючи несумісні із щастям страх, нудьгу, сум, муки сумління. Нехтування вимогами розумної натури, з погляду Г.Сковороди, перетворює «правленія — в мучительство, судейство — в хищеніе, воинство — в грабленіе, а науки — в орудие злобы».
Натомість «сродна» праця, що відповідає визначеним Богом нахилам людини, є не лише можливою, а й легко здійсненою. Згода з природою дарує людині веселість духу, розвагу, насолоду, самовдосконалення і той душевний спокій, який приносить людині насолоду не своїми наслідками, а самим процесом її.
Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу «сродності» чи всупереч йому, вважав Г. Сковорода, є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Ось чому поняття «потрібне» і «непотрібне» у філософії Г.С. Сковороди зіставляються з парою понять «легке» — «важке».
З концепцією «сродності» пов'язано і принцип «нерівної рівності» як ідеалу міжлюдського спілкування, який Г.С. Сковорода, полемізуючи із французькими просвітниками, протиставляв принципові «равное равенство, которое глупцы в мір ввесть всуе покушаются». Через індивідуально неповторний зв'язок із Богом кожна людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до «сродного» життя. У діалозі «Разговор, называемый алфавит, или букварьміра» цю ідею Г. Сковорода ілюструє через образ Бога як «фонтану рівної нерівності» Бог, —писав він, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всьмравенство».Льются из разныхтрубок разные токи в разные сосуды, вкруг фонтана стоящіе. Меншій сосуд менїе имїет, но в том равен есть большему, что равно есть полный». Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає і «разнопутіе» людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалові, що обґрунтовував Г. Сковорода, визначається не тільки властивостями, що є «средними» для людини, а тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати своє життя відповідно до них.
Отже, шлях від визнання принципу «сродності» до вчення про щастя пролягає у Г. Сковороди через самопізнання, що, як вже зазначалось, є стрижневим принципом всієї філософії українського мислителя.
Принцип цей, насамперед, передбачає виокремлення його від принципу пізнання, що реалізується у процесі наукового дослідження навколишнього світу. Сковородинське самопізнання, по-перше, принципово різниться об'єктом, на осягнення якого воно спрямоване. Якщо науковий дослід спрямовується на здобуття істини про оточуючу людину дійсність, то самопізнання звернене всередину самої людини й прямує до осягнення Бога в ній. Зрештою, відображенням Бога є й світ навколишньої дійсності, який являє собою ніщо інше, як тінь його. Отже, наукове пізнання світу має сенс, з огляду на кінцеву мету — осягнення людиною Бога, хіба що тим, що воно дає змогу побачити у світі відбиття вищої реальності, пізнати яку законами науки, втім, неможливо. Шкідливим, на думку Г.С. Сковороди, є не наукове пізнання світу як таке, а обмеження пізнавальної діяльності лише цим.
Але шлях самопізнання відрізняється від пізнання світу не лише об'єктом. Істотно, що мета самопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові. Діалог Г.Сковороди «Наркісс», присвячений проблемі самопізнання, є розповідь про історію кохання. У міфі про закоханого в себе Нарциса Г.С. Сковорода вбачає найбільш адекватний символ, що передає ідею самопізнання: «Пізнай самого себе!» Самопізнання — справа серця. Серце як сукупність почуттів, бажань, прагнення, Г.С. Сковорода розглядає як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльності утворює в людині Бог, Г.Сковорода часто ототожнює серце з Богом або Словом Божим. Це утворює метафізичний аспект розуміння серця.
З огляду ж на етикоморальне вчення Г. Сковороди істотним є розрізнення мислителем «совершенного серца», яке притаманне людині, що вже здійснила акт переображення, очистилась від гніту тлінності й застигла у вільному прагненні до подібного собі «безначального начала» і серця «старого». У цьому розумінні Г.С. Сковорода потрактовує народження нового і смерть старого серця, про брак серця, вбивство серця тощо. Філософія серця, спираючись на платонівську і християнську традицію, активно розробляється в українській філософській думці і чи не наискравіше репрезентована у вченні Г.С. Сковороди.
Природним підсумком філософських і життєвих шукань Г.С. Сковороди є розроблене ним вчення про щастя.
Щастя він розглядає насамперед як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу і подолання бентежних пристрастей, злої волі всередині людини. Щастя — це «веселість», яка є виявом «здоров'я гармонійної душі».
У діалозі «Разговор пяти путников о истинном счастіи в жизни» Г.С. Сковорода спростував уявне розуміння щастя, що вбачається в опануванні речами світу. Справжнє щастя — незалежне від зовнішніх факторів буття і тому може стати надбанням кожної людини. Але це щастя не приходить саме. Для усвідомлення його необхідно оволодіти вищою з усіх наук, якою й є наука про щастя. Те, що є необхідним для справжнього щастя, є таким же легким, як повітря
й вода. Тому досягти щастя — означає досягти душевного миру. Щастя пов'язується із чуттями вдячності, любові, дружби. Воно знаменує «друге народження» людини, яке є логічним результатом, реалізацією нею сенсу власного життя.
Філософська позиція Г.С.Сковороди, органічно пов'язана із його життєвим шляхом, що грунтувався на розроблених ним філософських засадах, спричинилась до істотного внеску, здійсненного видатним мислителем в історію філософської думки України. Значення Г.С. Сковороди — вельми широке. Воно охоплює усі сфери духовного життя українського народу, визначає істотний внесок його в розвиток української культури загалом.
З огляду на це є підстави говорити про започаткований Г.С. Сковородою особливий тип українського інтелігента, — людини, вищим законом буття якої є не задоволення біологічних потреб, не служіння певним інтересам конкретних соціальних угруповань, а моральний канон, що спирається на вимоги сфери духовності як простору, в якому людина одержує можливість до самореалізації себе як Людини, де людина реалізує свою родову сутність.
Істотним, що вирізняє інтелігентську позицію Г.С. Сковороди, є не саме по собі ствердження «республіки духу» як вищої цінності, що визначає сенс людського буття, а насамперед зумовлене цим ставлення до світу соціальності. Й, разом з тим, обгрунтування того спрямування життєвої активності індивіда, що дає змогу реалізувати жадане досягнення ідеалу духовного життя.
На перетині цих двох параметрів й визначається своєрідність позиції Г.С. Сковороди як саме українського інтелігента. Звичайно, Г.С.Сковорода виявляє безсумнівну близькість до цього другого, індивідуалістичного типу інтелігента. І якщо значною мірою західноєвропейська духовна традиція генетично бере свій початок з філософської й життєвої позиції Сократа, то не випадково чи не найпоширенішим у образі Г.С. Сковороди, як вже зазначалось, постає характеристика його як «українського Сократа». І все ж таки слово «український» у цьому сенсі позначає не просто визначення того культурного поля, яке породило «нового Сократа», воно вказує й на істотну відмінність між славетним греком та українським подвижником.
Сократ проповідь моральної відбудови й очищення виніс на афінські базари і протиставляв її мужньо і одверто панівній тоді софістиці. Він смертю заплатив за свою мужність. Сковорода з своєю правдою жив на затишних пасіках поміщиків, здалека від широких шляхів і їх сутолоки». В цьому протиставленні не відображення відмінності темпераментів, а принципова різниця концепцій, що визначають сенс життя інтелігента. Подібно до більшості інтелігентів Сходу й Заходу Сковорода — в опозиції до оточуючої його соціальної дійсності. Він не приймає світ зла, в якому живуть його сучасники. Але на відміну від них він аж ніяк не прагне перетворити цю оточуючу дійсність чи то шляхом насильницького введення всіх у «світле майбутнє», яким воно вимальовувалось представникам російської інтелігеції, чи то через максимальне розширення поля реалізації своїх «природних» потреб, до якого прагне виплеканий західноєвропейською культурою тип індивіда — егоїста.