Зміст
Вступ
1. Умови формування філософських поглядів Т.Г. Шевченка
2. «Філософія трагедії»
3. Спроби деміфологізації української історії
4. Ідеальне суспільство в уявленні Т.Г. Шевченка
Висновок
Список літератури
Вступ
Серед київських інтелектуалів, що об'єднались у Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце посідав Тарас Шевченко. За життєвими орієнтаціями й уподобаннями, рівнем культури й освіти він органічно вписувався в коло своїх ідейних спільників.
Академія мистецтва, яку він закінчив, не лише озброювала професійними знаннями художника. Вона давала й ґрунтовну класичну освіту. Надзвичайно обдарований з дитинства, Шевченко протягом всього життя виявляє нестримну жагу до знань. Його «Щоденник», листування, повісті яскраво засвідчують високий рівень його духовних потреб, визначеність мистецьких уподобань й цілком певну Ідейну спрямованість, що єднає його з іншими братчиками. І все ж місце його в колі спільників було особливе, що усвідомлювали всі його ідейні побратими.
«Муза Шевченка, — писав М. Костомаров, — роздирала завісу... І страшно, і солодко, і болюче, і п'янюче було заглянути туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями».
«Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, — зазначає П. Куліш, — з її страшною славою... І з того часу всі у нас поділились на живих і мертвих».
Звичайно, таке враження на навколишніх справляв, передусім поетичний доробок Шевченка з притаманною йому напруженою емоційністю, абсолютизацією почуття й емоційного сприйняття довколишньої дійсності. Але не лише цими, надзвичайно високими естетичними якостями вирізняється поетичний доробок Т. Шевченка. Тут чи не найяскравіше виявилась принципова маргінальність соціального становища поета, що багатозначно відобразилась на характері його поетичного доробку.
1. Умови формування філософських поглядів Т.Г. Шевченка
Він — не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовлює вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не є селянином, але прибирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх. Це стає можливим завдяки повному ототожненню себе з Україною. Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української Ідеї.
Поезія, звичайно, не є філософією, але вона виявляється безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого до усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії — світ, всесвіт, але не як об'єктивна дійсність, що є сферою дослідження науки.
Філософія й наука дивляться на світ «різними очима». Результатом філософського осмислення є образ світу як сфери людського буття. Це людський світ, і в центрі його завжди — людина. Найважливішою ознакою філософії, це те, що все, про що вона говорить, є для носія даної філософії проблемою життя і смерті. Філософським питання стає лише тоді, коли воно набуває прямого зв'язку з проблемою сутності й сенсу буття людини.
2. «Філософія трагедії»
Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя та смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі, художньої творчості Т. Шевченка зокрема. Філософське світосприйняття Т.Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не лише про трагічні обставини особистого життя Т. Шевченка, а й прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.
Зазначимо деякі найбільш характерні риси образу України, що вимальовуються в поезії Т.Г. Шевченка і які зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Шевченка й після нього.
Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти — це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність — світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності:
«Село! і серце одпочине.
Село на нашій Україні —
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво, А кругом
Широколистії тополі,
А там І ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом».
Це іконичне зображення для Шевченка є узагальненим образом ідеального світу людини в цілому. Не випадково ознаки його він переносить й за просторові межі рідної України. У пізньому вірші «Саул» (1860 р.>, звертаючись до подій, що відбуваються в інших просторово-географічних вимірах, Шевченко будує картину за звичним йому каноном ідеального бачення світу українського села:
«В непробудивому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І понад Індом І Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан, було, в своєму раї,
І гадки-гадоньки не мас,
Пасе, і доїть, і стриже,
Свого худобу та співає».
Але до ідилічної картини світ села не зводиться. Нагадаємо, що вірш «Саул», щойно цитований, розповідає про народження суспільної структури, яка несе зло в світ.
А перед ним цитовані рядки — з поеми «Княжна», в якій йдеться про потворні сімейні відносини. Ідилічна картина в цій поемі започатковує оповідь про інцест і зґвалтування. Світ села, світ України — це світ, в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається Шевченком як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість існування людини в сучасному поетові стані, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим княжат недорослих», де «кайданами міняються, правдою торгують і господа зневажають».
Суттєво, що таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Гетьманщина — чільний період козацтва — постійно зображується як форма ідеального існування. У вірші «Сон» («Гори мої високії...») старий дідусь говорить про неї як про «Божий рай». Чигирин — стара козацька столиця — це «святе» і «славне» місто. Але якби цим обмежувався погляд на минуле України, то він мало чим різнився б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про «золотий вік» козацької минувшини, що всіляко героїзувався як безповоротно втрачена антитеза огидній сучасній дійсності. Погляд такий суттю своєю неісторичний, адже він протиставляє минуле й сучасне, позбавляє можливості спостерігати шлях власне історичного розвитку.
3. Спроби деміфологізації української історії
На цьому духовному тлі Шевченко виступив з принципової позиції, що утверджувала деміфологізацію історії. У «Посланні» («І мертвим, і живим, і ненародженим...») він сприймає Україну з її письмом могил, якими всіяна земля її, книгою історії, яку треба «прочитати», «не дурячи самих себе». Для Шевченка в українській історії нема і не могло бути «золотого віку», оскільки історія є неперервною. Минуле не протистоїть сучасному, є «тепер і тут» у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне і минуле України. «Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших. Тяжкі діла». Гострий біль за минуле рідного краю переповнює поезію Шевченка. «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказати про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякати саме б пекло можна». Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, — одна з провідних тем творчості Шевченка. Вона, з одного боку, є результатом дії зовнішніх ворогів, а з іншого — фальшивих і злих синів власної країни. У щойно згаданому творі поет доходить гіркого висновку, що коріння зла лежить всередині — воно у втраті національної пам'яті й національної гідності. Він висміює самовдоволені гімни українському минулому:
«А історія!... поема
Вольного народа!,
Що ті римляни убогі!.
Чортзна-що — не Брути!,
У нас Брути! І Коклеси!
Славні, незабуті!»
Цій фальшивій позиції поет протиставляє гірку реальність минулого й сучасного України:
«.....ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!