Одним з найважливіших філософських вчень Стародавнього Китаю було конфуціанство, засновником якого вважають Конфуція (551-479 рр. до н.е.). Вчення Конфуція викладене у книзі «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»). В філософському плані Конфуцій не розробляє нового вчення про буття, а виходить з традиційних уявлень про небо і землю. Небесний світ визначає основні положення, які лежать в основі людського життя. В цілому концепція Конфуція є соціально-політичною і етичною за своєю суттю.
Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної поведінки людини, проблеми життя держави, сім'ї і управління суспільством. Конфуцій особливе місце приділяв вихованню людини у дусі поваги до інших людей, до суспільства.
Аналізуючи відносини між людьми, Конфуцій висуває тезу, що в основі цих відносин лежить принцип «жень» (гуманність). До проявів гуманності Конфуцій відносив такі якості як справедливість, повага до старших, синівська увага. «До гуманності наближається той, хто твердий і наполегливий, простий і неговіркий», — твердив Конфуцій. Конкретним механізмом реалізації принципу «жень» виступає система традицій, ритуалів, які складаються в суспільстві. Тому Конфуцій надає традиціям і ритуалам великого значення.
Центральний конфуціанський термін — «благородна людина» протилежний йому за значенням — «негідна людина». «Благородна людина» це той ідеал, до якого повинна прагнути людина. Основні риси його — вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння зберігати внутрішній спокій, витримку і самовладання. Конфуцій висуває 4 основні вимоги, яких повинна дотримуватись «благородна людина»:
1) виявляй до батька таке відношенні якого ти вимагаєш від свого сина;
2) виявляй до володаря таке відношення, якого ти вимагаєш від своїх підданих;
3) виявляй до старшого брата таке відношення, якого ти вимагаєш від молодшого брата;
4) виявляй до друзів таке відношення, якого ти хочеш від друзів.
Велику увагу приділяв Конфуцій ідеї порядку і управління у державі. Спочатку людина повинна навести порядок у собі, в своїй моральній поведінці, потім - у своїй сім'ї і врешті-решт, у державі. «Коли людина вміє управляти собою, - говорив Конфуцій, - людям не наказують, але вони виконують; коли ж людина не управляє собою, хоча вона і наказує, її не слухаються».
Відповідальне ставлення до своїх обов'язків вимагало від конфуціанців виховання своїх вольових якостей. Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо ти не вмієш управляти своєю психікою, — вважав Конфуцій. Але не тільки психіка, а й одяг і зачіска, смаки і звички, манери і мова — усе було впорядковане конфуціанською мораллю. Згідно її правил, між старшими і молодшими, між вчителем і учнями, між чоловіком і жінкою повинна існувати сувора ієрархія і субординація. Кожен має знати своє місце і не претендувати на чуже.
Етика Конфуція розуміє людину в єдності її соціальними функціями. Головна мета виховання — підготувати індивіда до найкращого виконання своїх соціальних і службових обов'язків. Таким чином, індивід для конфуціанства був лише функціонером в соціальній ієрархії. Причому правила конфуціанської моралі допомагали державі повністю контролювати життя особистості.
Конфуціанський ідеал культурної людини визначив магістральну лінію розвитку китайської культури. На ідеал «благородної людини» орієнтувалася більшість китайської бюрократичної інтелігенції, яка безпосередньо управляла державою, а також освічені люди з інших верств населення і значна частина творчої інтелігенції.
Головною метою конфуціанського вчення було досягнення стабільного, поступово еволюціонуючого суспільства. З погляду Конфуція, будь-які соціальні катаклізми, революції є злом і відбуваються внаслідок того, що люди не дотримуються закону неба. Ще в той час він вірно підмітив, що науковий і технічний прогрес далеко не завжди супроводжуються моральним вдосконаленням людини; часто спостерігається зворотне: з матеріальним прогресом відбувається духовна деградація людини і суспільства. Конфуцій спробував виробити механізм для поєднання прогресу в матеріальній і духовній сферах, наголошуючи при цьому, що вирішальна роль належить традиціям, ритуалам.
Вчення Конфуція отримало широке розповсюдження в Китаї та за його межами і в модифікованому вигляді існує і понині.
Засновником філософії даосизму є Лао-цзи (друга половина VI - перша половина V ст., до н.е. Основні положення даосизму викладені у книзі «Даодецзішь», написаної послідовниками Лао-цзи.
Якщо в конфуціанстві основна увага приділяється моральним і соціально-політичним проблемам, то даосизм - це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про буття. Філософська концепція Лао-цзи дещо суперечлива. З одного боку, він визнає оточуючу людину природу єдиним буттям, а з другого - виходить із існування Дао - вічного, незмінного і непізнаваного начала. Саме дао є справжня основа всіх речей і. явищ природи, але дао не зводиться до них і не тотожне їм. Дао є діалектичним за своєю природою, оскільки йому притаманні протилежні властивості: воно і незмінне і рухоме, і безкінечно велике і найдрібніше, і єдине, і всеохоплююче і т.п. Для правильного розуміння даосизму потрібно уяснити зміст таких понять:
- Де - уречевлене, конкретне виявлення дао в речах і поведінці людини.
- Ці - найдрібніша тілесна частинка, що виникає в результаті опредметнення Дао. Легкі, світлі частинки ці утворюють чоловіче начало ян, важкі, темні - жіноче начало інь. Поєднання цих частинок породжує, згідно з вченням даосизму, все існуюче у світі.
На відміну від конфуціанців, які прагнули упорядкувати стосунки в державі, між людиною і суспільством, даосизм був спрямований на гармонізацію взаємин людини з природою. Три основні мети ставили послідовники даосизму: досягнення довголіття, досягнення стану просвітлення і, нарешті, здобуття безсмертя.
В основу лаоської практики досягнення довголіття покладена давня натурфілософська концепція здоров'я, яка базується на принципах «інь-ян». З далекої давнини люди помітили, що усе в світі взаємопов'язане, що Всесвіт є єдиним цілим і безперервно змінюється. Людина, вважали даоси, теж, до певної міри — Всесвіт, або космічне тіло, на якому є свої гори, ріки, канали, меридіани. Формою прояву життєвої енергії в людині є боротьба і взаємозв’язок двох начал — інь і ян. Регулювання відносин між інь і ян забезпечує збереження енергії, а отже, і здоров'я. Шлях до довголіття лежить через наслідування природи. Уся лаоська методика підтримує життєві сили в організмі (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, масаж і самомасаж, прийоми мистецтва двобою (наприклад, так зване У-шу) побудовані на цьому принципі наслідування природи, на гармонізації двох протилежних начал — інь та ян.
Просвітлення душі, стан великої єдності з Дао — більш висока мета, ніж здобуття довголіття. Головний акцент в досягненні цієї мети робився на ідеї «природності» і «не діяння». «Природність» вимагає від людини звільнення від усіх пристрастей і бажань (від жадоби слави, багатства, від лінощів, злоби, заздрості, страху, смерті тощо), вміння управляти своїми емоціями і почуттями. Подібні цілі ставили і конфуціанці. Але, якщо вони наполягали на придушенні пристрастей, на приборканні природного у людині, то даоси, навпаки, прагнули виявити у людей природний космічний початок. Природне в людині — не зло, з яким потрібно боротися, вважали вони. Природне в людині є втіленням Дао, універсального космічного закону. Відкрити його в людині - зміст всього даосизму. Для цього даоси пропонували принцип «не-діяння», що вимагає від людини не втручатися в закономірності природи, але слухняно підкорятися їм. Якщо не перекручувати свою природу, то вона заспокоїться, прийде у стан спокою і рівноваги. Подібно до каламутної води, яка стає чистою і якісною, якщо залишити її у спокої. Людина повинна наслідувати природу, а не йти за соціальними нормами, які висували конфуціанці.
Кінцева мета даосизму - безсмертя - досягається внаслідок досягнення стану єдності з Дао, просвітлення душі. Тоді людина в змозі опинитися серед інших небожителів.
Даосизм, поряд з конфуціанством, здійснив надзвичайно вагомий вплив на подальший розвиток філософських ідей в Китаї.
Загальна характеристика античної філософії
Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Слід звернути увагу насамперед на те, що філософія Стародавньої Греції започатковує європейську філософію. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету г-західноєвропейського етносу як раціоналізм. Філософія античного світу виростає із міфології та_ епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:
— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;
— присутність елементів антропоморфізму;
— наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;
— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.д.;
— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першо-начала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.
У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (VI – V ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.
Другий період (V-ІV ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських пізнавальних можливостей. Цей період є вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.