Система і метод Гегеля
Вивчаючи друге питання, слід звернути увагу на те, що Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) створив на об'єктивно-ідеалістичній основі систематичну теорію діалектики. Її центральне поняття — розвиток — є характеристика діяльності абсолюту (світового духу), його руху в області чистої думки у висхідному ряді усе більш конкретних категорій. Діалектичний аспект мислення складається в умінні відкрити в будь-якому визначенні внутрішні суперечності. Однак абсолютизація суперечностей приводить до тотального скептицизму. Гегель вважав, що розум повинний не скептично відступати перед протиріччями, а синтезувати протилежності. Синтетична здатність розуму дозволяє нарощувати змістовне багатство думки. Таке нарощування Гегель називає рухом "від абстрактного до конкретного". Під конкретністю він розуміє множинність, зв'язану внутрішньою необхідністю, що реалізується тільки мисленням.
Гегелем створена нова наука – діалектична логіка. Її предмет – мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об’єктивні визначення світу. Стверджуючи об’єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, діалектика виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя. Понятійний простір діалектики
Гегель вважав, що його "абсолютний ідеалізм" усуває недоліки метафізики, емпіризму й концепції безпосереднього знання і зберігає їхні переваги. Від метафізики абсолютний ідеалізм бере впевненість у можливостях людського пізнання, від емпіризму — критичну настанову й прагнення до конкретності, від філософії безпосереднього знання — тезу про необхідність починати філософію з безпосередніх визначень і поступово, через логічні міркування, просуватися до вищої мети пізнання. Гегеля не влаштовує суб'єктивізм Нового часу з його принципом Я як початком філософії. На роль початку підходить лише поняття чистого буття, яке виступає у вигляді абсолютної ідеї.
Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля зв'язаний з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської філософії є "абсолютна ідея". "Абсолютна ідея" - це розум, мислення, розумне мислення. У повсякденному розумінні терміна "ідея" - це поняття, що лежить в основі теоретичної системи, плану, задуму. Саме так і розуміє Гегель "абсолютну ідею" - це субстанція, що складає сутність і першооснову всіх речей.
Універсальна схема творчої діяльності "світового духу" розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку "абсолютної ідеї". Першим етапом саморозкриття "абсолютної ідеї" є логіка. Логіка, за Гегелем, - це науково-теоретичне усвідомлення "абсолютної ідеї". Через логіку "абсолютна ідея" розкривається в її загальному змісті у виді системи категорій. Другий етап саморозвитку "абсолютної ідеї" - природа. За Гегелем, Бог створює природу, щоб із природи виникла людина і разом з нею людський дух. Третім етапом, вищою формою самореалізації абсолютної ідеї є абсолютний дух, під яким Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства протягом всесвітньої історії, тобто це духовна діяльність змінюючих одне одного людських поколінь. Абсолютний дух - це та ж абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, це їх внутрішня ідеальна сутність, дійсна причина всіх діянь і пізнання. В абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Ідея пізнає буття у всім різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта й об'єкта, мислення і буття;
У Гегеля виходить, що вищою формою і кінцем розвитку абсолютної ідеї, де вона усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях і стає абсолютним духом, є сама філософська система Гегеля. Відтепер висхідний рух абсолютної ідеї припиняється. Звідси неминуче випливали консервативні соціально-політичні наслідки.
Центральне поняття філософії Гегеля – дух. Заслуга й перевага Гегеля полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії і містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Його філософія духу має справу з людиною у всіх аспектах його психічного і соціального буття. Філософія духу складається з трьох розділів, що розглядають суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. Філософія суб'єктивного духу складається з антропології, предметом аналізу якої є людська душа в її "природному" існуванні, феноменології, що аналізує історію свідомості в її русі через самосвідомість до розуму, а також психології, що розглядає структуру душевних здібностей, від чуттєвості до практичного розуму. Філософія об'єктивного духу вивчає форми соціального буття людини. Вихідне поняття цієї частини філософії духу — свобода. Об’єктивний дух охоплює право, моральність, систему звичаїв. Елементарним осередком моральності виявляється родина. Метою існування родини є народження дитини, що згодом створює власну родину. Множинність родин утворюють "громадянське суспільство" як сферу "приватних інтересів". Вища форма соціального життя – держава, що виражає єдність устремлінь народу. За Гегелем, всяка держава має власні інтереси, що є вищими за інтереси окремих громадян.
Історію Гегель розумів як саморозкриття "світового духу", як прогресивний рух людства до усвідомлення свободи. Світовий дух – це єдність суб'єктивного й об'єктивного духу, він стає абсолютним духом. Існують три форми абсолютного духу: мистецтво, релігія і філософія. Мистецтво виражає абсолют у чуттєвих образах, релігія — в "уявленнях", філософія — у поняттях. Філософію Гегель вважав найбільш адекватним способом пізнання абсолюту. Філософія має важливе соціальне значення. Гегель казав, що вона "є епоха, схоплена в думці".
В основі філософської системи Гегеля лежить вчення про тотожність суб'єкта й об'єкта. Першим кроком на шляху подолання протилежності суб'єкта й об'єкта, на думку Гегеля, є рух індивідуальної свідомості до ототожнення з загальнолюдською свідомістю, духовним світом усього людства. Індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, усі ті етапи, що пройшло людство протягом своєї історії. Розвиток духу - це одночасно процес розвитку всесвітньої культури, нагромадження духовного досвіду людства й освоєння цього досвіду конкретним індивідом. По закінченні цього процесу виховання й освіти кожна людина стає здатною подивитися на світ і на себе з позицій світової історії, що завершилася, тобто "світового духу". І, таким чином, знімається протилежність суб'єкта й об'єкта, досягається тотожність мислення і буття.
Заслуга Гегеля полягає в тому, що він дав діалектичний аналіз усіх найважливіших категорій філософії і сформував три основних закони діалектики. Діалектичний метод припускає розгляд усіх явищ і процесів у загальному взаємозв'язку, взаємозумовленості й розвитку. Саме Гегель додав діалектиці найбільш розвинену і довершену форму. Гегель характеризував діалектику як рушійну силу істинного пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Крім того, діалектичний метод Гегеля містить у собі такі принципи аналізу дійсності, як сходження від абстрактного до конкретного, відповідність історичного і логічного й ін. Ця спадщина увійшла в скарбницю світової філософської думки.
Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха
Готуючи відповідь на це питання, студентам слід мати на увазі, що Людвіг Фейєрбах (1804-1872) вважав філософію наукою про природно зрозумілу дійсність у її істині й універсальності. Фейєрбах - перший німецький філософ, що піддав розгорнутій критиці систему і метод Гегеля з матеріалістичних позицій. Він слухав лекції Гегеля і захоплювався його філософією. Однак через кілька років він виступив з різкою критикою вчення Гегеля. Аналізуючи вихідні передумови гегелівської системи, Фейєрбах робить висновок про її глибоке споріднення з теологією. Він показав, що ідеалізм Гегеля є філософським обгрунтуванням існування Бога. На думку Фейєрбаха, і релігія, і близька їй гегелівська філософія мають загальні корені: вони виникають у результаті абстрагування і наділення самостійною формою існування людської сутності, найбільш загальних рис людського роду. Бог, за Фейєрбахом, - це абстракція, що існує лише в головах людей. У свідомості відбувається перевертання справжніх відносин: справжній творець Бога – людина - поставлена в залежність від останнього. Чим більше атрибутів приписується Богу, тим біднішою стає людина, оскільки ці атрибути вона віднімає у себе. Фейєрбах прагнув відродити в людини почуття самоствердження й гідності, вважаючи, що це можна зробити на основі матеріалістичного світогляду.
При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття "матерія" і віддає перевагу поняттю "природа". Тому його світогляд вірніше назвати натуралізмом. Натуралізм у філософських системах може набувати космічного характеру (філософія античності, епохи Відродження). Натуралізм у системі Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинна бути людина як вища сутність природи. Філософське вчення Фейєрбаха є спробою ствердження самоцінності та значимості конкретного людського індивіда у всій повноті його тілесного й духовного буття. Суб'єкт у системі Фейєрбаха - це не те, що пізнає, і не "абсолютний дух", світовий розум, а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. Фейєрбах прагне реабілітувати природно-біологічну сутність людини, від якої значною мірою абстрагувався німецький ідеалізм. "Я" у Фейєрбаха - це не просто духовна і мисляча сутність, а людина з тілом та мислячою головою, реальна істота, яка тільки через це має здатність споглядати і мислити.