Європейська середньовічна філософія займає великий відрізок часу в історії – V – XIVст. (умовно за точку відліку звичайно приймають Vст. – століття краху Римської імперії та закриття Академії Платона), хоча процес становлення середньовічної філософії охоплює і епоху I – IVст.
Процес утвердження нової культури та парадигми мислення був складним, суперечливим та болісним. Зі свідомості людей витіснялась язичеська політеїстична антична культура і філософія космоцентризму та утверджувалась нова культура, стрижнем якої ставала монотеїстична релігія. У працях перших християнських мислителів – Теофіла, Філона, Іренея, Юстіна та ін. – ми бачимо спроби використання ідей античної грецької і римської філософії для обґрунтування релігійних догматів і ідей. При цьому виникає певна подоба синтезу ряду положень філософії і богослов'я винятково в інтересах богослов'я. Філософія ставить себе на службу релігії, розвивається з врахуванням основних догм християнства, розглядається як галузь знання, що веде до найбільш високого і досконалого знання – теологічного.
Це зумовлене тим, що релігія в ті часи була не просто однією з форм світогляду, а по суті пануючим станом свідомості епохи, формою конкретно-історичного духовного буття тієї епохи. Таким чином, провідною рисою філософії середньовіччя є теоцентризм – теоретична думка концентрується навколо поняття Бога, реальності, що визначає все суще. Філософія намагається осмислити творіння світу Богом, релігійні догми в філософських категоріях, тому точніше було говорити не про філософію як таку, а про теологію (від грецьк. theos – бог, logos – вчення), що представляє собою богословське вчення, яке включає в себе елементи філософії.
У середньовічній філософії, як правило, виділяють такі етапи: апологетика, патристика, схоластика.
Апологетика виникає в період боротьби християнства з язичеським політеїзмом. ЇЇ представники не тільки намагались відстояти право на існування нової релігії, але й теоретичному обґрунтуванню свого віровчення. Серед апологетиків формується дві лінії:
1) латиномовна (західна);
2) грекомовна (східна). Так, наприклад, Філон із Александрії (І ст.) намагався обґрунтувати основні догми християнства на основі платонізму, піфагореїзму, стоїцизму. На відміну від неоплатонізму, що тлумачив абсолют як безособистісне, Філон стверджував особистісне буття Бога, що створив конечний світ і людину. Представник західної лінії Квінтин Тертулліан (ІІ-ІІІ ст.), зберігши точку зору грецької філософії на Логос, зв'язав його з Ісусом і обґрунтував вчення про святу Трійцю, що є принципово важливим для християнської теології.
Слідом за апологетикою виникає патристика, що заклала основи християнської філософії. Назва цього етапу походить від слова "патер" – "отець" (мається на увазі "отець церкви"), він триває з I по VI ст. Основні представники – Василь Великий (ІV ст.), Августин Аврелій (ІV ст.), Григорій Нисський (ІVст.), та ін. Головними проблемами, над якими розмірковували ці мислителі були проблема сутності Бога і його троїстості та відношення віри і розуму, одкровення християн та мудрості язичників.
З античних філософів на "отців церкви" найбільший вплив справили ідеї Платона і неоплатоників, особливо вчення про Єдине. Воно згідно Плотіну, має надсвітову природу, піднімається над множинним; воно недосяжне для пізнання. Єдине є ні думка, ні дух, ні воля, ні тим більше предмет; воно абсолют, а тому непізнаванне. Але воно разом з тим ніщо інше, як те, що породжує все, вічна першопричина всього існуючого. Таким чином, все Єдине виникає, у принципі, з нічого. Єдине вічне і нематеріальне, тому воно не може вичерпатись. Єдине – найдосконаліше, але його наслідки, тобто те, що воно породжує, не можуть стояти нарівні з ним; вони нижчі, тому і менш досконалі.
В ІVст. завершується процес формування середньовічної світоглядно-філософської парадигми.
Схоластика (від грецьк. scholasticos- школа) являла собою сугубо шкільну (університетську, монастирську) мудрість, у якій засобами формально логічних міркувань доводилися догми християнства. Схоластика формувалася в період з VIII по XIIст. і її розквіт приходиться на XIII – XIV ст. Найбільш повно ідеї ранньої схоластики – IX-XIIст. – відбиті в працях Іоанна Еригени, Ансельма Кентерберійского, "класичної" схоластики – XIII-XIVст. – у працях Альберта Великого, Фоми Аквінського. В той час всі, хто займався науками і особливо філософією, були "схоластиками", що в той час було по смислу близьким поняттю – вчений, теоретик. Проблеми, над якими розмірковували схоласти по змісту як і раніше були пов’язані з Богом і таємницею спасіння, але на перший план виходить проблема відношення віри та розуму, релігії і науки, проблема природи загальних понять (універсалій). Схоластична філософія прагнула осягнення християнського не тільки вірою, а перш за все раціональними засобами – логікою та філософією. В цей час особливо відчувається вплив філософії Аристотеля і його силогістики. Увага до аналізу понять засобами формальної логіки часто призводило до того , що сама філософія зводилась виключно до маніпулювання поняттями – до саме тієї "схоластики", яку критикували за нежиттєздатність, надуманість, беззмістовність.
Що об’єднує роздуми філософів, що представляють середньовічну культуру і які загальні риси середньовічної філософії?
Крім теоцентризма, про що вже було сказано, це – креаціонізм (від лат. creatio – творення) – вчення про творення світу і людини Богом з нічого. Активне, творче начало вилучається з природи, космосу та передається Богу, що стоїть над природою. Саме Бог має дійсне буття – він вічний, незмінний, самототожний, ні від кого не залежить і є джерелом всього сущого.
Якщо Бог творить світ, то світ конечний в часі і має певну направленість. Ця направленість, зокрема історії, зумовлена Богом і спрямована на реалізацію наперед встановленого Богом плану спасіння людини. Тому для середньовічної філософії характерний провіденціалізм (від лат. providentia – провидіння). Один з найбільш відомих мислителів цієї епохи Августін Блаженний тлумачив цей процес як шлях до "Царства Божого".
Істотним для середньовічної філософії є також персоналізм – розуміння людини як персони (від лат. persona – особистість), тобто неподільної особистості, створеної по образу і подобі Бога, наділена розумом та свободою волі.
Важливою ідеєю, що пронизує тисячоліття існування середньовічної філософії, була ідея одкровення. Християнський Бог, хоча сам по собі не доступний для пізнання, все ж відкриває себе людині, і його одкровення явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основний шлях богопізнання. Середньовічна людина всюди бачила символи, а філософія особливу увагу приділяла символіці слова і тексту. Мислителі цієї епохи намагались розробити особливий інструментарій для осягнення прихованих значень символів. Тому символізм (і алегоризм) став однією з характерних особливостей середньовічної філософії (середньовічна герменевтика). Особлива увага до слова зумовила знамениту cуперечку про природу універсалій між номіналістами та реалістами.
Однією з центральних проблем, над якою розмірковують мислителі середньовіччя – проблема співвідношення віри і розуму. Християнські філософи розглядають віру як особливу, надприродну, пізнавально-світоглядну позицію суб'єкта. Віра має глибинні емоційно-вольові основи і є психологічно первинною стосовно дискурсивного пізнання. "Якщо не увіруєте, то не урозумієте", стверджував Климент Олександрійський. При цьому віра, як установка свідомості, ототожнювалася з релігійною вірою.
У середньовічній філософії сформувалося кілька точок зору на те, як вирішити проблему відношення віри і розуму.
1.Раціоналістична точка зору, представлена П’єром Абеляром (1079 – 1142 рр.) і його учнями. Прихильники її вимагали піддати догмати віри оцінці розуму як вищому критерію істини чи омани. Хоча віра і розум не суперечать один одному, проте, у випадку конфлікту між ними вирішальний голос повинен належати раціональному мисленню. Людина може прийняти з істин віри лише те, що узгоджується з критеріями розуму, все інше повинно бути відкинуте як помилкове. Цю точку зору розділяли також Роджер Бекон і Маймонід, що відстоювали примат розуму над вірою, примат логічних суджень над релігійним мисленням.
2.Точка зору двоїстої істини, висунута латинськими аверроістами, прихильниками теорії двох істин – теологічної і наукової. Вони вважали, що протиріччя між теологією і наукою мають під собою підстави, тому що теолог спирається на істини одкровення, а вчений – на дані науки. Аверроісти, розвиваючи погляди Аверроеса (1126 – 1198 рр.), прагнули до автономізації науки від теології. Вони прагнули довести, що, хоча предмет, яким займається наука, діаметрально протилежний предмету теології, проте кожна з них у власній сфері зберігає цінність. Протилежність між ними не виключає істиності обох. Філософія черпає свої знання з розуму, теологія ж – з істин одкровення і тому є ірраціональною. Тому вони повинні суперечити одна одній, і усунути це протиріччя неможливо, тому що вони виходять з різних передумов. Хоча погляди латинських аверроістів на проблему відношення науки і теології не є цілком однозначними, проте вони постулують розвиток наукових досліджень. Вони намагаються довести, що філософія, висловлюючись проти віри, не є помилковою, навпаки, на ґрунті раціонального пізнання вона істинна. Очевидно, аверроісти насамперед прагнули до емансипації науки від контролю і впливу теології, до забезпечення собі свободи наукових досліджень, що не потребують схвалення церкви.