"Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені" - цими словами І. Кант виражає два основні напрямки і два основні джерела своєї філософії. Він прагнув дати філософське обгрунтування, з одного боку, законів природного процесу, а з іншого - людської гідності та соціальної рівності. У процесі розв'язання цих питань він піддав критиці стару матафізичну філософію.
Творчість Канте можна умовно поділити на два періоди:
1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст..), коли І. Кант виступає як стихійний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.
2) критичний (з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається "критикою розуму" - змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою "критичну філософію" І. Кант виклав у трактатах:
"Критика чистого розуму" (вчення про пізнання), "Критика практичного розуму" (розкрито етичні погляди філософа), "Критика можливості судження" (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).
Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності і законів людського розуму і його меж.
Кант розумів, що прямолінійно відповісти на питання, зв'язані з проблемою пізнання світу, надзвичайно складно. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він все ж прийшов до висновку про існування межі пізнання. Крім того. Кант мав на увазі і принципову обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже часто говорять сьогодні.
Теоретична філософія, відповідаючи на питання: "що я можу знати?", ділить світ на дві частини:
а)"світ явищ", або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;
б)"світ сутностей", або "світ речей в собі", світ свободи. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед нами являється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени (тобто прояви сутності), а сама сутність - непізнавана ("річ в собі"). Кант заперечував безмежні можливості людського розуму. Там, в "світі речей в собі", знаходяться Бог, Душа, Воля. Ї тому людина не в змозі розкрити всі таємниці людського буття - довести існування Бога, безсмертя душі та інше. Їй це недоступно. Людський розум може пізнати тільки "світ явищ", а "світ речей в собі", тобто світ сутностей, закритий для людського розуму.
Кант вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються^ але сутність речей залишається недосяжним горизонтом. Тому Кант виступає агностиком (від грец. а-заперечення, Б1105'1 - знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності. Насправді, пізнаючи явище, ми пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.
Практична філософія, вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у "світі явищ" (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі "речей в собі", де людина повинна підкорятись категоричному імперативу - моральному закону, обов'язку, совісті.
Покора перед обов'язком і повага до закону возвеличує людину над собою як частиною почуттєвого світу та перетворює її у вільну від природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.
Уся моральна теорія І. Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І. Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі.
Таким чином, найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов'язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв'язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зросла себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою.
2. Діалектичний ідеалізм Гегеля.
Г. Гегель (1770-1831 рр.) - німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики.
Основні праці Г. Гегеля: "Феноменологія духу", "Наука логіки", "Основи філософії права", "Енциклопедія філософських наук", "Філософія історії". Філософська системи Г. Гегеля уособлює вчення про природу та суспільство як форми існування "абсолютної ідеї".
В основі світу лежить ідеальне начало - "абсолютна ідея", основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення "абсолютна ідея" породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення "абсолютної ідеї". Мета існування "абсолютного духу" - пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль "абсолютний дух" реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії.
В роботі "Феноменологія духу" викладена гегелівська теорія пізнання, тобто вивчається знання, як феномен духу. Гегель пропонує абсолютно нове розуміння суб'єкта пізнавального процесу. Суб'єкт - це не окремий індивід, і не свідомість окремого індивіда, а всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля - свідомість відірвана від людства - це і є всезагальний дух.
Філософ пропонує розглядати процес освоєння світу ніби "драбину", піднімаючись по східцях якої, окремий індивід прилучається до духовної культури, накопиченої людством, і піднімається з точки зору буденної свідомості до точки зору філософської. На вершині цих сходинок індивід в змозі подивитись на світ і себе з точки зору світової історії, "світового, духу", для якого більше нема протилежності суб'єкта і об'єкта, "свідомості" і "предмета", а є тотожність мислення і буття.
Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан.
Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи, яка обов'язково мусить бути завершена, а це означає, що абсолютна істина повинна бути в кінці кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається абсолютно істинний стан - якраз цього вимагає гегелівська система. Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності.
Твір Г. Гегеля "Філософія історії" аналізує світову історію як розвиток духу в часі. За Гегелем, історія має свою мету. Ця мета - розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільств. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей;
сучасні "германські" народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.
Г. Гегель вважає, що розвиток "Світового духу" відбувається не без участі людини, не без людської активності. Важливе місце в історії належить "всесвітньо діючим індивідам", історичним героям, інтереси, потреби та пристрасті яких ведуть до подій епохального значення.
3. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.
Л. Фейєрбах (1804-.1872 рр.) - філософ, який здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії після Канта і Гегеля. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: "До критики філософії Гегеля", "Сутність християнства" і "Основні положення філософії майбутнього".
Цікава еволюція філософських ідей Л. Фейєрбаха, який починав з вивчення теології, потім став учням Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і, нарешті, прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це так писав: "Моєю найпершою думкою був бог, другою - розум, третьою і останньою - людина".
Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його абсолютна ідея - це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений в щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доказував Гегель, а вторинне, похідне від матерії.
Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, в ній Бог і теологія ' повністю розчиняються у вченні про людину.
Вважає, що філософія і релігія - протилежні за своєю суттю. В основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії - знання, прагнення розкрити суть речей. Тому своє завдання Фейєрбах вбачаєте критиці релігії, пропонує аргументоване розуміння причин виникнення релігії. Зокрема, він вважає що незадоволення людини суперечностями, злом і несправедливістю, які існують в реальному світі, приводить до того, що в неї виникає думка про існування ідеального світу - Неба, де. людська доброчесність завжди винагороджується і приносить щастя.