З цієї точки зору, зазначає М. Степико, національна ідея є реакцією самозбереження суспільності як середовища існування і розвитку індивідів. А моральність трудової діяльності повинна стати атрибутивною її характеристикою через усвідомлення людиною сутності зв’язку з потребами своєї спільности. В країнах, де забезпечена взаємообумовленість розвитку відношення індивід – етнос, такі поняття виробничої діяльності, як брак, прогульники і т.д., не мають свідомого визначення, оскільки діяльність осягає собою як всіх, так і кожного через реалізацію їх потреб. У країнах Заходу традиції, психологічні стереотипи органічно включені в трудовий процес, є основою його технології і особливо організації виробництва.
Людська культура існувала завжди і не може існувати інакше як сукупність етнічних культур. І все загальнолюдське, всезагальні моменти в ній, чи то сфера економіки, соціальних стосунків, духовного життя, науки, мистецтва, традицій виникають не десь поза простором та часом, а саме в процесі функціонування та розвитку тих чи інших етнічних культур. «Вселюдське, як не дивно, яскравіше виступає там, де культура творить своє, національно-специфічне: якщо воно – справжній здобуток культури, а не підробка, не повторення, то рано чи пізно цей продукт творчості нації стає надбанням інших, оцінюється як національний внесок у міжнародний культурний фонд». І це стосується усіх сфер людської життєдіяльності, усіх загальнолюдських цінностей.
До однієї з найхарактерніших рис етнічної культури (це визначення, на наш погляд, точніше, оскільки не всі людські соціально-історичні спільності розвивалися до рівня нації, багато їх досі перебувають на стадії народності, племені) слід віднести її самобутність, тобто ту сукупність рис духовного й матеріального життя, яке історично складалося й іманентне конкретній людській спільності. Характерною рисою даного феномена виступає цілісність – підпорядкування всіх елементів культури (права, моралі, релігії, мистецтва, філософії й багатьох інших) єдиним законам функціонування людських спільнот і їхнього духовного життя. В конкретному етнічному середовищі таке підпорядкування набуває свого власного самобутнього вираження. Для специфічної структури етнічної культури характерний особливий тип супідрядності її елементів: висунення якихось із них на перший план або, навпаки, невисокий їхній статус у межах системи, наприклад гіпертрофована роль релігії в ряді культур арабо-мусульманського регіону.
Диференціація між різними етнічними культурами може відбуватися й на основі дуже суттєвих формаційних розходжень, і на рівні розходжень локальних типів культури. Країнам, які належать до однієї суспільної формації, притаманний значний спектр розходжень і в сфері матеріального виробництва, і в політичній організації, і в сфері духовного життя.
Навіть побіжний погляд на реалії тих суспільств, які традиційно відносять до рабовласницької формації (Стародавній Єгипет, Стародавня Греція, Стародавній Китай, Стародавня Індія), дає уявлення про різноманітність усіх сторін їхнього буття. Причому ця диференційованість настільки вражаюча, що виникає у деяких істориків прагнення до перегляду сталих класифікаційних принципів. Проте це не стільки викликане необхідністю, скільки пов’язане з труднощами поєднання історичного і логічного підходів і дослідженні конкретного суспільства.
Кожну конкретну одиницю історичного процесу, що постає в усьому багатстві своїх визначень, в усій своїй самобутності й специфічності проявів загального, доцільно розглядати як етнічну культуру, котра вносить елемент своєрідності майже в усі свої компоненти, зокрема, і світогляд, що виступає головним компонентом у духовній культурі, її ядром. Під світоглядом мається на увазі похідний, структуротворчий принцип духовності, що пронизує всю культуру й визначає в ній міру її розвитку та консервації, річище її внутрішнього самовираження та поширення назовні.
Культурно-історичний тип світогляду виступає як систематизація, осмислення того аморфного, ледве помітного феномена, який цілком реально існує й може бути названий світосприйняттям епохи та культури. Світосприйняття несе в собі величезну кількість елементів суспільної психології, окремих емоцій, уривчастих уявлень, поглядів, бажань й реакцій на природний і соціальний світ.
В межах культури можуть співіснувати або протидіяти різноманітні варіанти світогляду, котрі, поза всякими суперечностями несуть в собі незгладимий слід спільності у відображенні рівня розвитку свого суспільства, його сильних і слабких сторін, переваження тих чи інших елементів усього соціально-економічного та духовного життя. Типи світоглядів, співвідносні в межах даної культури, створюють в усій різноманітності своїх проявів у філософії, політиці, праві, моралі, мистецтві, релігії суспільну ідеологію, котра має в кожному конкретному випадку національно-культурні особливості. Саме через світоглядні орієнтації етнічна культура впливає на формування відповідної їй моральної системи. І тому історично визначена система моралі перебуває в межах ширшої цілісності культури, котра передбачає в імперативній за своєю суттю формі специфічний тип зв’язку всіх своїх компонентів. Завдяки цьому забезпечується глибина, сутнісна єдність цієї культури.
Загальнокультурна «парадигма», або ядро культури (йдеться про особливий принцип зв’язку всіх її компонентів, що забезпечує сутнісні культурні реформи), будучи специфічним відображенням у духовній сфері особливостей структури й походження тієї чи іншої суспільної формації та її локально-історичних проявів, визначає в загальних і водночас важливих рисах парадигму моральної системи кожної даної епохи, кожного даного суспільства. Дана парадигма моралі закріплюється всім масивом етнічної культури. Моральні уявлення освячуються національними традиціями, що виступають як норми поведінки, оцінки відносин для мільйонів людей. Будь яка етнічна культура продукує той чи інший моральний ідеал, що постає підсумком усього розвитку культури конкретного етносу. Розмаїтість етнокультури демонструє високу цінність індивідуального морального досвіду кожного окремого етносу (цієї колективної особистості), оскільки без індивідуального осягнення істини не може бути віри в неї, а отже й учинку, опертого на її закони.
Кожний етнос мусить сам, у звершеннях своєї історії та культури, пройти власний шлях морального вдосконалення й віднайдення етнічної істини. Шлях цей вільний і неповторний, але з цієї причини мораль, створена на всі часи й для всіх народів, незастосовна ні до якого часу й ні до якого народу, бо уніфікація моралі, кодифікування її в абстрактно загальнообов’язкових формах, позбавляють мораль її власне людського, особистісного значення, перетворюючи етнічні норми на чужу репресивно ворожу етносові силу. Мораль кожної історичної епохи й кожного конкретного суспільства не зводиться до простого механічного конгломерату різних елементів (норм, цінностей, принципів), а виступає системним об’єктом, зі своєю специфічною структурою, що забезпечує внутрішню єдність системи. В межах культури моральна система покликана виконувати поряд із традиційними й такі функції, як трансляція морального досвіду попередніх поколінь, перетворення власних структурних компонентів і типу їхньої супідрядності як відображення соціально-економічних перетворень у розвитку суспільства; приведення традицій і актів творчості в своїх межах до збалансованого співвідношення на основі загального характеру функціонування даної формації. Поза трансляцією морального досвіду попередніх поколінь виникає питання й про доцільність наявності загальнокультурного принципу спадкоємності, що пронизує собою всі складові цілої етнічної культури. Без перетворення своїх структурних компонентів під дією мінливих національно-історичних реалій моральна система з живого соціального організму, що має забезпечувати особливу регулятивну функцію, перетворюється на мертву догму, котра перешкоджає поступальному розвитку суспільства. Відсутність збалансованості між традицією й творчістю в межах моральної системи спричиняє або її крах унаслідок безконтрольного превалювання інноваційних процесів, що ставить питання про виникнення нової моральної системи, або, якщо безроздільно превалюють традиції, пережитковим існуванням даної форми моралі, що знов-таки загрожує їх загибеллю в історичній перспективі. Орієнтація моральної системи на переважне збереження або ж на переважну творчу перебудову свого змісту залежить від характеру світоглядних орієнтацій суспільства, особистостей тієї чи іншої епохи.
Осмислюючи нову суспільну дійсність, вчені досліджують основні підходи до розуміння нації як з позиції етногенезу, так і в контексті політичної нації, особливості національної ідентифікації українців впродовж історичного розвитку та в просторовому вимірі – в різних регіонах України.
Українське культурне життя упродовж століть не було достатньо усамостійнене, а значна частина українців перебувала поза Україною. У ситуації такої духовної межовості навіть мова не може бути абсолютним критерієм приналежності людини до певної нації. Таким критерієм, на думку Д.Чижевського, стають національні особливості, що виявляються в думанні. Дійсно, мова виконує багато функцій в житті людства. І перш за все виділяють комунікативну функцію, коли мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Засобом спілкування вона є для тих, хто нею володіє. «Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнена в межах певної суспільності. Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо свою спільність і з тими, що жили задовго до нас і житимуть після нас, і з тими, що живуть далеко від нас, в інших краях».