НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА ДЕТЕРМІНАЦІЯ
ЦІННІСНОГО СВІТУ ОСОБИСТОСТІ
Новий поворот суспільної практики, нові духовні орієнтації потребують уважного погляду на ті аспекти даної проблеми, які пов’язані з соціальним оновленням і національним відродженням. У зв’язку з цим важливо простежити, яке місце займає національне у системі цінностей особистості, які структурні елементи впливають на формування її національної самовизначеності.
Сьогодні поняття «історична свідомість» є одним із найважливіших у таких сферах, як наука управління, політологія, економіка, педагогіка, соціальна психологія, мистецтво тощо. У західноєвропейській літературі існує безліч визначень цього поняття. Так, польський учений Мечислав Міхалік визначає: «Історична свідомість – це інтелектуальний стан суспільства і індивідів, який виникає на основі певного рівня ознайомлення, розуміння та здатності оцінювати факти і події минулого свого народу, аналізованого на тлі загального історичного процесу, а також їх здатності усвідомити власні обов’язки стосовно сьогодення і майбутнього народу і держави.»
Історична свідомість є складником суспільної свідомості, її суб’єктами є як різні соціальні групи і верстви, так і окремі індивіди. Суб’єктом історичної свідомості є весь народ, але, як вважають більшість дослідників, найактивнішою в усвідомленні процесів, подій минулого є творча інтелігенція. І це розуміли завойовники і деспоти: перш ніж утвердити своє абсолютне панування знищували передусім інтелігенцію, добре знаючи, що без інтелігенції народ перетворюється в «просто населення», забуває, ким він був, сліпо повторює за директивними органами, ким він є, звісно, з точки зору останніх.
Світ цінностей – це передусім світ культури, духовності людини, її історичної свідомості, історичної пам’яті, тих оцінок, у яких виражається міра духовного багатства особистості. Історична свідомість – це феномен, який характеризується суб’єктивністю і егоцентричністю оцінок подій в житті інших народів, класів, релігій, власної історії виключно під кутом зору власного інтересу. Тут немає місця виваженим і об’єктивним оцінкам, натомість легко на ґрунті певних інтересів домінують різного роду національні, державні, класові та релігійні симпатії чи антипатії.
Історична свідомість не тільки віддзеркалює певний стан суспільної свідомості, але і сама активно впливає на її форми і характер. Вона є активним засобом впливу на соціальні процеси. Отже, вона є не тільки відображенням подій минулого в свідомості людини, а й вихідним пунктом, причиною багатьох поглядів, позицій і соціальних дій сьогодення. Вона активно впливає на соціальні програми, більшою чи меншою мірою визначає політичну поведінку особистостей і соціальних груп, які складають мозаїку сучасного суспільства. Історична свідомість є розмаїтим явищем, в якому фактографічні складники поєднані зі сферою загальнотеоретичних, специфічних суджень дій певної спільноти.
Сьогодні наше суспільство кровно зацікавлене в тому, щоб кожна особистість знайшла себе й своє місце в зовсім нових умовах, у системі принципово нових ціннісних координат, що виникли в результаті значних соціально-економічних і політичних змін. Минулий досвід ціннісної орієнтації в суспільному та індивідуальному житті за цих умов чимдалі знецінюється. Більшість людей все важче сприймає нові реальності, котрі не піддаються поцінуванню за ціннісною шкалою, сформованою за інших умов. Тому сьогоднішнє повернення до визнання загальнолюдських цінностей є важливим ступенем свободи в її людському та соціальному проявах. Та чи має людина внутрішні резерви в творчому виборі і вчинків, які збільшили б її потенціал і ступінь відповідальності за все, що коїться довкола неї? Чи можна визначити комплекс найсуттєвіших цінностей, орієнтація на які дала б можливість людині жити врівень із часом, подолати духовну кризу, здобути моральну рівновагу?
Щоб зрозуміти й оцінити у сучасному сприйнятті соціально-філософський смисл цих питань, потрібен глибокий аналіз складних і багатозначних процесів суспільного життя та дослідження всього багатства особистості, її внутрішнього світу, свідомості, поведінки.
Система цінностей особистості має відносно самостійний характер – це підкреслювали у своїх працях В. Віндельбанд, М. Гартман, М. Вебер, В.Франк, її структура включає взаємодію таких параметрів, як цінності життя і його сенсу, цінність морального вибору вчинку та поведінки, індивідуально-соціальні цінності, що відбивають структуру діяльності особистості, специфічний спосіб її існування. У філософсько антропологічній традиції М. Шелер та А. Гелен, які розглядали цінності як систему, що компенсує конститутивну людині інстинктивну недостатність. Система цінностей, з точки зору функції, відіграє роль «культурного коду» за аналогією з біологічним кодом (ДНК і РНК), що несе у собі інформацію про розвиток людини і суспільства, завдяки якому і розгортається той чи інший тип суспільства. Систему цінностей у даному випадку слід розглядати як ядро будь-якої культури. Вона визначає можливі сфери діяльності людей, регулює їх повсякденну поведінку у суспільному цілому, регулює конфлікти, акумулює у собі обґрунтування раціональності відповідного способу життя, легітимності соціальних інститутів.
Поведінка людей у суспільстві, як така, що відносно повторюється, закріплює певну взаємозалежність моральних вимог у досвіді поколінь, а моральними цінностями виступають проголошувані суспільною моральністю принципи, правила поведінки, ідеали. Усталена в суспільстві система цінностей є сукупністю моральних оцінок і пронизує всю культуру суспільства, відбиваючись у світоглядно-філософських концепціях, у творах мистецтва, проголошуючись у процесі виховання підростаючого покоління, закріплюючись в типовому для даної епохи ладі [3].
Цінності й виникаючі на їх основі ціннісні орієнтації, відображуючи певні усталені відносини в суспільстві, детерміновані насамперед тим чи іншим характером суспільних відносин. Однак зауважимо, що абсолютизувати залежність цінностей і ціннісних орієнтацій від характеру суспільних відносин не слід. Активність свідомості й свобода вибору в системі цінностей і ціннісних орієнтацій не може бути перебільшена.
Як свідчить досвід ХХ ст., загроза людському існуванню завжди була пов’язана з загрозою існування її як особистості, з попранням її прав і свобод, безлюдністю та безконтрольністю соціальної системи. Ось чому збереження життя можливе лише в гідних людини умовах, тобто має відповідати «ідеї» людини. Однак жоден з існуючих соціальних порядків не може претендувати на те, щоб відповідати цій вимозі. Цінності повинні опиратися не тільки на належне буття та його збереження, але і включити як трансісторичний сенс, який викристалізувався у традиції, так і можливий майбутній досвід, деякий проект «кращого життя.»
Разом з тим посилюється тенденція пошуку таких абсолютів в минулому – в традиції, у народних звичаях, тобто у перевіреному історією досвіді. У зв’язку з цим зростає інтерес до народної і національної культури як онтологічного виміру етносу. Ця тенденція знайшла свій розвиток і в концепціях ціннісного консерватизму.
Аналіз даної проблеми необхідно почати з визначення природи національного. Нація є конкретним проявом етнічного, його особливим утворенням. Етнос являє собою діалектичну єдність двох сторін – природно-біологічної і соціальної. В етнічних спільнотах біологічне існує через соціальне і навпаки. Будучи за своїм походженням феноменом ані чисто соціальним, ані виключно біологічним, етнічне проявляється десь на переході, на межі характеристик. Процес етнічних відносин логічно можна уявити як процес заміщення природних детермінацій на соціальні. І якщо архаїчна стадія розвитку етносів, як зауважує Ю.В. Бромлей, відзначена домінуванням природно-біологічних детермінант над соціальними, то на стадії національній, на якій відбувається інтеґрація етнічних спільнот в нації, між якими утворюються міжнаціональні зв’язки, соціальні компоненти починають домінувати над природними.
Нація об’єднує людей не за властивістю їх кровної спорідненості, що несе в собі в значній мірі тавро їх природної спільності, а як певну соціокультурну, історичну спільність, яка не зводиться до чисто етнічних особливостей, хоча частіше за все пов’язана з певним етносом. Межа між етносом і нацією – це межа між тим, що потребує від неї певного особистого зусилля і свідомого вибору. У цьому значені нація протистоїть кровно-родинній обмеженості людей. Нація є форма об’єднання в умовах «громадянського суспільства.» Нація не заперечує етнос, а виводить його існування на новий щабель, звільняючи індивіда від «природної» прив’язки до нього. Відповідно, історична еволюція етнічної свідомості здійснюється від стану «Я – індивід» через стан «Я – особистість» до стану «Я – індивідуальність».
Такий загально-концептуальний підхід допомагає розгортанню логічно впорядкованих уявлень про зміст національної свідомості і самосвідомості. В системі соціальних зв’язків національна належність відіграє домінуючу роль.
Кожен народ, якщо не зараз, то колись у тенденції, крім самосвідомості, має (чи принаймні мав) власну мову, культурно-побутові традиції, якісь характерні психологічні особливості тощо. «Отже, – пише Ю.В. Павленко, – такі ознаки етносу, як самосвідомість, культура, мова тощо, є похідними від сталого і тривалого існування окремого життєздатного соціального організму (в сучасному світі – держави), представники якого усвідомлюють органічну спільність власних інтересів та спроможні до співдіяльності заради їх досягнення».
Доля економічних, політичних, духовних і соціальних перетворень, що відбуваються в нашій країні, залежить від кожного громадянина України, від його духовної, творчої та практичної діяльності. Духовні чинники в життєдіяльності особистості відіграють надто важливу роль, особливо у переломні історичні епохи, пов’язані зі зміною парадигм. Домінуюче положення серед них займають історична пам’ять, свідомість і самосвідомість, культура, звичаї і, безумовно, традиції. У сучасних умовах особливу актуальність набуває розробка філософського аспекту трансформаційних процесів, пошук тих елементів, структур соціального процесу, що сприяють підвищенню тривкості соціуму, перетворенню його в систему, що ефективно саморазвивається. На наш погляд, необхідно розглянути роль і місце традицій в умовах зміни соціальних орієнтирів. Дослідження традиції як соціального феномену має достатньо серйозну розробку в світовій і вітчизняній філософській думці. Її постановка і розв’язання в різні історичні епохи була обумовлена різними історичними, соціально-політичними обставинами і культурними чинниками. Роль традицій в розвитку суспільства досліджував М.О. Барг, В.М. Межуєв та інші. В.П.Козловський багато уваги приділяв аналізу традицій в історичному процесі, їхньому впливу на формування самобутності культурного світу людини: “…традиція є та форма, яка організує людську діяльність в її історії у деяку єдність умов здійснення суб’єктивної активності особистості у світі історичного досвіду. Традиція немовби ідентифікує особистісну активність зі стійкістю предметно-значущих зв’язків, бо створює історично вироблену єдність особистості і світу, і тим самим єдність особистості з історією цього світу. Без традицій неможливе збереження, передача, реконструкція і вдосконалення досвіду попередніх ґенерацій. Традиція є носієм латентного соціокультурного досвіду людства, що актуалізувався. Латентна частина традиційного досвіду людства є його необхідною частиною, яка на певному історичному етапі, а особливо в переломні історичні моменти, актуалізується і стає її явною, домінуючою частиною, що буде складати інваріант нової традиції, її соціокультурну матрицю.