В одній з основних праць цього періоду "Критика чистого розуму" (1781) Кант ставить проблему: як можливе достовірне знання. Ця проблема конкретизується ним через три більш часткові проблеми: як можлива математика? Як можливе природознавство? Як можлива метафізика (філософія)? При цьому Кант вважає, що науковий характер мають тільки математика і природознавство, що дають достовірне знання. Достовірність наукового знання – його всезагальність і необхідність, на думку Канта, зумовлюється структурою трансцендентального (такого, що знаходиться по ту сторону досвіду) суб'єкта, його надіндивідуальними якостями як представника людства. Суб'єкту, який пізнає, за природою властиві деякі вроджені (апріорні) форми підходу до дійсності: простір, час, форми розуму.
Простір і час як апріорні форми чуттєвості створюють передумови достовірності математичного знання. Реалізація цих передумов здійснюється на основі діяльності розуму. Розум – це мислення, що оперує поняттями і категоріями. Він підводить різноманіття чуттєвого матеріалу під єдність понять і категорій. Таким чином, не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять і категорій, а навпаки, форми розуму – поняття і категорії – конструюють предмет. І оскільки поняття і категорії носять незалежний від індивідуальної свідомості необхідний і загальний характер, то знання, основане на них, здобуває об'єктивний характер.
Таким чином, Кант, обґрунтувавши тезу про те, що суб'єкт, який пізнає, визначає спосіб пізнання і конструює предмет знання, робить переворот у філософії, яку часто називають "коперніканським переворотом". Суть його можна виразити так. У класичній метафізиці трансцендентальними були буттєві умови, тобто умови без яких немає самого об'єкта, буття як такого. Але після Коперніка стало безглуздо говорити про об'єктивні умови як такі. Залишився об'єкт – щодо суб'єкта, а трансцендентальне стало означати зсув з об'єкта на суб'єкт, тобто на те, що суб'єкт вносить в об'єкт у процесі пізнавальної дії. Отже Кант зухвало припустив, що об'єкти, можливо, пристосовуються до нашого чуттєвого споглядання. Не інтелект виробляє поняття, здатні виразити об'єкт, а навпаки, об'єкти, як тільки вони помислені, починають регулюватися й узгоджуватися з поняттями інтелекту. Діяльність суб'єкта в концепції Канта виступає як основа, а предмет дослідження – як наслідок. Основа наукового пізнання полягає не в спогляданні умоосяжної сутності предмета, а в діяльності по його конструюванню, що породжує ідеалізовані об'єкти.
Все, що перебуває за межами досвіду – умоосяжний світ – може бути доступний, за Кантом, тільки розуму, що оперує ідеями. Розум – це вища здатність суб'єкта, що керує діяльністю розуму, ставить перед ним цілі. Ідеї, на думку Канта, – це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про задачі, що воно ставить перед собою. Трансцендентальні ідеї розуму (ідеї Бога, безсмертної душі і свободи) хоча і не доказові, повинні бути прийняті на віру. Це – моральна віра, що складає основу людської моральності. Ідеї розуму виконують регулюючу функцію в пізнанні, що спонукають розум до діяльності. Розум прагне до абсолютного знання і виходить за межі досвіду. Але поняття і категорії розуму діють тільки в цих межах. Тому він заплутується в протиріччях, впадає в ілюзії. Прикладом цього є антиномії – суперечливі взаємовиключні положення – розуму. Вони мають місце там, де за допомогою людського розуму намагаються зробити висновок не про світ досвіду, а про світ "речей у собі". Наприклад, розмірковуючи про світ у цілому, можна довести справедливість двох суперечних один одному тверджень: світ має кінець, і світ безконечний у просторі і часі.
Стверджуючи активну роль суб'єкта в пізнанні, Кант вважав, що людина може знати тільки явища, тобто речі, що існують у свідомості суб'єкта. Які ж речі самі по собі людина, на думку Канта, не знає і не може знати. Тому речі самі по собі для людини стають "речами в собі", непізнаваними. У людини немає засобів установити зв'язок між "речами в собі" і явищами ("речами для нас"). Звідси Кант робить висновок про обмеженість можливостей у пізнанні форм чуттєвості і розуму. Формам чуттєвості і розуму доступний тільки світ досвіду. Світ "речей у собі" закритий для чуттєвості, і, отже, для теоретичного пізнання. Це дало підставу назвати позицію Канта агностицизмом.
У той же час Кант стверджував, що людина живе в двох світах: чуттєво-сприйманому і умоосяжному. Чуттєво-сприйманий світ – це світ природи. Принцип природного світу говорить: ніяке явище не може бути причиною самого себе, воно завжди має свою причину в іншому явищі. Умоосяжний світ – це світ свободи. Свобода, по Канту – це незалежність від визначальних причин чуттєво-сприйманого світу. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум, що керує вчинками людей. Рушійною силою цього розуму є не мислення, а воля людини. Закони практичного розуму, по Канту, це моральні закони, певні вимоги до людини. Головна вимога, категоричний імператив твердить: "Поступай так, щоб максимум твоєї волі міг в той же час мати силу принципу загального законодавства". Це значить: не перетворюй іншу розумну істоту тільки в засіб для реалізації своїх партикулярних цілей – "тільки людина, а з ним кожна розумна істота є мета сама по собі". Поступай стосовно до інших так, як би ти хотів, щоб вони поступали стосовно до тебе, знай, що своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших.
Практичний розум, по Канту, має "першість" стосовно теоретичного. Це означає, що в найважливіших життєвих ситуаціях людина повинна довірятися не відстороненим доказам розуму, а безпосередньому моральному почуттю – обов’язку. Веління обов’язку – безумовний закон моральності (категоричний імператив). Вимоги моральності вище будь-яких обставин життя.
Філософські ідеї Канта були по-різному зрозумілі, інтерпретовані і розвинуті майже всіма найбільшими мислителями XIX-XX ст., увійшовши у фундамент сучасної світової філософії.
Вищого ступеню свого розвитку діалектика в ідеалістичній формі досягла у філософії Георга Вільяма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.), що був великим представником об'єктивного ідеалізму. Гегелівська система об'єктивного ідеалізму складається з трьох основних частин: логіка, філософія природи, філософія духу. Логіка розуміється Гегелем зовсім інакше, ніж вона тлумачилась протягом усього часу існування цієї науки (тобто починаючи з Аристотеля). По Гегелю, суб'єктивній логіці (вченню про людське мислення) повинна передувати логіка об'єктивна – вчення про діалектичний саморозвиток Абсолютної ідеї (світового Духа, Бога).
Природа в системі Гегеля є лише "інобуття" Абсолютної ідеї. (Тим самим філософ-ідеаліст розділяє релігійний, теологічний погляд на матеріальний світ як творіння Бога). Як "середня ланка" системи, природа опосередковує зв'язок між Богом і людиною, людською історією і культурою.
Філософія духу – це і є філософія культури. Гегель розрізняє три ступеня в розвитку духу:
1)суб'єктивний дух – індивідуальна свідомість;
2) об'єктивний дух – втілення ("об'єктивацію") духу у світовій історії і громадянському суспільстві;
3) абсолютний дух – суспільні форми свідомості (мистецтво, релігія, філософія).
Світовий розвиток, за Гегелем, є не що інше як самозбагнення, самопізнання Абсолютної ідеї – від абстрактного буття до створених нею вищих суб'єктивних форм (найдосконаліша з них – філософія). У такого розвитку є не тільки вихідний, але і кінцевий пункт – усвідомлення Ідеєю самої себе. Гегелівська філософія, в очах мислителя, і виконує таку надприродну, надфізичну роль.
Багатство гегелівської філософії аж ніяк не зводиться до її формальної схеми. Гегелівська "Енциклопедія філософських наук" вражає не тільки грандіозністю задуму – розглянути матеріальний і духовний світ у його саморозвитку, – але і конкретністю свого змісту. Праці філософа ("Наука Логіки", "Феноменологія духу", "Філософія історії", "Філософія права", "Лекції по історії філософії", "Лекції по естетиці" та ін.) і нині представляють собою енциклопедію гуманітарного знання.
Але найцінніше філософське досягнення Гегеля – діалектика, діалектичний метод. Гегель відкрив і довів, що суперечливість розуму – не слабість його (як думав ще Кант), а ознака могутності, сили. Тому що з протиріч "витканий" увесь світ. Діалектика пізнання відтворює діалектику пізнаваного.
Особливе значення в діалектичному методі Гегеля мали три принципи розвитку, що розуміються їм як рух понять, а саме: перехід кількості в якість, протиріччя як джерело розвитку і заперечення заперечення. У цих трьох принципах, хоча й в ідеалістичній формі, Гегель розкрив загальні закони розвитку. Вперше в історії філософії він стверджував, що джерелом розвитку є протиріччя, властиве явищам. Думка Гегеля про внутрішню суперечливість розвитку була важливим надбанням філософії. Виступаючи проти метафізиків, що розглядали поняття поза зв'язком одного з одним та абсолютизували аналіз, Гегель висунув діалектичне положення про те, що поняття взаємозалежні між собою. Весь процес саморуху поняття здійснюється діалектичним шляхом. "Заперечність", що міститься в кожному понятті і складає його обмеженість, однобічність, виявляється пружиною саморозвитку цього поняття. Таким чином, Гегель збагатив філософію розробкою діалектичного методу. У його ідеалістичній діалектиці полягав глибокий раціональний зміст. Розглядаючи основні поняття філософії і природознавства, він у відомій мірі діалектично підходив до тлумачення природи, хоча у своїй системі він і заперечував розвиток природи в часі.