Будучи протилежностями, абстрактне й конкретне у взаємозв'язку один з одним виражають специфіку теоретичного відтворення дійсності. Широко використовуване вираження «сходження від абстрактного до конкретного» означає по суті перехід від загального до частки, коли об'єкт відтворюється у своїй цілісності, і припускає, що перед цим суб'єкт пізнання вже зробив (тобто спочатку зробив) рух від конкретного до абстрактного. Рух від конкретного до абстрактного припускає й побудова вихідної понятійної сітки науки, що дає можливість класифікувати явища й установлювати певні емпіричні залежності. Принцип взаємозв'язку абстрактне і конкретного дозволяє й проникнути в сутність досліджуваного, і відбити конкретне різноманіття почуттєво фиксуємого. Діалектика орієнтує на конкретний аналіз конкретної ситуації, де кожне конкретне є, по суті, єдність «розрізнених і помітних моментів, які завдяки певному, істотному розходженню стають суперечливими».
З абстрактним і конкретним зв'язані певне й невизначене. Для грецького мислення те, що мало границю, уже було визначено, а певне вважалося вище невизначеного. По Греблю, єдине є початок усякого визначення. Єдиному ж протистоїть невизначене.
Категорія невизначеність відбиває той факт, що дослідником ще не виділений об'єкт вивчення як окреме з передбачуваного об'єктивного різноманіття, вона фіксує злитість об'єктів, зв'язків і відносин. Слід зазначити, що використання будь-яких методів, оперування будь-якими законами й принципами повністю не звільняє пізнання від елементів невизначеності. Категорія визначеність виражає встановлені в різноманітті розходження, об'єктів дослідження від зовнішньої для них середовища. Близьким до категорії «визначеність» будуть кантівська «річ-для-нас», гегелівські «наявне буття» і «щось».
На щаблі почуттєвого пізнання людина одержує загальне, може бути випадкове, подання про навколишню його дійсність. Це подання дають йому органи почуттів. Дослідник зосереджений на зовнішніх або поверхневих характеристиках об'єктів: розмірах, кольорі, конфігурації, розташуванні в просторі, тобто на тих ознаках, які мимоволі впадають в око, першими привертають увагу. Визначеність починається з невизначеності, із ще не певного. У ході пізнання здійснюється перехід не визначеності у визначеність. Вихідним пунктом подолання невизначеності стає порівняння як ототожнення й розрізнення фрагментів різноманіття.
«Визначеність, завдяки якій якась річ є лише ця річ, - пише Гегель, - полягає винятково в її властивостях. Ними вона відрізняється від інших речей. «Потім формується наступна характеристика визначеності - якісна визначеність. Знання внутрішньої якісної визначеності об'єктів доповнюється знанням їх зовнішньої кількісної визначеності. Для цього здійснюється наступне зіставлення, але вже загального, «одноякісного», що й виявляє кількісні характеристики цього загального.
У діалектичному принципі взаємозв'язку певного й невизначеного відбите те положення, що в процесі пізнання визначеність будь-якого виду, рівня, будь-якого ступеня повноти не виключає й не може виключити наявності сфери невизначеного. У силу своєї загальності категорії діалектики охоплюють не тільки різноманітні сфери вивченого, але й знання неповне, і область незвіданого. Цим вони дають можливість перебороти те протиріччя пізнання, коли «об'єктом пізнання може бути лише те, що вже дано в мисленні, хоча якщо воно дано в мисленні, те його пізнання зайво.
Всі речі самі по собі суперечливі. Взаємодія між різними протилежними сторонами або моментами усередині речі може проходити різні етапи, фази, щаблі. У сукупності вони дають «розгорнення» об'єктивного діалектичного протиріччя в часі: тотожність (єдність) протилежностей, розходження (різниця) протилежностей, властиво протиріччя (як активна взаємодія протилежностей). Зрозуміло, це не більш ніж загальна (приблизна) схема розвитку протиріч.
Тотожність - категорія, що відбиває подібність, однаковість об'єктів або їхніх властивостей. Усяка тотожність тимчасово, минуще, вона завжди припускає розходження. Розходження фіксує неоднаковість ознак, властивостей, тенденцій і означає можливість їхньої подальшої взаємодії один з одним як сторін протиріччя. Це породження розходжень переростає в протиріччя, як істотне розходження. Тотожність і розходження, будучи досить абстрактним вираженням суперечливості, можуть конкретизуватися надалі, наприклад як якість і кількість.
З тотожністю і єдністю тісно зв'язане поняття гармонії. Гармонія - це така єдність, де взаємозв'язок настільки великий, що обумовлює стрункість цілого, його порядок. Гармонія є згоду, відповідність. Воно припускає протиріччя, але частини гармонійного цілого не повинні домінувати одна над іншою. Проте ця не рівновага протилежностей, гармонія - певний тип загальних зв'язків.
Гармонія - поняття, що часто зустрічається в історії філософії, іноді неї ототожнювали з мірою. Сприймаючи або почуваючи гармонію розвитку конкретних об'єктів, людина не завжди була здатна пояснити її. Чисто емпірично знаючи, наскільки складно створити щось гармонійне, як вимоглива «прекрасна гармонія» до тридцятилітнім її елементам, коли найменша диспропорція компонент порушує гармонію цілого, людина помилково ставила між поняттями гармонії й міри знак рівності. Однак поняття міри ширше, ніж поняття гармонії. Останнє крім єдності якісних і кількісних характеристик припускає одночасно особлива відповідність форми й змісту. Усяке гармонійне буття є міра, але не завжди яке-небудь буття, будучи мірою, гармонійно. Проблема співвідношення гармонії й протиріч із багатьох причин особливо актуальна в сучасних соціальних умовах.
Про співвідношення простого і складного міркували багато хто. Досвід безпосереднього сприйняття речей формував протягом сторіч у свідомості людей таке подання: складне - це те, що складається, складене із чого-небудь, а простої - те, із чого складається складне. Так про це говориться, наприклад, у листі Епікура до Герадота: «У числі тіл одні суть з'єднання, а інші - те, із чого утворені з'єднання». Подання це виявляється досить розповсюдженим і існує довгий час. Ризикуючи занадто затягти виклад, звернемося, однак, до тому, як Гегель аналізує кантівську антиномію, що стосується нескінченної подільності матерії.
Привівши її тезу у викладі Канта: «Усяка складна субстанція у світі складається із простих частин, і взагалі існує тільки простої або те, що складено із простого», Гегель відзначає, що протиставлення складного простому в Канта «не означає тут нічого іншого, крім речей, як вони почуттєво сприймані». На думку Гегеля, повторювати, що «складне складається із простого, - це тавтологія», зміст тези кантівської антиномії короткий - «те, що зберігається, є простим».
Дорікнувши Канта в «марній вимученій заплутаності», Гегель переходить до антитезису його антиномії, що говорить, що «жодна складна річ у світі не складається із простих речей, і взагалі у світі немає нічого простого». Гегелівський аналіз антитезису показує, що знову «справа йде тільки про почуттєво сприйманий» і головне виражається коротко: «Весь досвід нашого бачення, дотику й т.д. показує нам лише складне ...». Розкривши суть антиномії про нескінченну подільність матерії, Гегель пише, що «у самій безперервності полягає момент розділення». Висновок, до якого він приходить і який можна повністю віднести до проблеми « простої-складне» , сформульований у такий спосіб: «Тому що кожна із двох протилежних сторін містить у самій собі іншу й ні одну з них не можна мислити без іншої, то із цього треба, що жодне із цих визначень, узяте окремо, не істинно, а істинно лише їхня єдність. Це - істинно діалектичний спосіб розгляду цих визначень і щирий результат».
Об'єктивно існуючі матеріальні системи виявляються й простими, і складними одночасно, як і ті елементи, з яких вони складаються. Іншими словами, кожний об'єкт - діалектична єдність простого й складного. Проста й складне - це перша, чисто якісна характеристика структурності невичерпного матеріального світу. Діалектичний принцип єдності проста й складного як важлива характеристика реальних процесів можна вважати індикатором спрямованості змін. Процес вивчення конкретної єдності простого і складного «містить у собі як би два рухи: круговий рух, що розкриває координацію між простими й складними елементами системи, і рух по прямої лінії: «від пізнання складного до пізнання простого». ...Єдність цих двох названих форм руху пізнання дає в підсумку висхідну криву, що має форму спирали.
Сутність - явище
При вивченні об'єктивного миру людина зіштовхується з різноманіттям речей і явищ, які постійно змінюються, переміняючи один одного. При безпосереднім спогляданні дійсності сприймається звичайно зовнішня сторона речей. Пізнання починається з більше простого, доступного. У ході подальшого вивчення об'єктів людина зауважує, що за зовнішньою їхньою стороною коштують якісь стійкі зв'язки й відносини. Для позначення цих неоднакових сторін об'єктів використовуються категорії «сутність» і «явище» . У реальному світі кожний об'єкт - єдність сутності і явища. Явище можна розглядати як прояв сутності, її конкретне існування. Під сутністю в нашій філософській літературі звичайно малася на увазі сукупність внутрішніх, глибинних зв'язків і відносин, що визначає основні риси й тенденції розвитку речі, об'єкта. Будучи догмою, такий підхід, зрозуміло, сковував аналіз цього важливого й, підкреслимо, надскладного філософського поняття.
Багато дослідників з гіркотою відзначають, що в науці не можна використовувати категорію форми, якщо вона й далі буде визначатися тільки як «внутрішній зв'язок і спосіб організації», категорію сутності, якщо неї визначати як сукупність «найбільш глибоких і стійких зв'язків», категорію необхідності, якщо неї визначати як «те, що обов'язково повинне відбутися».