Було складено кілька правил моралі, якими на думку Декарта, необхідно користуватися. По-перше, коритися законам і звичаям своєї країни, дотримувати релігії, керуватися в усьому думками найбільш помірних, далекими від крайностей і загальноприйнятими серед найбільш розсудливих людей, у колі яких приходиться жити.
Між думками, однаково розповсюдженими, вибирати самі помірні, найбільш зручні в практиці.
По-друге, залишатися найбільше твердими і рішучими у своїх діях.
Третє правило - завжди прагнути перемагати скоріше себе, чим долю, змінюючи свої бажання, а не порядок світу .
На думку Декарта, у цьому і складається секрет філософів, що вміють поставити себе поза владою долі і, не дивлячись на страждання і бідність, суперничати в блаженстві з богами. Вони прийшли до переконання, що в їхній владі знаходяться тільки їхні думки, і цього досить, щоб не прагнути ні до чого іншому; думками вони володарювали так необмежено, що мали підставу вважати себе багатіше, могутніше, більш вільними і щасливими, чим люди, що не мають такої філософії і ніколи не володіють усім, чого вони бажають, незважаючи на те, що їм сприяють і природа і щастя.
В четвертому розділі Декарт розмірковує про існування бога і безсмертя душі. Він припускає, що почуття можуть обманювати, що немає жодної речі, що була б такою , як вона нам представляється. Адже є люди, що помиляються в найпростіших речах, в усіх є здібності помилятися. Адже будь-яке представлення, що ми маємо в бодрствуючому стані, може з'явитися і в сні, але воно може і не бути дійсністю. Істина: я мислю, отже, я існую, так тверда і вірна, що будь-які скептично налаштовані люди не можуть неї похитнути. Отже, що я сумніваюся в істині інших предметів, виходить, що я існую. Якщо перестати мислити, то можна зробити висновок про те, що я не існую. Виходить, що я субстанція, уся сутність якої складається в мисленні і яка для свого буття не має потреби в місці і не залежить ні від якої матеріальної речі.
Істина: "Я мислю, отже, я існую" дає представлення про те, що для мислення треба існувати. З цього можна зробити загальне правило: все, що ми уявляємо собі цілком ясно і чітко, - всі істинно. Тільки потрібно правильно розрізняти те, що саме ми здатні уявляти собі цілком чітко.
"Якщо я сумніваюся, значить я істота не цілком досконала, тому що повне пізнання - це щось більше, ніж сумнів. Оскільки я знаю деякі досконалості, яких у мене самого немає, то я не є єдиною істотою, що має буття, але що по необхідності повинна бути деяка інша істота, більш досконала, чим я, від якої я залежу і від якої одержав усе, що маю" .
Далі Декарт міркує про те, що якби він усе вмів і був би всевідаючим, всемогутнім і мав би всі досконалості, які можна приписати божеству. Адже важко зрозуміти бога й зрозуміти, що таке душа, якщо не можеш піднятися вище того, що може бути пізнане почуттями. Деякі люди звикли розглядати усе за допомогою уяви, що представляє собою лише визначений тип мислення про матеріальні речі, що усе, що не можна уявити, здається їм незрозумілим.
По ідеї Декарта, всі ідеї і поняття, що походять від бога, повинні бути щирі у всім тім, що в них є ясного і виразного. Але якщо ж вони в нас плутані і неясні, то ми не досконалі. "Очевидно, що однаково неприпустимо, щоб неправда і недосконалість, як такі, приходили від бога і щоб істина і досконалість походили від небуття" .
У п'ятій частини "Міркувань..." мова йде про автомати взагалі й обговорення питання, чи наділені тварини душею чи ні. Декарт затверджує, що на відміну від людини тварини представляють собою автомати, що діють лише в силу розташування своїх внутрішніх органів.
Декарт виходить із принципу, яким скористався для доказу буття бога і душі, і не вважає нічого правдивим, що здається йому більш ясним і вірним, чим здавалися колись геометричні докази. Знаходить засіб, що, на його думку, може задовільно вирішити головні труднощі у філософії. Також відкриває деякі закони і розглядає їхню сукупність, знаходячи, що відкрив істини, більш корисні і більш важливі, ніж усе колись вивчене і навіть чимось, що сподівався вивчити.
Декарт припускає створення нового світу , якби мав десь в уявлюваних просторах досить речовини для його утворення і привів би в безладний рух різні частини цієї речовини так, щоб утворився хаос. Декарт припускає, що речовина не має ніяких форм і якостей, пізнання яких не було б так природно для нашого розуму. Описує закони, що спираються тільки на принцип нескінченної досконалості бога. Велика частина матерії хаосу, у силу цих законів, повинна утворити щось схоже на наші небеса і мати сутності, положення, рухів і всіх різноманітних властивостей цих небес і зірок. Усі частки речовини, що складають землю, повинні прямувати до центра. Описав вплив небес і світил, особливо місяця (припливи і відливи); як гори, моря, джерела і ріки могли утворитися природним шляхом.
Від опису неживих тіл і рослин Декарт перейшов до опису тварин і особливо людини. Він припустив, що бог створив тіло людини подібно нашому, як по зовнішньому вигляді членів, так і по внутрішньому устройству органів. Поміщає пояснення руху серця й артерій. Дуже точно описує ці процеси, посилаючись на звіт, приведений у творі англійського лікаря.
Потім показаний пристрій нервів і мускулів людського тіла, щоб його життєвий дух мав у них силу рухати члени; показані, які зміни повинні відбуватися в мозку.
За допомогою думок і розуму можна довідатися про різницю між людиною і твариною. Нема на світі людей настільки тупих і дурних, щоб вони були не здатні зв'язати разом кілька слів і скласти з них речення, щоб передати думку. Не можна представити машину, яка б мала подібність з нашим тілом і наслідувала наші дії, щоб вона розташувала слова різним образом, щоб відповісти на зміст сказаного в її присутності, на що здатні самі тупі люди.
Розумна душа повинна бути тісно зв'язана і з'єднана з нашим тілом, щоб збудити почуття і бажання, подібні нашим.
Душа людини має ту ж природу, що й у тварини , і нам не на що сподіватися після смерті. Наша душа, на відміну від душі тварин, має природу, незалежну від тіла і не може бути піддана смерті разом з ним, з цього можна зробити висновок про безсмертя душі.
Остання шоста частина "Міркувань..." дає нам представлення про духовний вигляд мислителя Рене Декарта в його головних прагненнях, надіях, мотивах творчості.
Результати минулих занять, говорить він, показали, "що можна досягти пізнань, дуже корисних у житті, і замість умоглядної філософії, що викладають у школі, можна знайти практичну філософію, за допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря, зірок, небес і всіх інших навколишніх нас тіл ми могли б використовувати їх для всіляких застосувань і тим самим стати хазяїнами і панами природи, що бажано насамперед для збереження здоров'я, що є першим благом і підставою для всіх інших благ цього життя." .
Чим більше ми пізнаємо, тим більше нам стають необхідні досвіди. Краще спочатку користуватися тими, котрі самі представляються нашим почуттям і про які нам неможливо залишатися в неведенні при найменшому про них міркуванні .
Не знаючи простих причин, досвіди можуть нас обдурити, а обставини, від яких вони залежать, майже завжди так виняткові і потайливі, що їх украй важко знайти. Просуваючись від наслідків до причин і використовуючи численні різні досвіди, можна них звернути собі на користь.
Часто речі, що здаються щирими, стають помилковими, якщо них викласти на папері і для цього необхідно більш докладне їхнє дослідження.
Метафізичні міркування.
"Метафізичні міркування" побудовані так, що кожному міркуванню відведено по одному дні тижня. Протягом шести днів Декарт перебудовує світ . А на сьомий день пише звертання вченій раді Сорбоны, богословського факультету Паризького університету, у якому просить схвалити цей добуток (він хоче поширювати нові ідеї в навчальних закладах, що неможливо було без схвалення їх з боку Сорбоны).
Декарт був здивований тим, що його добуток не був прийнятий богословами, більш того, його визнали шкідливим, а його праці удостоїлися вищого по тим часам знака міжнародного визнання заслуг мислителя: вони були внесені в "індекс заборонених книг".
Місце бога в Декартовой логічній системі: "переключення із субстанції протяжної на субстанцію мислячу відбувається шляхом зведення першої засобами сумніву до "ніщо". Більш легке для пізнання - людський дух, потім - що існує бог, і в ході доказу його існування встановлюється його субстанціональність його душі і критерій істинності, за допомогою якого вона може пізнавати матеріальні речі, що за допомогою нового втручання бога знову витягаються з небуття в якості інтелігібельних.
Існує безліч помилкових думок, і ми вважаємо їх щирими, а все побудоване на ненадійних принципах, повинне бути сумнівним і недостовірним. Якщо хочемо домогтися в науках чого-небудь міцного і постійного, треба починати все спочатку, а не приймати на віру думки, від яких бажано спробувати відокремитися.
Багато чого, що приймається за істинне і обґрунтоване, пізнане за допомогою почуттів. Але почуття можуть бути оманні, і не варто довіряти тому, що може обдурити. Декарт припускає, що почуття можуть обдурити тільки відносно речей, мало відчутних і віддалених, котрі пізнаються за допомогою почуттів, але сумнів, у яких буде нерозумним.
Науки, що залежать від розгляду складних речей, такі як фізика, астрономія, медицина, досить сумнівні і недостовірні, тоді як геометрія, арифметика і тому подібні науки, що трактують про речі вкрай прості і вкрай загальні, містять дещо безсумнівне і достовірне. Наприклад, два і три, складені разом, завжди утворять число п'ять і квадрат ніколи не буде мати більш чотирьох сторін. Але можна припустити, що існує бог, для якого всі можливо. І може бути, він зробив так, що ми приймаємо за дійсність те, що насправді не існує. І щораз, коли ми складаємо два і три і рахуємо сторони квадрата, ми помиляємося. І щоб знайти в науках що-небудь істинне і достовірне, треба перешкоджати собі, довіряти речам, що здаються істинними, як і тим, хибність яких очевидна.
Необхідно пам'ятати той факт, що звичайні колишні думки будуть часто приходити в голову навіть проти волі і розпоряджатися довірою, а відвикнути покладатися на них буде дуже складно. Можна навмисне прийняти протилежні погляди, щоб похитнути старі і нові забобони, щоб вони не схиляли думку в одну сторону більше, ніж в іншу. Так існує можливість звільнити свій розум від панування дурних звичок, щоб не збити з прямого шляху, який може привести до пізнання істини.