Пізніше ми критично розглянемо ці трохи дивні висновки й побачимо зерно істини, що вони, безсумнівно, містять, і те, яким плідним воно може бути. У дійсності воно вже дало сходи, зробивши свій вплив на деякі найважливіші роботи, написані на стику класичного гуманітарного знання й антропології; досить згадати роботи міс Джейн Харрисон і Корнфорда.
Третьою великою темою, привнесеної в науку про релігію сером Джеймсом Фрезером, є тема культів розмноження й родючості. В «Золотої галузі» , починаючи зі страшного й таємничого ритуалу на честь лісових богів, перед нами розкривається разюча розмаїтість магічних і релігійних культів, придуманих людиною для того, щоб контролювати й активізувати впливу неба й землі, сонця й дощу, що сприяють родючості; таке враження, що рання релігія сповнена неприборканими силами життя, у її юній красі й первозданності, й такої шаленої моці, що це інший раз приводить до актам самогубного жертвопринесення. Вивчення «Золотої галузі» показує нам, що для примітивної людини смерть означає головним чином крок до воскресіння, розкладання - стадію відродження, осіняючи зрілість і зимове зів'янення - прелюдію до весняного пробудження. Під враженням фрезеровської «Золотий галузі» ряд авторів найчастіше із ще більшою точністю й більше повним аналізом, чим у самого Фрезера. Так, г-н Кроулі в роботі «Древо життя» , г-н ван Геннеп в «Обрядах переходу» і міс Джейн Харрисон у декількох своїх роботах приводять аргументи на користь того, що віра й культ породжені кризами життєвого циклу, «релігія головним чином зосереджена навколо основних подій життя, народження, вступу в пору юності, одруження, смерті» . Загострення інстинктивних прагнень, сильні емоційні переживання приводять тим або іншим способом до культу й віри. «Як мистецтво, так і релігія зароджуються від незадоволеного бажання» . Наскільки щирі ці, не цілком однозначні твердження й наскільки грішать перебільшенням, ми зможемо оцінити пізніше.
Існує ще два дослідження, які зробили вагомі внески в теорію примітивної релігії, про які я хочу згадати тут лише тому, що їхні ідеї залишилися трохи осторонь від основного русла інтересів антропології. Вони стосуються примітивних подань про єдиного бога й місця моралі в примітивній релігії. Дивно, що ними із самого початку й дотепер продовжують зневажати. Хіба не повинні бути ці питання самими насущними для кожного, хто вивчає релігію, у який би грубій і зародкової не була її форма? Можливо, це пояснюється упередженою ідеєю, що «початку» повинні бути дуже грубими й простими - на відміну від «розвинених форм» ; або ж поданням, що «дикий» , або «примітивний» людина є диким і примітивним у буквальному значенні!
У свій час Ендрю Ленг писав про існування в деяких австралійських тубільців віри в племінного Всебатька, а Вільгельм Шмідт привів чимало свідчень, що доводять, що ця віра є універсальною для всіх народів найпростіших культур і що її не можна відкинути як нічого не значущий фрагмент міфології й ще в меншому ступені - як відгомін місіонерських проповідей. Відповідно Шмідту, ці вірування скоріше вказують на існування простих і чистих форм раннього монотеїзму.
Проблема моралі як функції релігії на ранніх стадіях її розвитку також залишалася осторонь доти, поки не була всебічно розглянута не тільки в роботах Шмідта, але також особливо докладно в що мають значення, що видає, роботах проф. Вестермарка «Походження й розвиток моральних ідей» і проф. Хобхауса «Мораль у її еволюції» .
Вивести загальну тенденцію антропологічних досліджень по нашій темі не так легко. У цілому розвиваються усе більше гнучкі й різнобічні підходи до релігії. Тайлору доводилося спростовувати омана, що існують примітивні народи без релігії. Сьогодні ж ми трохи здивовані відкриттям того, що для дикуна все суще виявляється релігією, що він постійно живе у світі містики й ритуалу. Якщо релігія охоплює як «життя» , так і «смерть» , якщо вона є результатом всіх «колективних» дій і всіх «життєвих криз» , якщо вона вміщає в себе всю «теорію» дикуна й всі його «практичні турботи» , то ми не без відомої обережності змушені запитати: що ж залишається поза нею, що утворить сферу «мирського» у житті примітивного суспільства? У цьому складається перша проблема, у вивчення якої сучасна антропологія, з її часом суперечливими теоріями, внесла деяку плутанину, що видно навіть із короткого огляду, представленого вище.
Примітивна релігія, як вона з'являється в сучасній антропології, охоплює безліч самих різнорідних речей. Будучи на початку зведена анімізмом до подань про сакральні образи парфумів предків, душ і парфумів мертвих (виключенням були лише нечисленні фетиші), вона поступово приймає у своє лоно тонку, рухливу, всюдисущу мну. Далі, убираючи в себе тотемізм, вона подібно ковчегу Ноя, наповнюється тваринами, але не парами, а цілими родами й видами, до яких приєднуються рослини, неживі природні об'єкти й навіть створені руками людини речі; потім приходить черга людської діяльності й турбот, з'являється гігантська примара Колективної Душі, Обожненого Суспільства. Чи можна якось упорядкувати або систематизувати це змішання зовні не зв'язаних один з одним об'єктів поклоніння й принципів віри? Цим питанням ми займемося в третьому розділі.
Але одне досягнення сучасної антропології ми не будемо брати під сумнів: усвідомлення того, що й магія й релігія - це не просто доктрини або філософії, не просто системи розумових поглядів, а особливі типи поводження, прагматичні установки, побудовані рівною мірою на здоровому глузді, почутті й волі. Це й спосіб дії, і системи вірувань, і соціальні феномени, і особисті переживання. Але при цьому точне співвідношення соціального й індивідуального внесків у релігію залишається неясним, про що свідчать приклади переоцінки антропологами й того й іншого. Неясно і яке співвідношення емоцій і розуму. Всі ці питання має бути вирішувати антропології майбутнього, а в цій короткій роботі ми можемо лише спробувати приблизно відповісти на них і намітити напрямку аналізу.
Проблема розвитку знання в примітивній культурі дотепер по перевазі ігнорувалася антропологами. Вивчення психології дикуна обмежувалося майже винятково ранньою релігією, магією й міфологією. Лише публікації ряду англійських, німецьких і французьких авторів, зокрема блискучі й безстрашні проф. Леві-Брюля, розбудили у вчених інтерес до того, що роблять дикуни, перебуваючи в більше тверезому стані духу. Результати виявилися дійсно разючими: Леві-Брюль, якщо говорити двома словами, затверджує, що тверезий стан духу взагалі не було властиво дикунові, що він був повністю й безнадійно занурений у містичні настрої. Нездатний до безпристрасного й послідовного спостереження, що не володіє силоміць абстракції, скований «рішучою відразою до раціоналізації» він не міг скористатися плодами свого досвіду й сформулювати або зрозуміти навіть самі елементарні закони природи. «Для розуму, орієнтованого таким чином, не існує чисто фізичного факту». Недоступно йому і ясне подання про сутність і ознаки, причині й наслідку, тотожності й протиріччі. Світогляд дикунів - це плутанина забобонів і марновірств, «до логічна» суміш містичних вірувань.
Для того, щоб відповістити на запитання про розум людини примітивної культури, найкраще розділити проблему надвоє.
Перше: чи володів дикун яким-небудь раціональним світоглядом, якою-небудь раціональною владою над навколишнім середовищем, або ж він був «містиком», як затверджують Леві-Брюль і його школа? Відповіддю буде: кожне примітивне суспільство володіє значним запасом знань, заснованих на досвіді й систематизованих розумом.
Далі встає друге питання: чи можна ці примітивні знання розглядати як зародкову форму науки, або ж вони, навпроти, радикально відрізняються від її і є простою сукупністю практичних і технічних навичок, заснованих на досвіді й майстерності, і не мають ніякої теоретичної цінності?
Розглядаючи перше питання, ми повинні проаналізувати так звану світську сторону життя, мистецтва, ремесел і господарських занять і спробувати виділити в них тип поводження, виразно вільний від магії й релігії, заснований на емпіричних знаннях і здатності керуватися логікою. Ми спробуємо з'ясувати, чи не обумовлений характер такого поводження переданими з покоління в покоління правилами, які повинні бути відомі кожному, доступні для обговорення. Нам варто з'ясувати чи відрізняються соціальні контексти раціонального й емпіричного поводження від контекстів ритуального й культового поводження. І насамперед ми повинні будемо знайти відповідь на питання: чи розділяють самі тубільці дві ці сфери, чи сприймають їх як самостійні, або ж знання в них незмінно тонуть у болоті марновірств, ритуалів, магії й релігії?
Тому що достовірних спостережень, що відповідають нашим завданням, украй мало, то доведеться в основному використовувати досвід дворічних польових робіт серед меланезійських і папуамеланезійських племен східної частини Нової Гвінеї й прилеглих архіпелагів. І тому що меланезійці відомі своєю одержимістю магією, вони послужать гарної пробій на існування емпіричних і раціональних знань у дикунів, що живуть у столітті шліфованого каменю.
Ці тубільці, головним чином меланезійці, що населяють коралові атоли до північного сходу від головного острова - Тробріанський архіпелаг і прилягаючі групи островів, - є досвідченими рибалками, митецькими ремісниками й торговцями, але забезпечують собі їжа в основному примітивним землеробством. За допомогою самих елементарних інструментів - загостреного ціпка для копання землі й невеликої сокирки - вони умудряються вирощувати врожаї, достатні для підтримки численного населення й навіть дають надлишок, що колись ніяк не використовувався й просто згнивав, а зараз вивозиться для харчування працюючих на плантаціях. Успіхи їхнього землеробства визначаються великими знаннями про типи ґрунту, про особливості рослин, про сумісність цих двох факторів і - останнє, але не менш важливе - розумінням значення кропіткої й важкої праці. Їм доводиться вибирати ґрунт і висаджуються корніплоди, визначати час для розчищення ділянки й випалювання лісу, для посадок і прополки, випробування сходів і т.п. У всім цьому вони керуються прекрасними знаннями про коливання погоди й про зміну пір року, про рослини й шкідників, ґрунті й заритих у неї бульбах і кореневищах, а також переконанням, що ці знання вірні й надійні, що на них можна покластися й що їм необхідно ретельно випливати.