Які ж сокровенні істини про стать, сутнісне чоловіче й жіноче містить праця французького філософа С. де Бовуар „Друга стать” (1949)? Очевидним є її знаковий характер, притаманний для всієї доби Модернізму в напрацюванні проекту емансипації жінок. Праця є також визначальною для аналізу історико-філософського „плану іманентності” (за Дельозом), що відкривається для концептуальної спадкоємності та новотворчості проблематики статі. Звичайно, аналіз пізньомодерністської праці С. де Бовуар лише певною мірою дозволяє застосовувати поняття текстуальності. У своєму есеї „Від твору до тексту” французький філософ Р. Барт визначає постмодерністське поняття текстуальності. Він бачить його, як результат зміщення або перевертання попередніх категорій інтерпретації, включаючи авторський намір, біографію, жанр та літературну історію. У відповідь на есей Ж.-П. Сартра „Що таке література?”, де стверджується необхідність кожного автора користуватися простим стилем і мовою, Р. Барт у розвідці „Нульовий градус письма” (1953) визначив категорію текстуальності (письма) через кілька головних характеристик, які відрізняють її від давніших критичних понять, що визначали твір. Як об’єкт, текст дискурсивний (самотворчий) за своєю природою, він не може бути класифікований за жанром, а радше постає на межі класифікації. Значення текстуальності є множинне й охоплює численні контексти, в яких твір розташовується, читається, переноситься з одного історичного періоду в інший. У стосунку до кінцевого означуваного або „прихованого значення” текст існує майже як мова і є відкриттям для нескінченності гри, що її Р. Барт визначає, як радикально символічну за своєю природою. Він нагадує про вибір автора, який він робить, коли пише, вибір, що неминуче зумовлюється історією філософського дискурсу ( мова, що завжди заселена іншими голосами) і певною дистанційованістю від історії, що дає можливість авторові стати дійовою особою в цій історії.
Праця „Друга стать”(1949) С. де Бовуар, написана з опорою на екзистенціальні (Сартр, Мерло-Понті), структуралістські (Леві-Строс), психоаналітичні (Горні) підходи та є зразком нової текстуальності. В ній з легкістю можна спостерігати „процес”, як суб’єкт мовлення вписує стать у систему соціокультурних знаків пізньої модерності. За цим стоїть ідентифікація авторки „Другої статі” з різноманітними структурами знання та мови, її входження в дискурс іншого (історика, культуролога, антрополога, біолога).
У дебовуарівській праці виявляється авторська позиція, яка фіксує чоловічий/жіночий суб’єкт і як тіло, і як історію. Зовсім не випадково М. Мерло-Понті зауважував, що поза конвенційними засобами вираження, загальноприйнятими в суспільстві, в істинному означуванні й комунікації, де знаки невіддільні від смислу, особлива роль належить людському тілу. Тіло виражає цілісне існування не тому, що воно служить супроводом людського існування, а тому, що саме завдяки тілу „існування реалізується”. Французька дослідниця зауважує, що ціна, яку чоловік платить за те, щоби „втілювати” всесвіт – це втрата тіла, в той же час жінка розплачується за своє становище втратою суб’єктивності й прийняттям тих обмежень, які накладаються на її тіло [2, с. 44]. Чоловіки, згідно з її візією, відокремлюють себе від свого тіла й завдяки цьому отримують право на трансценденцію та суб’єктивність, в той час, як жінки отримують в такій ситуації гіпер-тіло й тим самим прирікаються на іманентність. Це, на думку мислительки, призводить до несиметричності соціокультурного становища статі й появи філософської проблеми. Отож, у концептуальній схемі С. де Бовуар маскулінне та фемінне знаходяться в структурно несиметричному становищі: чоловіки – емпірична загальна референція до абстрактної маскулінності.
Авторка „Другої статі” має доволі виразну мету, переймаючись ситуацією функціонування жіночої статі в соціокультурі першої половини ХХ ст, прагне змін у культурних відносинах та обмежувальних поглядах жінок на самих себе, тобто змін у напрямках, які трансформували би світ на краще. Однак С. де Бовуар входить у традиційний для емансипованої модерністської філософії „план іманентності”. В ньому віддавна філософським персонажем є „тотальна жінка”, і саме її мислителька продовжує портретувати та утверджувати. Творення концептів статі вона здійснює абстраговано від природної суті жінки, запозичивши сартрівські категорії „іманентності” та „трансцендентності”. Не проблематизуючи культурну необхідність саморозуміння жінки-суб’єкта, С. де Бовуар творить концепт „жінка як сфера Іманентності”, який нагадує Сартрове „Буття-в-собі”. Вона протиставляє Іманентність усьому прогресивному, цивілізованому світові Трансцендентності, тобто, за Сартром, Буттю-для-себе, і вже ж достеменно – Буттю-що-має-бути. Жіночий суб’єкт у своєму філософському творі С. де Бовуар зображує у формі локального й окремішнього. Відтак дослідниця показує чоловіків і жінок не як суб’єктів потенційного само- та взаєморозуміння, а вдається до несприятливого для жінок порівняння їх з чоловіками. Лише останні буцімто „здійснюють „вільні задуми” у царині Трансцендентного” [3, с. 167]. Філософ апріорно відписує жінок до такої соціальної сфери, яку проголошує зоною детермінованості, якій абсолютно бракує самостійності. В праці С. де Бовуар простежуються застарілі твердження і стереотипи про жінок, які нею замовчувально приймаються. Вона цитує окремі, вочевидь сартрівські, думки про цілісну досконалість чоловічого тіла, і погоджується в тому, що „злощасній анатомії” жінки ”бракує самодостатньої значущості”. Цей погляд, що звучить ремінісценцією арістотелівського погляду без коментарів подається у праці „Друга стать”.
У другій половині ХХ ст. філософи (Л. Іріґарей, Г. Сіксу тощо) допустяться у своїй теорії „статевих відмінностей” цієї ж метафізичної помилки відмови від тіла, яка бере свій витік із широкознаної праці С. де Бовуар. Авторське письмо С. де Бовуар розгортається поза бартівським закликом про необхідність місця розташування автора як діалектичного посередника між крайніми точками вибору. З іншого боку, в праці „Друга стать” простежується деяка імпліцитно примусова альтернатива для жінок як філософських персонажів: вони можуть розмовляти або мовою іманентності (залишаючись поза межами цивілізації), або розмовляти голосом цивілізації, який є чоловічим голосом. Виходячи з цих думок, авторка рекомендує жінкам відкинути обмежувальну Іманентність, вступити у світ Трансцендентності, й тим самим дорівнятись сартрівським чоловікам, які заявляють, нібито світ належить їм і для того, щоб вони робили з ним, що захочуть. С. де Бовуар як філософ екзистенціального спрямування не зауважує зовсім іншого, менш пафосного топосу чоловічого буття та світовідчуття. Причиною цього, як вважає Дж. Елштейн, може бути сама сутність філософії екзистенціалізму: „Істинно страхітливою рисою екзистенціалізму... є удавання ним, нібито у світі тільки й є, що мертва матерія (речі) з одного боку й цілковито раціональні, освідчені дорослі чоловіки – і з другого, от ніби й не існує ніяких інших виявів життя” [4, с. 278]. Можливо, екзистенціалісти „домислили” цю піднесену тему чоловічої раціональності як активної перетворювальної сили, помітивши, що модерність несла надмір текстуальності (літературності) при ослабленні та упадкові енергії творчості.
Однією з латентних ознак екзистенціалізму є замасковане відчуття зміненої дискурсивної реальності, яка через інтелектуальне прагнення намагається задовольнити „метафізичну потребу” модерного суб’єкта, „сучасного, розбитого, зневіреного у своїх силах чоловіка, виповнити його тугу за Богом, який би став його силою та гармонією” [5, с. 26]. Через свою екзистенціальну орієнтованість С. де Бовуар фіксується лише на героях-чоловіках і способах визначуваної по-чоловічому ідентичності. Це завершується у праці висновком про необхідну для рівності статей „внутрішню метаморфозу” жіноцтва. Проблема емансипації як саморозуміння жіночої статі в С. де Бовуар вирішується доволі парадоксально: подібно до умов, за яких Платон допускав жінок у Хранителі, авторка по суті вимагає жіночого самозаперечення. Це очевидним є у її розгляді „Біологічних особливостей”, якою відкривається праця „Друга стать”[2, с. 44]. Тут жінка змальована нею як „жертва виду”, не стільки через несправедливі соціальні стосунки, як наполягали марксистські феміністки, скільки через біологічне тіло, яке буцімто „тягне” її на „пожертву материнства”. Зрозуміло, що емансиповані настанови С. де Бовуар є доволі радикальними. Проблематичною виглядає також її спроба звільнити жінку від біологічного, тобто проматеринського тіла, неувага до нього як до позитивного розвивального чинника жіночої особистості. Такий „розвивальний” процес екстрактування жінкою самої себе з біологічної природи в соціальну, на нашу думку, є утопічним мисленнєвим ходом.
Уявлення С. де Бовуар активно пропагувалися в 60-х роках минулого століття дослідницями-марксистками: К. Дельфі, А. Трістан, М. Плаза тощо. Вони активно обґрунтовують теорію „статевих відмінностей”, в якій актуалізується проблема соціокультурної несиметричності статі, порушеної С. де Бовуар. Загалом, після написання „Другої статі” постмодерністські дослідники почали надавати великого значення темі ґендерного тіла (античного, християнського, капіталістичного, постколоніального тощо) та мікрополітикам тілесності (Фуко, Дельоз, Сіксу, Іріґарей, Віттінґ, Гарвей тощо). З проблемою тіла пов’язують різні філософські завдання, шукання ідеалу, бажання зрозуміти тайну буття тощо. Лише з появою концепту „ґендер” та ґендерної теорії (80-і роки ХХ ст.) у філософському дискурсі почнеться відхід від теорії „статевих відмінностей”, породженої прихильниками дебовуарівської філософії.