Історично-індивідуальний метод є методом віднесення до цінностей і протистоїть методу природознавства. Метод природознавства є «генералізуючим» (узагальнюючим), а метод історії — «індивідуалізуючим». Метод «віднесення до цінностей» є центральним в теорії Ріккерта. Філософ чітко розділяв метод «віднесення до цінностей» і метод «оцінки», твердячи, що це в логічній сутності два протилежних акти. Метод «віднесення до цінностей» означає визнання істориком загальноприйнятих культурних цінностей і прийняття їх для керівництва у своїй творчості. Метод свідомо допускає в історичній науці суб’єктивність, однак не в оцінках або в тлумаченні факт ів, а у їх виборі.
Метод «віднесення до цінностей» і пов’язана з ним проблема об’єктивності історії неминуче приводили неокантіанців до вирішення принципового питання про можливість універсально-історичних конструкцій, власне, створення всесвітньої історії. Г.Ріккерт розв’язував його на основі теорії цінностей. Всесвітньої історії, яка б мала емпіричну об’єктивність, не існує, оскільки вона може викладатися лише з погляду певного культурного кола і тому ніколи не може мати значення для всіх людей. Всесвітню історію можна писати лише з огляду на абсолютні цінності, і покладені в основу істориком, вони співвідносяться із ними.
Теорія історичної індивідуальності Віндельбанда—Ріккерта визначила специфіку предмета і методу історичної науки. Культура, як певна цілісність, виступала як її об’єкт, пізнання якого відбувалось шляхом відокремлення «істотного» від «неістотного» за допомогою віднесення індивідуальних історичних процесів до «цінностей», які існують незалежно від об’єкта та суб’єкта.
М.Вебер (1864-1920) — історик та соціолог. В якості інструменту пізнання історичної дійсності він запропонував «типологічний метод», заснований на конструюванні «ідеальних типів». Ідеальний тип — це мислите-льний образ, або штучна аналітична конструкція, хоча й «скомпонована» із емпіричних даних, але поєднуюча в собі подібні риси явищ, фактів, станів незалежно від їхнього місця, часу, рівня розвитку і т.п. Це складне поняття, що включає ряд різних елементів. Такими складними ідеально-типічними поняттями для Вебера є, наприклад, «нація», «феодалізм», «капіталізм», «історичний факт». Іншими словами, все це, за Вебером, не об’єктивні історичні реальності, а лише абстракції, що служать «евристичним» засобом зрозуміти цю реальність (наприклад, капіталізм, на думку Вебера, можна знайти у будь-якого народу в найрізноманітніші періоди історичного розвитку). В історичній дійсності подібним поняттям ніщо повністю не відповідає, але вони корисні в практиці історичного дослідження як «інструмент» для оволодіння емпіричними даними. Ідеальний тип може бути використаний головним чином у соціально-економічній сфері. Вебер вважав можливим раціональне об’єктивне пізнання минулого; ірраціональний тільки світ цінностей, тобто оцінки культурної, соціальної та політичної дійсності з «однобічної»« точки зору. М.Вебер вважається одним із авторів історичної соціології. Його найважливіші праці — «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарство і суспільство», «Місто» — належать, за терміном Вебера, до «емпіричної соціології».
Проблеми історії в концепціях неогегельянства
Серед представників неогегельянства нашого століття виділяються дві постаті — Б.Кроче і Р.Дж.Коллінгвуд. У своєму підході до проблеми смислу історії вони відштовхувались від принципів гегельянства, але одночасно критикували вчення Гегеля. Услід за Гегелем вони прийняли тезу про діалектику, розгортання об’єктивної духовної основи в житлі людства, але водночас критикували спекулятивну схематику історичного процесу, тотально заперечували ідею «замкнутості» історії. Кроче та Коллінгвуд стверджували плюралізм, множинність смислових картин історії. Спекулятивним побудовам Гегеля в їх творах протистоїть історичний релятивізм.
Кроче притримувався постулату про саморозгортання божества в історичному процесі, в життєдіяльності конкретних людей. Історичний процес уявлявся йому становленням нерозривної єдності практичного і пізнавального освоєння світу. Кроче безумовно прийняв тезу Гегеля про те, що в історії реалізується людська свобода, однак не прийняв гегелівську інтерпретацію співвідношення історичної необхідності і свободи. На відміну від Гегеля, він виступив проти ідеї зростання ступеня свободи людства в історії. Кроче вважав, що в процесі розвитку людства чергуються період свободи та несвободи. Тільки великі люди здатні повною мірою досягти духовної свободи, але заклик до її досягнення, як вважав Кроче, повинен звучати постійно.
Антигегелівська спрямованість Кроче знайшла своє вираження передусім в тому, що він проголошує «мертвою» спекулятивну філософію історії, що шукає єдиний початок, субстанцію соціального розвитку, яка прогресивно розгортається у часі. Кроче відмовляє у праві на існування всесвітній історії, але при цьому прагне утвердити значимість емпіричної історії і довести її близькість з філософією. «Історією» Кроче іменував те, що характеризує відтворення минулого крізь призму теперішнього, потреб, мотивів і цілей діючого суб’єкта. Історію, що втратила безпосередній зв’язок із сучасністю і перетворилась на суто академічний опис минулого називав «хронікою». Основою історії у Кроче виявилась сучасність. Ідеї Кроче були92 підхоплені прихильниками концепції презептизму, які заговорили про те, що кожне покоління переписує історію для себе заново. Заперечуючи спекулятивну філософію історії, Кроче неминуче приходить до релятивізму, неприйняття того, що абсолютне і відносне діалектично злиті в світоглядно-коректно-орієнтованому пошуку смислу історії в конкретній ситуації теперішнього. Осмислення історії для Кроче завжди є вільний шлях від полюса унікального і неповторного до картини її єдності. Такий рух передбачає здатність до філософського погляду на історію у кожного, хто намагається зрозуміти її смисл.
Основні принципи підходу Кроче до осягнення смислу історії поділяв й інший теоретик неогегельянства — Р.Дж.Коллінгвуд, дія якого характерна поглиблена розробка цієї проблеми з врахуванням практики історіографії. Як і Кроче, Коллінгвуд оголосив себе прихильником об’єктивного ідеалізму гегелівського зразка, що приводить до ототожнення історичного процесу та історичної самосвідомості. Постійна наявність історичної самосвідомості забезпечує єдиний погляд на історію, узагальнення її досвіду. Історична свідомість для Коллінгвуда є «уявна картина минулого». Причому уява відіграє в історичному пізнанні не декоративну роль, вона володіє конструктивною роллю, несе саму історичну конструкцію. Універсальна здатність, через яку історик може здобути осмислену картину динаміки суспільного розвитку, названа Коллінгвудом «апріорною уявою», різноманітні форми якої знайомі багатьом (наприклад, діяльність художника). Історична уява відрізняється від інших форм уяви не своєю апріорністю, а тим, що у неї особливе завдання — уявити минуле. Робота історичної уяви стимулюється певною соціокультурною ситуацією, внутрішніми проблемами, пов’язаними з накопиченням, зростанням історичною знання. Коллінгвуд йде шляхом пошуку «апріорних основ», осягнення смислу історії, робить історію філософською дисципліною. Вчений проголосив, що ні емпіричні дані, ні здібності і професійні навики дослідника не можуть стати підставою для отримання істинної осмисленої картини історії. Такою, на його думку , є лише апріорна ідея історії, притаманна людині, що спрямовує діяльність своєї уяви. «Ця ідея належить кожній людині як елемент структури її свідомості і вона відкриває її у себе, як тільки починає усвідомлювати, що значить мислити». Історії притаманна смислова єдність, не завдяки наявності такої в полі ЇЇ подій, а внаслідок присутності в свідомості людини апріорної ідеї історії. Історик ніколи не досягає цієї ідеї, користуючись «апріорною уявою», але прагне до цієї незримої перспективи. Наукова історіографія уявлялась Коллінгвуду такою, що займалася б не пасивним збиранням і склеюванням джерел, а постановкою проблем, які б дозволили наповнити картину історії новим смисловим звучанням. Предметом пошуку історії є дії людей, здійснені в минулому. Історія є інтерпретацією фактичних даних, причому «фактичні дані» - - це збірне ім’я для речей, які - кожне окремо - називаються документами.
Звідси, — історична процедура чи метод полягає в сутності інтерпретації фактичних даних.
Знаходячись в контексті сучасної ситуації, історик намагається, за Коллінгвудом, постійно переосмислити сенс всесвітньо-історичного процесу. Історія — програвання минулого (програвання в значенні відтворення). Істинне філософське мислення починається з переосмислення наново — з історичної реконструкції попереднього процесу мислення для того, щоб зрозуміти, яка нова проблема виникне із зіткнення нового досвіду з попереднім рішенням. На відміну від Гегеля, Коллінгвуд заперечує об’єктивну історичну необхідність і відмовляється бачити прогресивне здійснення свободи в історії. Для Коллінгвуда не існують ні прогрес людської цивілізації, ні прогресивне становлення єдності історії, універсальним критерієм осмисленості історії є лише апріорна організація свідомості.
У неогегельянців філософія історії постала перш за все як рефлексія з приводу історичного пізнання, досвіду минулого, що живе в сучасному. Вони правильно помітили, що осягнення смислу історії може бути тільки підсумком органічної єдності філософського та історичного знань.
Неопозитивістська теорія історії
Одним із варіантів «критики історичного розуму» є англо-американська аналітична філософія історії, що розвивалась в річищі різноманітних модифікацій неопозитивістського світогляду. Саме в межах цього філософського напрямку в найбільш радикальній формі висловлюється скепсис з приводу здатності історичного розуму судити про цілісність історії і будувати глобальні прогнози майбутнього. Серед представників цього напрямку, що доклали немало зусиль для заперечення існування глобальних систем історичного процесу, особливо виділяється К.Поппер. Погляди Поппера і сьогодні мають вплив на розвиток англо-американської аналітичної філософії історії, хоч вона звертається до нових проблем.