Поняття «існування» походить від латинського existo – існую. В історії філософії поняття «існування» вживалося звичайно для позначення зовнішнього буття речей, що на відміну від сутності речей, осягається не мисленням, а досвідом.
Принципово новий категоріальний зміст існування одержує в К'єркегора. Він протиставляє раціоналізму розуміння існування як людського буття, що осягається безпосередньо. Існування, по К’єркегору, - одиничне, особове, звичайне. Кінцеве існування має свою долю і має історичність, тому що поняття історії, згідно К’єркегора, невіддільне від скінченності, неповторності існування, тобто від долі.
У ХХ столітті К’єркегорівське поняття існування відроджується в екзистенціалізмі, де воно займає центральне місце. Існування, тобто екзистенція (звідси сам термін «екзистенціалізм»), трактується в екзистенціалізмі як щось співвіднесене з трансценденцією, тобто виходом людини за власні межі. Незбагненний для мислення зв'язок існування з трансценденцією, його скінченність виявляються, відповідно до екзистенціалізму, у факті самого існування. Однак скінченність, смертність існування – не просто емпіричний факт припинення життя, а початок, що визначає структуру існування, що пронизує собою все людське життя.
Звідси характерний для екзистенціалізму інтерес до, так званих «граничних ситуацій» – страждання, страх, тривога, провина, у яких виявляється природа існування.
У німецького філософа Ф. Ніцше, наприклад, поняття буття, тлумачиться як узагальнення поняття життя. Він прагне перебороти раціональність філософського методу. Поняття не вибудовуються у Ніцше в систему, а з'являються як багатозначні символи. Такі поняття як «життя», «воля до влади», що є само по собі буття в його динамічності, і пристрасть, і інстинкт самозбереження, і рушійна суспільством енергія і т.д.
Ще більш різко ця теза проводиться у філософії життя німецького філософа В. Дильтея, для якого справжнє буття збігається з цілісністю життя, що осягається науками про дух.
Центральним у Дильтея є поняття життя як способу буття людини, культурно-історичної реальності. Людина не має історії, але сама є історією, яка розкриває її сутність. Від людського світу історії Дильтей різко відокремлює світ природи. Задача філософії, як «науки про дух» – «зрозуміти життя, виходячи з нього самого». У зв'язку з цим висувається метод «розуміння» як безпосереднє збагнення деякої духовної цілісності, цілісного переживання. Розуміння, подібне інтуїтивному проникненню в життя, він протиставляє методу «пояснення», застосованому в «науках про природу», який має справу з зовнішнім досвідом і зв'язаному з конструктивною діяльністю розуму. Розуміння власне внутрішнього світу досягається за допомогою інтроспекції, самоспостереження, розуміння чужого світу – шляхом «вживання», «співпереживання», «відчування».
У якості вихідного висувається поняття «життя» як деяка цілісна реальність, що осягається інтуїтивно, не тотожна ні духу, ні матерії. Тут увага прикута до індивідуальних форм реалізації життя, її неповторних, унікальних культурно-історичних образів.
Німецький філософ Г. Ріккерт, як і все неокантіанство, розрізняє чуттєво-реальне й ірреальне буття. Якщо природознавство має справу з реальним буттям, то філософія – зі світом цінностей, тобто буття, що припускає зобов'язання.
Відкидаючи з позицій неокантіанства «річ у собі» як об'єктивну реальність, Ріккерт зводить буття до свідомості суб'єкта, що розуміється як загальна, безособова свідомість. На цій основі зважується центральна для теорії пізнання проблема трансцендентного – питання про незалежну від свідомості об'єктивну дійсність: дана в пізнанні дійсність іманентна свідомості. Разом з тим існує об'єктивна, незалежна від суб'єкта, істина, тобто недоступне пізнанню трансцендентне. Реальність розглядається як результат діяльності безособової свідомості, яка конструює природу, природознавство, і культуру, науки про культуру.
Буття – не плотське, а категоріально мислиме. Простір і час – не форми чуттєвої інтуїції, а категорії логічного мислення. Звідси – теза про іманентність буття свідомості.
Для феноменології німецького мислителя Э. Гуссерля характерне проведення розмежувань між реальним і ідеальним буттям. Перше є зовнішнім, фактичним, тимчасовим, а друге – світ чистих сутностей (ейдосів), що володіють справжньою очевидністю. Задача феноменології в тім, щоб визначити зміст буття, здійснити редукцію всіх натуралістично-об'єктивістських установок і повернути свідомість від індивідуально-фактичного буття до світу сутностей. Буття корелятивне акту переживання та свідомості, яке інтенціональне, тобто, спрямоване на буття, тягнеться до буття. Центральним пунктом феноменології є вивчення сполученості буття і свідомості.
Претендуючи на нейтральну позицію у вирішенні основного питання філософії, Гуссерль запропонував виключити з феноменології «положення про буття». Феноменологічна установка досягається за допомогою методу редукції, що містить у собі:
1) ейдетичну редукцію, тобто відмовлення від будь-яких тверджень про об'єктивне існування буття, про просторово-тимчасову його організацію, утримання від будь-яких суджень про реальне буття і свідомість, і
2) трансцендентальну редукцію, тобто виключення всіх антропологічних, психологічних трактувань свідомості і поворот до аналізу свідомості як чистого споглядання сутностей.
Феноменологічну школу пройшли видні філософи XX століття - один із засновників релігійної (католицької) антропології М. Шелер, творець "критичної онтології" Н. Гартман. Феноменологія дуже вплинула на багато інших філософських напрямків - екзистенціалізм, герменевтику і т.д.
Німецький філософ Н. Гартман, протиставляючи матеріальне буття як минуще, емпіричне ідеальному буттю як над історичному, приводить відмінності способів їх пізнання. Згідно з цим він розуміє онтологію як науку про суще, котре складається з різних шарів буття – неорганічного, органічного, духовного.
У концепції німецького екзистенціаліста М. Хайдеггера критикується традиційний підхід до буття, заснований на розгляді буття як сущого, субстанції, як чогось ззовні даного і протилежного суб'єкту. Для самого Хайдеггера проблема буття має сенс лише як проблема людського буття, проблема граничних основ людського існування. Найважливішим вираженням загальнолюдського способу буття є страх перед ніщо.
У творі «Буття і час» він порушує питання про зміст буття, що, на його думку, виявився забутим традиційною європейською філософією. Намагаючись будувати онтологію на основі гуссерлівскої феноменології, Хайдеггер хоче розкрити зміст буття через розгляд людського буття, оскільки тільки людині споконвічно властиве розуміння буття («відкрите» буття). Основу людського існування складає його скінченність, тимчасовість. Тому час повинен бути розглянутий як найістотніша характеристика буття.
Хайдеггер прагне переосмислити європейську філософську традицію, яка розглядала чисте буття як щось позачасове. Причина такого «несправжнього» розуміння буття бачилася йому в абсолютизації одного з моментів часу - сьогодення, «вічної присутності», коли справжня тимчасовість як би розпадається, перетворюючи в послідовний ряд моментів «тепер», у фізичний час. Основним пороком сучасної науки, як і європейського світогляду взагалі, Хайдеггер вважає ототожнення буття із сущим, з емпіричним світом речей і явищ.
Переживання тимчасовості ототожнюється з гострим почуттям особистості. Зосередженість на майбутньому дає особистості справжнє існування, тоді як перевага сьогодення приводить до того, що «світ речей», світ повсякденності заслоняє від людини його скінченність.
Такі поняття, як «страх», «рішучість», «совість», «провина», «турбота» і т.п., виражають духовний досвід особистості, що почуває свою неповторність, однократність і смертність.
Надалі на зміну їм приходять поняття, що виражають реальність не стільки індивідуально-етичну, скільки безособово-космічну: буття і ніщо, приховане і відкрите, основа і без основне, земне і небесне, людське і божественне. Тепер Хайдеггер намагається осягнути саму людину, виходячи з «істини буття». Аналізуючи походження метафізичного способу мислення і світосприйняття в цілому, він намагається показати, як метафізика, будучи основою всього європейського життя, поступово підготовляє новоєвропейську науку і техніку, які ставлять своєю метою підпорядкування всього сущого людині, як вона породжує іррелігійність і весь стиль життя сучасного суспільства, його урбанізацію.
Джерела метафізики сягають до Платона і навіть до Парменіда, які внесли принцип розуміння мислення як споглядання, постійної присутності і нерухомого перебування буття перед очима. На противагу цієї традиції Хайдеггер вживає для характеристики щирого мислення термін «прислухання»: буття не можна бачити, його можна тільки слухати. Подолання метафізичного мислення вимагає повернення до споконвічного, але не реалізованим можливостям європейської культури – до тієї «досократівської» Греції, яка ще жила «в істині буття». Таке повернення можливе тому, що, хоч і «забуте», буття все-таки живе ще в самому інтимному лоні культури – у мові: «Мова – це будинок буття».
При сучасному відношенні до мови як до знаряддя, мова технізується, стає засобом передачі інформації і тим самим умирає як справжня «мова», як «вислів», «сказання». Губиться та остання нитка, що зв'язувала людину і її культуру з буттям, а сама мова стає мертвою. Тому задача «прислухання до мови» розглядається як всесвітньо-історична. Не люди говорять мовою, а мова говорить людям і людьми.
Таким чином, якщо в перших своїх роботах Хайдеггер спробував побудувати філософську систему, то згодом він проголосив неможливість раціонального збагнення буття.
Першоосновою екзістенціалістської онтології (а одночасно й феноменології) є, за Хайдеггером, Dasein - трактоване як особливе людське буття. Його особливості і переваги, роз'ясняє Хайдеггер, полягають у тому, що воно - єдине буття, яке здатне запитувати про саме себе і про буття взагалі, якось "установлювати себе" ("установлюватися") стосовно буття. От чому таке буття-екзистенція і є, за Хайдеггером, фундамент, на якому повинна будуватися онтологія. Таке розуміння специфіки людського буття не позбавлене основ. Жодна з відомих нам живих істот, крім людини, не здатна мислити, задатися питанням про буття, як таке, - про універсум і його цілісність, про своє місце у світі. Тут ми, до речі, бачимо певне розходження в розумінні "екзистенції" Хайдеггером і Сартром. Сартр, вживаючи це поняття, наголошує на індивідуальному виборі, відповідальності, пошуках власного "Я", хоча, звичайно, ставить у зв'язок з екзистенцією і світ у цілому. У Хайдеггера акцент усе-таки перенесений на буття, - для "питаючої" людини буття розкривається, "світиться" через усе, що люди пізнають і роблять. Треба тільки вилікуватися від найнебезпечнішої хвороби, що вразила сучасне людство, - "забуття буття". Страждаючі нею люди, експлуатуючи багатства природи, "забувають" про її цілісне, незалежне буття; бачачи в інших людях усього лише засоби, люди "забувають" про високе призначення людського буття.