Вся нескінченно різноманітна дійсність зводиться Витгенштейном до сукупності атомарних фактів, як би розкладених на одній площині. Паралельно їй розташована площина, заповнена елементарними пропозиціями, структура яких у точності зображує структуру фактів. (Ми відволікаємося зараз навіть від того, що в дійсності у Витгенштейна структура фактів є лише проекція структури пропозицій.)
Це надзвичайно спрощена модель. Вона ніяк не відповідає дійсному процесу пізнання. Вона односторонньо зображує предмет пізнання, зводячи його до атомарних фактів. Вона ставить абсолютну межу, до якого може дійти пізнання у вигляді цих фактів. Вона спрощено представляє процес пізнання і його структуру, тому що ігнорує його надзвичайну складність: висування гіпотез, створення моделей, використання математичного апарата й т.п.
Це данина певної розумової традиції, що прагне до максимального спрощення багатства дійсних відносин миру й пізнання, що зберігає переконання в тім, що всі складні відносини можуть бути зведені до найпростішим і елементарним. Це ідея не тільки Витгенштейна й Рассела, вона була властива взагалі всьому науковому мисленню протягом багатьох століть. Тільки поступово наука стала переконуватися в нездійсненності цього ідеалу, у надзвичайній складності реальності, а отже, і її пізнання, у помилковості будь-якого редукционизма.
Правда, прагнення до простоти збереглося у вигляді свого роду регулятивної ідеї. З багатьох, більш-менш рівноцінних гіпотез або видів доказу, учений завжди вибере й визнає найбільше простої. Але ця простота не абсолютна, а відносна, це простота в складності.
Що стосується позитивізму, з яким ми зараз маємо справу, то простота була для нього не методологічним принципом, а вираженням певної філософської установки. У Маху вона була сформульована як принцип економії мислення.
Позитивістська філософія в цьому випадку відстала від розвитку науки через прихильність своїй антиметафізичній догмі. У випадку ж з Витгенштейном це відставання повторилося, оскільки надзвичайно складне відношення мислення до дійсності було зведено до спрощеної картини зображення в мові її атомарної структури, тобто атомарних фактів.
Все-таки це була одна з перших спроб усвідомити філософський зміст відносини мови до миру, до фактів.
Неспроможність своєї концепції незабаром стала очевидної самому Витгенштейну, і він від її відмовився. Погляди пізнього Витгенштейна виходять із досить відмінного розуміння мови. Однак, ми ще не можемо розстатися з «Трактатом». У ньому є ще ряд надзвичайно важливих ідей, які вплинули на становлення логічного позитивізму.
З того, що ми вже знаємо, треба, що єдине призначення мови, по Витгенштейну, полягає в тому, щоб затверджувати або заперечувати факти. Мова призначена для того, щоб говорити про факти, і тільки про факти. Усяке інше використання мови неправомірно, тому що ніщо інше не може бути виражене або висловлене в мові. Зокрема, мову непридатний для того, щоб говорити самому себе. А це значить, що, по-перше, хоча мова має щось загальне або тотожне з миром, про яке він говорить, це загальне не може бути висловлено. Пропозиції можуть зображувати всю дійсність, але вони не можуть зображувати те, що вони повинні мати загального з дійсністю, щоб бути здатними її зображувати - логічну форму.
«Для того, щоб можна було зображувати логічну форму, ми повинні були б могти поставити себе разом із пропозиціями поза логікою, тобто поза миром».
Витгенштейн говорить, звичайно, про мову науки, хоча не обмовляє це спеціально. Однак, якщо вважати мовою мова науки, те це не позбавить нас від необхідності вирішити одну важку проблему. Справа в тому, що, якщо мова може говорити тільки про факти, те як бути із пропозиціями логіки й математики? А V A. 2+2=4 і т.д. У цих висловленнях мова адже йде не про факти, і вони не можуть бути зведені до атомарних пропозицій. У той же час очевидно, що ці пропозиції щось затверджують.
Що ж являють собою ці пропозиції? Тут Витгенштейн підходить до одному із важких питань теорії пізнання, до питання, що хвилював і Аристотеля, і Декарта, і Канта, і Гуссерля. Мова йде про природу так званих самоочевидних істин. Ніхто не сумнівається в тім, що 2х2=4, або в тім, що А V A, тобто в тім, що сьогодні 7 жовтня або сьогодні не 7 жовтня. Але що робить ці пропозиції очевидними істинами? Чому ми не сумніваємося в них? Яка їхня природа, а отже, і природа всієї логіки й математики?
Декарт уважав, що ми сприймаємо їх з такою ясністю й виразністю, які виключають можливість сумніву. Кант думав, що вони є синтетичними судженнями апріорі. Вони можливі, завдяки тому, що ми маємо апріорні форми чуттєвості: простором і часом.
Гуссерль думав, що положення логіки є вічними, абсолютними, ідеальними істинами, їхня істинність убачається безпосередньо в акті інтелектуального споглядання або інтуїції.
Витгенштейн, якому потрібно було насамперед установити логіко-лінгвістичний статус подібних пропозицій, пішов іншим шляхом. Він запропонував досить радикальне, сміливе й новаторське рішення питання. Він заявив, що пропозиції логіки й математики є абсолютно щирими, тому що нічого не говорять, нічого не зображують, не виражають ніякої думки. Строго говорячи, вони навіть не є пропозиціями. На думку Витгенштейна, це тавтології.
Мовні вираження Витгенштейн ділить на три види: пропозиції — вони щирі, якщо відповідають дійсності; тавтології — завжди щирі, наприклад, (а + b)2 = а2 + 2аb + b2; протиріччя — ніколи не щирі.
Тавтологія й протиріччя - не образи дійсності. Вони не зображують ніякого можливого положення речей, оскільки перша допускає будь-яке можливе положення речей, а друге не допускає ніякого. Але, згідно Витгенштейну, «те, що образ зображує, є його зміст». А тому що тавтологія, як і протиріччя нічого не зображує, то «тавтологія й протиріччя не мають змісту». Як ми сказали б зараз, тавтології (тобто пропозиції логіки й математики) не несуть ніякої інформації про світ.
«Я не знаю, наприклад, нічого про погоду, якщо я знаю, що дощ іде, або, що дощ не йде». А V A. Це не виходить, по Витгенштейну, що тавтологія взагалі безглузда, вона є лише частиною символізму, необхідного для перекладу одних пропозицій в інші.
Ці думки Витгенштейн висловив в «Трактаті» досить фрагментарно, але вони були докладно розвинені діячами «Віденського кружка» і склали одну з фундаментальних догм логічного позитивізму.
Але іноді Витгенштейн говорить і щось інше. Адже для нього логічна структура мови тотожна логічній структурі миру. Тому, хоча пропозиції логіки й математики беззмістовні, хоча вони нічого не висловлюють про світ, проте вони показують нам дещо самою своєю формою.
Це розходження тим часом, що пропозиція говорить, і тим, що воно показує, досить істотно для Витгенштейна. «Логікові миру, що пропозиції логіки показують у тавтологіях, математика показує в рівняннях».
Ця думка Витгенштейна логічними позитивістами була відкинута.
Але як зрозуміти зауваження Витгенштейна про те, що пропозиції логіки показують логікові миру? Візьмемо таку тавтологію: «Дощ іде або не йде» або А або не - А. Отож, ця тавтологія, по Витгенштейну, розкриває нам структуру миру. Ця структура така, що допускає альтернативи.
Візьмемо математичне вираження 2 + 2 = 4. Це вираження вказує на дискретність світу, на існування в ньому різних частин. Світ Парменида не такий. Він являє собою абсолютну єдність.
Така справа із пропозиціями логіки й математики. Але крім них, і крім висловлень про факти, існують ще філософські пропозиції. Як бути з ними? Тут Витгенштейн надходить не менш радикально. Оскільки ці пропозиції не говорять про факти й не є тавтологіями, здебільшого вони безглузді.
«Більшість пропозицій і питань, висловлених із приводу філософських проблем, не помилкові, а безглузді. Тому ми взагалі не можемо відповідати на такого роду питання, ми можемо тільки встановити їхня безглуздість. Більшість питань і пропозицій філософів випливає з того, що ми не розуміємо логіки нашої мови». Тому, якщо філософія хоче мати хоч якесь право на існування, вона повинна бути нічим іншим, як «критикою мови».
Згідно Витгенштейну, це значить, що «філософія не є однієї із природничих наук».
«Ціль філософії - логічне прояснення думок.
Філософія - не теорія, а діяльність.
Філософська робота складається, по суті, з роз'ясненні.
Результат філософії - не деяка кількість "філософських пропозицій", але прояснення пропозицій.
Філософія повинна проясняти й строго розмежовувати думки, які без цього є як би темними й розпливчастими». Це розуміння філософії, в основному, було прийнято логічними позитивістами.
У наведених вище словах Витгенштейна висвітлюється не тільки концепція філософії, але й ціла світоглядна концепція. Вона припускає, що єдиною формою зв'язку людини з навколишнім його природним і соціальним миром є мова. Людина пов'язаний з миром і іншими способами, практичним (коли він оре, сіяє, робить, споживає й т.д.), емоційно, коли він випробовує якісь почуття стосовно інших людей і речей, вольовим і т.п. Але його теоретичне, інтелектуальне відношення до миру вичерпується мовним відношенням, або навіть є мовне відношення. Інакше кажучи, картина миру, що людина створює у своєму розумі або в поданні, визначається мовою, його структурою, його будовою й особливостями.
У цьому змісті світ людини - це світ його мови. У свій час неокантіанці Марбургської школи вчили про те, що світ, як його розуміє наука, конституюється в судженні. У Витгенштейна ми знаходимо відгомін цієї ідеї, але з упором не на акт мислення, а на акт говоріння, мови, на мовний акт. Світ конституюється в мовному акті.
Таким чином, всі проблеми, які виникають у людини в процесі його теоретичного відношення до миру, являють собою мовні проблеми, що вимагають мовного ж рішення. Це значить, що всі проблеми виникають у результаті того, що людина щось говорить про світ, і тільки тоді, коли він говорить про нього. А тому що говорити він може правильно, відповідно до природи його мови, і неправильно, тобто в порушення його природи, то можуть виникати труднощі, плутанина, нерозв'язні парадокси й т.д. і т.п. Але існуюча мова досить недосконала, і це його недосконалість теж є джерелом плутанини. Так на даному етапі вважав Витгенштейн.
Література
1. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. - М., 1958.
2. Витгенштейн Л. О достоверности. Отрывки // Вопр. филос. 1991. № 2.
3. Рассел Б. Людське пізнання. - К., 1999.
4. Куайн У. ван О. Слово й об'єкт. - К., 2000.