Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя короткочасне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя. Гуманісти Відродження, а слідом за ними — французькі матеріалісти повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей Епікура, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проблемою був пошук можливості сполучення особистих і суспільних інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, ї що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя.
Канта хвилювала антитеза: обов'язок — особисте щастя. Він розводить ці поняття, вважаючи, що щастя абсолютно ] вклоняється вигоді, користі, зраджує добро, тобто суперечить І моральності. Найпрекрасніше в людині — служіння обов'язку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За Кантом, щастя — це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя.
Гегель зв'язує цю проблему з призначенням людини. Призначення людини як розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підкоряти їх собі, вільно обирати долю, прилучатись до світу людської культури. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а переборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення.
Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і Ф. Енгельсом розкрило нову сторінку в обгрунтуванні існуючої суперечності між особистим і суспільним, щастям і обов'язком, викриваючи сутність людського самовідчуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна людського життя, знищення матеріальних суперечностей неодмінно призведе до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства — комуністична — може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. У прагненні до комуністичного ідеалу людина все більше наближається до справжнього, істинного щастя. «Щастя — це боротьба», — коротко сформулював Маркс.
Виведення формули щастя — класична філософська проблема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загального щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості, філософська формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уникати задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося 6 мати. Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтверджуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в особистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, неповторне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого.
Зв'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об'єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасливого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосередньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. Наприклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об'єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм людського життя (праці, дружби, сім'ї тощо). Що ж може бути загальним у понятті щастя?
Безперечно, щастя — це стан душі. Л. М. Толстой чудово зазначив, що щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того, що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасливим — означає бути самим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим. Далі, переживання щастя безперечно пов'язане із станом піднесення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, втілення життєвого задуму, тобто щастя — почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах життя. Щастя — це відчуття, усвідомлення та інтегральне позитивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності-на основі власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей.
Сенс життя, щастя, обов'язок — це результати ціннісного засвоєння складних зв'язків, суперечностей, сутностей соціокультурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на вироблення моральних форм життя.
Гедонізм — філософський напрям етики, який вважає радість від фізичного задоволення вищим благом і умовою щастя у житті. Поняття гедонізму (у визначенні Епікура) використовується для опису матеріально орієнтованого, корисливого погляду на життя.
Основоположником гедонізму вважається Арістіпп (435—355 рр.), сучасник Сократа. Арістіпп розрізняє два стани душі людини: задоволення як м'яке, ніжне і біль як грубий, поривчастий рух душі. При цьому не робиться відмінності між видами задоволення, кожне з яких в своїй суті якісно схоже на інше. Шлях до щастя на думку Арістіппа лежить в досягненні максимального задоволення і уникненні болю. Сенс життя за Арістіпом полягає саме у фізичному задоволенні.
Утилітарист Джеремі Бентам називає такий підхід обачністю гедонії. Генрі Сидгвік (Henry Sidgwick) в своєму описі утилітаризму XIX сторіччя розрізняє між етичним і психологічним гедонізмом. Психологічний гедонізм є антропологічною гіпотезою про прагнення людини збільшити власні радощі. Таким чином перспектива задоволення або уникнення розчарування є єдиним мотивом вчинків людини. Етичний гедонізм є у свою чергу нормативною теорією або групою теорій про те, що людина повинна прагнути до задоволення — або власному (егоїзм гедонії) або загальному (універсальний гедонізм або утилітаризм). На відміну від Сидгвіка, прихильника універсального гедонізму, Бентам писав:Природа поставила людину під владу двох суверенних владик: страждання і радощі. Вони указують, що нам робити сьогодні і вони визначають, що ми робитимемо завтра. Як мірило правди і брехні так і ланцюжки причин і наслідків лежать у їх прістола.
Евдемонізм— спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків.
Утилітари́зм — моральна теорія (найбільш близько пов'язана з Бентамом і Міллем), згідно з якою правильний напрям дій — це той напрям, що максимізує перевагу задоволення над стражданням. Утилітаризм є найпоширенішою формою консеквентної моралі, яка акцентує на наслідках дій, а не на їхньому характері.
У психології перфекціонізм — це віра у те, що ідеал може і мусить бути досягнутим. У патологічній формі являє собою неприйняття всього неідеального та загалом вважається нездоровим. Проявляється як бажання робити усе лише найкращим чином.
Прояви патологічного перфекціонізму:
зволікання — особистість відкладає завершення задачі через страх зробити це недостатньо добре;
уникнення ризику — страх та уникнення нової діяльності, через невпевненість у тому, що її можна буде здійснити на належному рівні;
зосередження на другорядній роботі — трата часу на те, що на думку індивіда він робить ідеально.
Засоби боротьби:встановити прийнятні норми роботи працювати не недбало, однак і без перенавантаження встановити чіткий пріоритет виконання задач
спочатку робити першочергові справи, потім другорядні встановити обмеження по часу щоб уникнути непомірних витрат часу, слід обмежувати час виконання навіть найменших задач.