Таким чином, пізнавані речі існують незалежно від нашого пізнання й, отже, від нашої свідомості. Це, говорить Монтегю, звичайний реалізм здорового глузду, нормальний реалістичний погляд всіх людей, що реалісти приймають за один з вихідних пунктів свого навчання.
Це дійсно реалізм здорового глузду, властивим всім нормальним людям. Монтегю й Питкин говорять про "речі". Це досить невизначене слово, що може бути застосоване до чого завгодно. Воно насамперед викликає асоціацію з фізичними речами, даними в досвіді.
Однак пізнання, особливо наукове, аж ніяк не зводиться до почуттєвого сприйняття окремих речей. Пізнання прагне й до знання загального, тобто до деяких загальних понять або універсаліям. У науках загальне виступає також у формі законів. Неореалісти це прекрасно знають і тому поширюють свою основну тезу також і на знання, що має характер загального.
Четвертий пункт у Монтегю звучить так: "Принаймні деякі усвідомлювані нами сутності, або універсали, мають ідеальне існування й у той час, коли ми їх не усвідомлюємо". Виходить, не тільки конкретні речі сприймані в почуттєвому досвіді, існують поза і незалежно від нашого пізнання, але й універсали, загальні поняття також існують незалежно від нашої свідомості, володіють незалежним від нього буттям.
Що це таке? Звичайно, це реалізм у середньовічному змісті, що визнає самостійне існування обох понять, що сходять до платонівському реалізму. І дійсно, неореалісти визнають своє споріднення із платонізмом. У вступній статті до збірника "Новий реалізм" ми читаємо в пункті 6: "Нарешті, оскільки він (неореаліст) розглядає аналіз і поняття як засіб доступу до реальності, а не як трансформацію або фальсифікацію її, і тому що він затверджує незалежність реальності від її пізнання, неореаліст є також платонівський реаліст. Він надає повний онтологічний статус уявним речам також, як фізичним сутностям, або тому, що існує ідеально (subsistents), як і тому, що існує (existents)".
Помітимо, що тут з'являється поняття "сутність" (entity), що грає більшу роль у всім американському реалізмі. Їм позначається, як тепер видно, будь-який предмет пізнання, як одиничний, так і загальний. Ніякої принципової різниці між існуючими речами (existents) і існуючими ідеально (subsistents) неореалісти або не зауважують, або не вважають її істотної для їхньої основної тези про незалежне існування всього пізнаваного змісту, позначуваного як "сутність".
І нарешті, останній, п'ятий, пункт у Монтегю говорить: "Принаймні, деякі з конкретних речей, а також і універсалі, що є реальними, пізнаються, скоріше, безпосередньо, чим побічно, через копії й уявні образи". Це, так сказати, коронний номер всієї неореалістичної програми, що виражає специфіку й тип даного філософського плину. Він означає заперечення теорії "відбиття" або "копіювання" і заміну її теорією "безпосереднього знання". На закінчення Монтегю говорить: "З останніх трьох постулатів видно, що ми зібралися відродити звичайний реалізм, додавши до нього платонізм і віднімаючи з нього дуалістичну теорію пізнання, або теорію копіювання".
Така суть неореалізму. Її можна виразити в короткій формулі: "незалежність іманентного". Ця теза означає, що пізнаваний об'єкт незалежний від свідомості. Про це говорять третій і четвертий пункти платформи Монтегю. Але в той же час цей об'єкт не відбивається у свідомості, не копіюється їм, а виявляється іманентним йому, тобто іманентно присутнім у свідомості.
Розглянемо ці принципи неореалізму більш докладно.
Насамперед, неореалісти затверджують, що об'єкти пізнання не залежать від пізнання, що в процесі пізнання об'єкти не виникають, не створюються, а тільки пізнаються. Монтегю говорить, що речі, які ми вважаємо реальними, не в якій мері не виявляють своєї залежності від того факту, що вони можуть виступати як об'єкти почуттєвого або логічного пізнання.
Це положення Монтегю, а також всіх неореалістів, спрямовано, зокрема, проти суб'єктивізму прагматистів. Для них речі фактично існують лише в пізнавальному досвіді, існують остільки, оскільки в них вірять, оскільки вони виступають як деяка проблема, приносять благі наслідки й т.д. Проти цього заперечують неореалісти.
Насамперед, вони критикують найпоширеніший софізм суб'єктивних ідеалістів. Він говорить, що ми не можемо мати справи ні з яким об'єктом, що не залежить від нашої свідомості, тому що, раз ми про нього говоримо або його мислимо, він уже перебуває в нашій свідомості. Отже, будь-який об'єкт, доступний нашому пізнанню, завжди коштує у зв'язку із суб'єктом, що пізнає. Значить немає об'єкта без суб'єкта, що й було потрібно довести.
Неореалісти відповідають на це, що прагматисти використовують ті труднощі, що пов'язана з неможливістю виключити нашу власну присутність при пізнанні якого-небудь об'єкта. У будь-якому пізнавальному акті присутній суб'єкт, що пізнає. Це зовсім безперечно. Тому, говорять неореалісти, у цьому випадку не можна скористатися методом розходження індуктивної логіки. Ми можемо методом розходження, наприклад, установити, чи робить вплив на поводження кішки присутність собаки. Яким образом? Можна спершу подивитися, що робить кішка, коли собаки немає. Ми бачимо, що вона сидить на сонце й умивається. Коли ж з'являється собака, то вона підхоплюється, починає сичати. Зовсім ясно, що присутність собаки впливає на поводження кішки. Поводження кішки залежить від присутності собаки.
Але метод розходження ми не можемо застосувати до самих себе. Ми не можемо побачити, що трапилося б з речами, якби ми їх не сприймали, якби ми про їх не думали. Ми не можемо видалити з досвіду самих себе, і в цьому складається відоме утруднення. Перрі називає його "егоцентристським утрудненням". Їм те й користуються прагматисти, заявляючи, що поза досвідом суб'єкта, поза свідомістю людини нічого немає.
Однак, говорить Монтегю, аргументація прагматистів спочиває на тій тавтології, що, коли ми що-небудь сприймаємо або мислимо, та наша свідомість присутнє. Звичайно, воно присутнє, але при цьому залишається зовсім відкритим питання про залежність або незалежність об'єктів від нашої свідомості. Це питання не можна вирішити методом розходження, але його можна вирішити на підставі спостереження за поводженням речі в той час, як ми її спостерігаємо.
Тут справа є точно так само, говорить Монтегю, як з астрологією. Астрологія затверджує, що певне розташування зірок впливає на долі людей. Чи можемо ми тут застосувати метод різниці? Ні, не можемо. Ми не можемо видалити зірки й подивитися, як зложилася б доля людства й окремих людей, якби зірок не було. Зірки завжди є. Однак, спостерігаючи життя людей, ми переконуємося в тім, що наявність зірок на небі не робить впливу на їхню долю. Точно так само, спостерігаючи поводження речей, ми доходимо висновку, що їм немає ніякої справи до того, що їх хтось усвідомлює, мислить. Чи розглядаємо ми об'єкти звичайного сприйняття або об'єкти науки, зовсім очевидно, що в жодному випадку їхнє поводження не показує залежності від тієї обставини, що вони присутні в той же час у чиїйсь свідомості, що хтось про їх думає.
Із всіх незмінних відносин або законів фізичної природи, говорить Монтегю, я не знаю жодного, реальність якого залежала б від того факту, що він може сприйматися або ким-небудь не сприйматися.
Прагматисти, продовжує Монтегю, ототожнюють пізнавальний акт із його змістом, у якому дана об'єктивна дійсність. Але зміст такого акту зовсім не залежить від факту пізнання й зовсім не є духовним. Воно не є пізнанням, а існує незалежно від нього.
Точно так само Монтегю заперечує й проти прагматистської теорії істини. Він затверджує, що "істинність (або хибність) будь-якої пропозиції передує процесу, за допомогою якого вона (істинність або хибність) підтверджується або спростовується"(78,430). Істина не створюється в акті перевірки, як затверджував Джемі, вона лише в ньому перевіряється. "Пропозиція "Марс населений свідомими істотами" або істинно, або ні , але може пройти багато часу перш, ніж ми відкриємо, яке воно: істинно або неправдиве". Тому, що я в цей час не знаю, істинно воно або помилково, воно не міняє свою природу: воно є щирим або помилковим. Яке воно, я зараз не знаю. Але коли-небудь я це довідаюся, Але воно не стане щирим тоді, коли я це довідаюся, а вже зараз воно правдиве або неправдиве.
Коли ми відкриваємо, що пропозиція істинно, говорить Монтегю, те лише філософському прагматистові може спасти на думку в самоті його кабінету, що пропозиція очікувала цього моменту, щоб зробитися щирим або помилковим.
Прагматисти на це заперечують, зауважує Монтегю, що відповідність між судженням і реальністю не існує поза досвідом. На це ми відповідаємо ідеалістам, що, хоча факти не можуть спостерігатися поза досвідом, все-таки, коли вони спостерігаються в досвіді, вони виявляють всі ознаки незалежності від того досвіду, у якому вони сприймаються. І так само е справа з істиною, що є особливе відношення відповідності або згоди між фактами й судженнями про ці факти. Це відповідність не може бути виявлене поза тим досвідом, що їх підтверджує або спростовує. Але, раз відкриті в цьому досвіді, вони показують всі ознаки незалежності від нього.
Підбиваючи підсумок, Монтегю пише: "Вся природа й поводження речей виправдують висновок реаліста про те, що функція досвіду взагалі й перевірки особливо складається не в тім, щоб створювати речі... але скоріше в тім, щоб виявляти й розкривати їх для нас".
Якщо прагматисти заперечують, говорячи, що в такому випадку досвід робиться марним і не робить впливу на мир, то це твердження також спростовується дуже легко: досвід, сприйняття, пізнання безумовно впливають на мир, на речі. Яким образом? Вони дають можливість суб'єктові, що пізнає, впливати на них, пристосовувати їх, змінювати їх і використовувати для своїх потреб.
Література
1.Современная философия и наука: знание, рациональность, ценности в трудах мыслителей Запада. - М., 1996.
2.Лекторский В. А. Субъект, объект, познание. - М., 1980.
3.Куайн У. Слово й об'єкт. – К., 2000.
4.Патнэм Х. Розум, істина й історія. - К., 2002.
5.Поппер К. Логіка й ріст наукового знання. - К., 1983